Любов Ярош: 103-річна бабуся, яка плете маскувальні сітки

Любов Ярош із села Ходорків Житомирської області народилася 1920 року. Цього літа їй виповнилось 103! Ми дізналися про цю пані з публікацій Музею Голодомору. Доля щедро відміряла пані Любі років, але й випробувань не пошкодувала. Озираючись на своє життя завдовжки понад століття, жінка згадує, що воно ніколи не було легким.

ГОЛОДОМОР, ВІЙНА І КОЛГОСП

Любов Ярош пережила три штучні голоди, зокрема й найстрашніший – Голодомор-геноцид, під час якого втратила брата і сестру та й сама ледве вижила. З 15 років вона вже сапала в колгоспі буряки. А коли почалася Друга світова, разом з іншими дівчатами була змушена працювати на залізниці під наглядом німців. «Чоловіків майже не було – забрали на фронт, то цю важку роботу переважно робили ми, жінки й дівчата. Потім жінки і косили, і в’язали, і на своїх плечах носили снопи до скирти, бо не було чим підвезти. Брали на радюжки по три снопики і носили. Далеко тако носили… І все руками та на спині», – згадує пані Любов.

Після звільнення села від німецьких загарбників жінку, як особу, що перебувала на окупованій території, силоміць відправили на Донбас – «іскупать віну трудом».

Там вона працювала на пилорамі, й це теж була важка робота. А далі знову колгосп і щоденна праця, яка в совєтах ніколи не цінувалася.

«Це ж скільки на ті палички, на той один трудодень виробити треба було, – згадує пані Люба. – Сиділа баба на рядні і щитала трудодні, нащитала двісті день – один вийшов трудодень»

НЕВГАМОВНА БАБУСЯ

У колгоспі жінка пропрацювала 50 років. Близько 30 років тому залишилася сама після смерті чоловіка. Виховала двох доньок та двох синів, наразі з дітей залишилось троє. Троє з чотирьох онуків воюють, пішли на фронт добровільно. Є ще правнучки та маленький правнук. З бабусею живе донька Валентина, адже мамі треба допомагати. Також до села на все літо з Житомира переїжджає і друга донька, Галина.

Про початок війни пані Люба почула з радіо – діти побоялися їй говорити. І даремно – вона бабуся не з лякливих. Знає всю військову статистику, цікавиться зведеннями про успіхи наших військових – скільки ліквідували військ противника, знищили танків, літаків, потопили кораблів… Усі ці цифри передає вона дочкам, які клопочуться по господарству. «Та що там, вона пам’ятає, з ким жила в одній кімнаті у 1945 році у гуртожитку у Донецьку – може назвати імена та прізвища всіх дівчат! Ось тільки вчора їх усіх нам перераховувала», – говорить донька Валентина.

Про війну у пані Люби одна мова: «Щоб путін здох»

КІКІМОРИ НА ФРОНТ

Ще минулого літа пані Люба з доньками вирішила долучитися до великої громади волонтерів. Побачили у фейсбуці оголошення, що потрібна допомога, і вязалися до роботи – плести кікімори для фронту. Зараз за тиждень встигають сплести дві таких. Передають їх через знайому волонтерку до Києва, а звідти маскувальні костюми їдуть туди, де вони найпотрібніші.

«Ми просунуті бабусі, – сміються доньки. – Хоч нам уже за 70, діти й онуки нас усьому навчили – є і вайбер, і фейсбук, і ютуб. Любов Григорівна інтернетом не користується, але знає мобільні номери напам’ять усіх своїх дітей».

Плести кікімори допомагає сусідка, а матеріал для них збирають по усіх усюдах. Зазвичай плетуть, розпускаючи на нитки старі мішки з-під цукру. Їх перуть, далі фарбують – треба зелена нитка. Пані Люба готує нитки для плетіння, плетінням більше займаються доньки – бабуся вже не так добре бачить.

Разом вони вже зробили та передали на фронт майже 30 кікімор, зокрема й одну особливо велику – для маскування техніки.

Жінки певні, що вони вбережуть від ворожого ока наших воїнів. А взимку вони шиють військовим білизну

МНОГАЯ ЛІТА

Пані Люба наразі – єдина жінка такого поважного віку не лише у селі, а й у районі. Ровесників в окрузі вона не має, але каже, що з молоддю їй навіть цікавіше. Як свідок Голодомору, вона часто зустрічається з журналістами, зокрема, й іноземними, та розповідає про пережитий її родиною геноцид 1932-1933 років. Так, у неї в гостях вже побували репортери «Німецької хвилі», CNN, японського та італійського телебачення.

Кожен такий сюжет – це наш голос правди за кордоном про Геноцид, який довгі роки замовчувався совєтами. Це дозволяє іноземцям краще розуміти глибинні причини і нинішньої війни

Прощаючись з пані Любою, журналісти кажуть, що хочуть зустрітися з нею ще й через рік. А вона: «Зустрінемось. Головне, аби ця війна, діти, закінчилася. Дожити до Перемоги – моя велика мрія». Хай здійснюється! Воістину незламною є країна, яка має таких людей!

Підписуйтесь на наш дайджест у Telegram, жіночі історії в Інстаграм та приєднуйтеся до нашої веселої 46 000-ї спільноти у Facebook. Не спамимо дописами, ділимося лише дійсно цікавим 🙂

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: