Ліна Костенко про нетипових українок, гармонію і маму

Інтерв‘ю з Ліною Костенко – шанс, котрий випадає далеко не кожному. Сподіваємося, що україночкам він все ж випаде. А поки перечитуємо вислови Ліни Василівни про життя, принципи, мову та страх, які зібрав Дмитро Журавель з журналу Opinion.

Ми з чоловіком об’їхали всю Україну на його маленькому «Запорожці». Цей автомобіль, скажу вам, пройде там, де «Мерседес» застрягне. Іноді письменник вважає, що Україна повинна знати його. А я завжди вважала, що мені потрібно знати Україну. Чоловік це розумів. Він виводив «коня» з гаража і віз мене берегами Дніпра, все далі і далі.

Мені дуже допомагала мама. Пам’ятаю, я дивувалась: як вона вміє все робити? А мама у відповідь казала: «Я теж нічого не вміла, поки моя мама була жива». І ось її не стало… А для мене пиріжок спекти – це вища математика, щодо побуту вважала себе повною нездарою. Ну, думаю, невже не зможу нормальний обід приготувати чоловіку? Усі кулінарні книги прочитала, всі мамині поради задіяла.

«Нетипова» українка! Тому, до речі, і не сприймала заклик одного нашого поета: «Україна повинна підійнятися з колін!» Пам’ятаю, запитала у чоловіка: «Ти коли-небудь стояв на колінах?» – «Ні». – «І я не стояла», – кажу. Значить, ми «нетипові» українці.

Мені дуже тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Так не хочеться, щоб вони справджувались.

Було би гарно, якби можна було сказати: «Все, зараз я себе гармонізую». Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами.

Не можу бути феміністкою, оскільки у мене був такий чоловік і є такий син. Жінка може дати чоловіку радість бути чоловіком. А він дає їй радість відчувати себе жінкою… Але при цьому я добре розумію, чому жінки стають феміністками в умовах нашої, чоловічої, цивілізації. Про це моя постчорнобильська повість «Записки українського самашедшого», котра, можливо, образить чоловіків. І, не будучи феміністкою, я покірно дякую моїм колегам чоловікам-письменникам, котрі жодного разу не були в Чорнобилі, коли вони хвалять мене за мужність.

Я не витрачала час на збори та «посиденьки» у президіумах (мене ж не існувало в офіційній літературі), на письменницькі тусовки, ресторани та кафе «Еней». У мене були тільки робота за письмовим столом та родина.

Я щаслива, що дорога спокус і нагород була мені завжди чужа. Що я мала моральне право написати: «Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина… Моя свобода завжди при мені».

Письменник повинен мати долю, а не кар’єру. Колись давно, ще за радянських часів, на якомусь симпозіумі всі виступали, говорили-говорили і хотіли, щоб Стейнбек щось сказав. А він мовчав. Нарешті його витягли, і він сказав знамениту свою промову, яка складалася з трьох слів: «Писатель должен писать!» Все! І сів! Це у мене завжди такий стан.

Прозу дуже важко писати. Вірші створюються паралельно, хоч лівою рукою, їх пишеш завжди, бо чуєш і бачиш віршами. Повторю: вірші сам пишеш, а проза тебе пише.

Хто може потрапити до когорти класиків? Туди не потрапляють. Промине час, історія рубрикує. Ви думаєте, коли ми прийшли у літературу, знали, що ми шістдесятники? Та ніколи в житті! Ми були молоді гарні люди. Талановиті серед нас були люди. А потім історія рубрикувала…

Ви знаєте, як називається наш сьогоднішній літературний процес? Постмодернізм? Ні. Пофігізм? Ні. Андеграунд? Ну теж ні. Що то за підземка, коли кожний, що хоче, то й лопоче? Мені дуже це боляче. Хтось з легкої руки сказав так абревіатуру: укрсучліт. А ви знаєте, що в корні того слова – суч, тобто «українська суча література» звучить… Я би не хотіла, щоби талановиті люди заснували таку некрасиву течію – укрсучліт. Хай вони будуть українськими сучасними письменниками.

Політика – діло сьогоденне, а поезія вічна. В початку бу­ло Слово. В початку людства. І в початку кожної нації. Кінець Слова може бути кінцем нації. І саме тому, що нам лелека не приніс у колис­ку Гомера, що «Слово про Ігорів похід» знайшов Мусін-Пушкін, а не, скажімо, Іван Вишенський, тому нам так і тяжко тепер.

Я знаю, що мене перекладали у Вірменії. Мій вірш «Цаве танем». Я дуже люблю це прощання вірменське. Цаве танем, як хтось знає, – це коли ми прощаємось, я кажу: я ваш біль беру з собою. Це ж треба бути таким мудрим народом, як вірмени! І вони переклали цей «Цаве танем» вірменською мовою.

У радянські часи я терпіти не могла перекладів російською мовою. Вони такі «накатанные», такі професіонали, вони перекладають все підряд: лауреатів премій, соцреалістів, попався їм Симоненко під руку – теж переклали. А переклад – це така ж творча робота, як поезія, як проза. А вони, як моя бабуся казала, «куди стрело, туди і брело». У Симоненка є такий вірш «Лебеді материнства». «Співали півні… Танцювали лебеді в мами на стіні». Російський перекладач, причому дуже відомий, перекладає: «… Пели петухи… Танцевали лебеди ко всему глухи». Я написала статтю «Танец глухих лебедей». Я її не встигла надрукувати, бо почались арешти переслідування і так далі, вона в мене і зараз лежить. От я так і ставлюся до перекладів на російську мову: це танец маленьких лебедят…

У Мічіганському університеті був семінар, дуже гарні люди, професура була така цікава… Я навіть не знала, що з кафедри російської літератури знають мене, була дуже зворушена. Але там був один русист. І він робив трошки шовіністичні вискоки: «Мы с вами один народ, какой там украинский язык? Испорченный русский!» А я так спокійно – я вже давно перестала хвилюватися через ці всі проблеми – кажу йому: «А ви мені перекладіть на російську мову – елементарно, рядок з нашої пісні української «закувала та сива зозуля». Він, бідолашний, захотів перекласти, і вийшло: закуковала та кукушка – какая? Седая – нехорошо. Сивая? Сивая буває тільки кобила! Так і не переклав! Бо в кожній мові є своя загадка, своя геніальність, просто це треба любити.

Читайте також: «Грішниця я». Ліна Костенко та її особисте життя

І знову ж таки повторюю: всі влади повинні знати, що є найсерйозніша опозиція – чесні, порядні люди, які будуть боротися за своє гідне життя. Коли ми разом, нас поєднує спільна аура. А потім кожен іде в своє життя. Але людина потребує свого кола. Якби існували такі кола, що об’єднували б, то була би інша ситуація.

Як переконати молодь не від’їжджати? В нас уже 20 років виховують молодь так, ніби не потрібно ні патріотизму, нічого. За ці роки розвинувся пофігізм – через нього молодь їде. Молодь сама все знає. Ніяких рекомендацій і настанов їй не треба давати, можна тільки бажати доброї дороги, розуму, совісті і таланту. Тобто щастя. Покажіть мені порядну людину, яка має свій фах, свою роботу і яка хоче в політику. Треба, щоби підростала молодь, яка свідомо йде в політику. Тільки не для влади і грошей, а щоб справді вона мала свою ідею, і тоді у нас будуть політики.

Є така японська примовка: «Переможе той, хто витримає на 15 хвилин довше». Я всім вам зичу витримати це все на 15 хвилин довше. І тоді на 16-й хвилині у нас все буде добре.

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень Ліни Костенко. А от з Адою Роговцевою україночкам все ж поталанило поспілкуватися наживо – читайте її інтерв’ю тут.