видатні українки

---

ХАРИТИНА
ПЕКАРЧУК

хорунжа армії УНР,
яка заради служби вдавала чоловіка
і отримала за сміливість
Залізний хрест

---

авторка: Вікторія ШАПАРЕНКО

Симон Петлюра, Євген Коновалець, Нестор Махно… Ці імена ми знаємо, але серед героїв нашої визвольної боротьби були й жінки. Одна з найяскравіших – Харитина Пекарчук. Хорунжа армії УНР і перша жінка, відзначена українською держнагородою у ХХ столітті – це був Залізний хрест (а потім ще й Хрест Симона Петлюри). Цю нагороду, до речі, отримували або загиблі, або вояки, які брали участь в операції від першого й до останнього дня. Харитина була справжньою українською амазонкою. Хоча для того, щоб потрапити у військо, їй довелося вдавати з себе чоловіка.

ЛАГІДНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

Майбутня жінка-воїн, Харитина (або Тіна, як називали її вдома) народилася у Криму, в Сімферополі, якраз на Покрову,14 жовтня 1894 року. Походила вона з зрусифікованої польської родини заможних землевласників Антона та Марії Ізбицьких. У родині було троє дочок та один син. Христина була найстаршою і… найбідовішою.

Можливо, саме їй передалися гени діда по матері – бунтівний пан Скальський був польським повстанцем. Та й інша польська рідня була не промах. Такою самою правдолюбкою й бунтаркою зростала й Тіна. Сама вона згадувала у своєму щоденнику: «Як тільки я почала ставати на ноги, бралася до верхової їзди. Ніколи не було в мені більшої радості, як, тримаючись за гриву, летіти в простір. Згадую про це тому, що кінь був моїм справжнім другом, коли я стала вояком. Позатим почуття вільності та справедливості в мене настільки розвинулися, що інколи доводило мене до складних проблем». Хоча перші десять років Тіниного дитинства були доволі безтурботними. І вже українськими.

У 1905 році раптово помер батько, й матері додалося клопоту. Адже, окрім величезних садів довкола Сімферополя, родина мала багато землі й на півдні материкової України, і далі, на Київщині та Полтавщині. Аби плекати сади й виноградники, довелося наймати «на строк» людей з Лівобережжя. Це були сільські хлопці й дівчата. І саме вони мимохіть спонукали юну панянку до національної самоідентифікації.

Спостерігаючи за ними, одного дня Тіна з трепетом відчула себе причетною до українського народу. «Ще будучи дитиною, я страшенно любила, коли співали вони українських пісень: я забувала про все, навіть про їжу і цукорки», – згадувала вона. Пізніше Тіна не пропускала жодної української вистави, хоча вчащання до театру у гімназії було заборонене. Однак вона пробиралася і крадькома займала місце на «гальорці».

Потім Тіні до рук потрапив «Кобзар» і став другою книжкою після Біблії. Вона вивчала вірші Шевченка напам’ять й охоче декламувала їх подругам у гімназії. А це ж теж було заборонено – і Шевченко, і «мужицька мова». Тож школярка отримала сувору догану, але своє не припинила: «Весь час склад служби був у нашому домі український, українська мова була нам однаково рідна. Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту».

КОХАННЯ І «ПРОСВІТА»

Кохання до юної Тіни теж прийшло з України. Закінчивши шість класів гімназії, у 1909-му п’ятнадцятирічна дівчина вийшла заміж за Адріана Книшенка родом із Полтавщини. Кілька років прожила з ним у мирі й злагоді, аж поки восени 1914 року чоловіка не мобілізували на фронт Першої світової. Тіна повернулася в батьківський дім, але вдома не всиділа.

У 1915 році вона пішла на службу до Таврійської губернської земської управи. І там познайомилася з чиновником Петром Близнюком. Він був дуже цікавою людиною – переведений до Криму з Полтавщини, разом з дружиною він ходив на службу та й взагалі містом виключно в українських народних строях. То була публічна маніфестація українства: вишита сорочка, широкі штани, чумарка. Українських книжок, звісно, він теж мав чимало, й Тіна брала їх почитати. «Це мене остаточно зукраїнізувало, – зізнавалася вона. – Полюбила я не тільки українські пісні й українську національну ношу (одяг), але й полюбила всім своїм серцем і батьківщину – Україну».

Одразу після Лютневої революції 1917 року Близнюк, що був членом місцевого осередку Української партії соціалістів-революціонерів (як і Тіна, під його впливом), разом з побратимами заснував сімферопольську «Просвіту». Попри усі перешкоди це об’єднання встигло зробити чимало: організувало український хор та аматорський гурток, влаштовувало літературні вечори, спільно з Тимчасовим Кримсько-Мусульманським комітетом видавало газету («Міллет», або «Нація»).

Тіна згадувала: «Громадське життя українців було тоді в нашому місті пасивне, майже ніяке, помимо того, що українців було у Сімферополі немало. В одних не було зацікавлення до якихось форм громадської активності. Старша інтелігенція, якій ще пам’яталася доба переслідування та репресій, боялася виявити себе, щоб не втратити праці та не бути караними. Але всім було ясно, що назріває нова доба, зокрема, молоді, на яких і переживання минулого терору не тяжіє».

Бурхлива «українська весна» тривала до січня 1918 року, поки місто не захопили більшовики. Тоді «Просвіта» згорнула свою діяльність.

Паралельно Тіна закінчила у Сімферополі курси сестер милосердя, котрих тоді називали сестрами-жалібницями. Вона не мала чіткого плану на майбутнє, не думала воювати. Просто хотіла возз’єднатися з чоловіком. На жаль, не сталося. За одною версією, він загинув, і у 23 роки Тіна стала вдовою. За іншою, їхні відносини урвалися через те, що Адріан потрапив під вплив більшовиків, став одним із них. Цього Тіна стерпіти не могла.

ЖІНКА-ВОЇН

У березні 1917 року у Сімферополі відбулося українське гарнізонне віче, на яке прийшли понад сім тисяч офіцерів і солдатів-українців. Тоді ж було засновано Сімферопольську українську громаду (СУГ).

Плани у патріотів були грандіозні – йшлося щонайменше про формування повністю самостійної української військової частини у Криму. Реалізація його була непростою, з перешкодами: на виборах до гарнізонної ради перемогли противники українізації, тож начальника гарнізону звільнили. У відповідь на це 17 травня близько 15 тисяч вояків під українськими прапорами під проводом Юрія Воротова-Хвілинського та Юрія Тютюнника, майбутнього генерал-хорунжого армії УНР, пройшли урочистим парадом середмістям Сімферополя. Вони йшли з гаслами «Хай живе Україна!», «Не вмерла Україна!». Багато солдатів і офіцерів були в українських бойових строях. Брала участь в цьому й Тіна: «На мітингу було оголошено про створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. Увечері українські вояки діловито зібралися в одній казармі, над якою замайорів синьо-жовтий прапор, а біля дверей стала озброєна кулеметами варта. Україна не збиралася вмирати».

Водночас Тіна склала присягу на вірність УНР: «Цей запал уділився не тільки мені, а захопив усю українську гімназійну і студентську молодь Сімферополя, що вступала до війська».

Вона схитрила й назвалася чоловіком, бо у тодішню армію жіноцтво не брали. «Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів не робили, – згадує Тіна. – У скорому часі вони стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тіною, тому я тим іменням по сьогоднішній день дорожу. Правда, декому з нових знайомих доводилося інколи заїхати поза вуха, але в цілому – проблем не виникало».

Часом траплялися й доволі кумедні історії, коли, маючи Тіну за парубка, до неї залицялися дівчата. Коли їхня рота стояла у Вінниці, «Степана Книшенка» з побратимами розквартирували в родині одного штабс-капітана, що мав кілька дочок на виданні. Й Тіна так припала їм до вподоби, що ледве відбилася від уваги дівчат. Однак не зізналася, що вона – теж дівчина.

У ВИРІ ПОДІЙ

Восени 1917 року Тіну викликали телеграмою додому через важку хворобу матері. Але відпустка обернулася новими пригодами – у Сімферополі стався більшовицький переворот.

«На початку січня 1918 року приїхав додому брат, але недовго тішилась ним матуся, бо старшини 17 січня вночі виступили проти большевиків у Севастополі. А 18 січня вранці севастопольські портові робітники і горстка матросів зайняли наше місто. Братова частина попала в большевицьку засідку: врятувалась лиш мала горстка, в тому числі й він. Для оборони нашого міста зостався тільки Кримський запасовий полк, що складався в більшості з татар», – згадувала вона.

Повстанці влаштували у місті різанину, Тіна довідалась, що і її хочуть арештувати, й мусила втікати – на Полтавщину. Перед цим їй вдалося знищити списки сімферопольської «Просвіти».

«Перебування в Ч.К. було кошмаром, – писала Тіна. – Щоночі мене викликали «на допрос» і вимагали видати українців, яких я знала у Сімферополі. Потім ставили під стінку в пивниці (підвалі) і стріляли. То було залякування, бо коли б хотіли розстріляти, то вбили б одразу».

Тіна, однак, нікого не видала. І врятувалася. Їй пощастило – 25 березня до міста, долаючи кволий більшовицький спротив, увійшли союзні УНР німецькі війська й звільнили усіх політичних в’язнів.

За доби Української Держави Тіна працювала друкаркою в повітовій комендатурі Єлисаветграда (Кропивницького). Присягу на вірність гетьману Скоропадському скласти не захотіла, залишилась вірною УНР. Однак у дрібних службовицях довго не засиділася, і в листопаді 1918 року вступила до Галицько-Українського полку імені Івана Богуна, сформованого разом галичанами та наддніпрянцями. Тут Тіна отримала нову посаду – старшина для доручень. А їй було усього 25.

Під час заколоту, здійсненого в Єлисаветграді 7 лютого 1919 року робітниками заводу «Ельвольті» та доморослими «ленінцями», Тіну заарештували – разом з командиром полку й іншими старшинами. Дівчину поставили працювати на кухню, і молода воячка вмить цим скористалася – з кількома козаками роззброїла варту кавалерійської школи, в якій тримали старшин, й звільнила решту побратимів. Отака грім-дівка!

Читайте також: Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером

ОЧІЛЬНИЦЯ САНІТАРНОГО ПОТЯГА

Війна продовжувалась, і Тіна воювала. Під кулями, в окопах працювала санітаркою, зі зброєю у руках брала участь у боях. Українська армія змушена була відступати, було багато втрат, як вбитими, так і пораненими. І Тіна не витримала –  звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених і хворих. Керівництво вмить відреагувало – Тіна отримала наказ командувача Південно-Східної Армії отамана Трифона Янова взяти цю справу під свій особистий контроль, попри брак медичної кваліфікації.

Це було дуже важко: під її орудою не було жодного лікаря, бракувало ліків і перев’язочних матеріалів, до того ж місце дислокації постійно змінювалось. Власне, й потягу як такого спершу не було.

Тіна писала: «Доводилось воювати за кожний вагон. Належні й гарні вагони мали штаби і не хотіли їх віддавати. Та я все-таки зібрала потрібну кількість, які наповнились хворими і пораненими. Я змушена була ночами їздити на фронт, забирати хворих і поранених, а повернувшись, знову братися за перев’язки та медичні обходи. Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи хворим, казала, що мікстура допоможе, а коли поверталася, поранені заявляли, що їм справді полегшало. Виглядає це як байка, але то щира правда. Так я попрацювала кілька місяців».

Якраз лютував тиф, а вона приймала під опіку усіх хворих, в тому числі й з інших частин. Урешті-решт, і сама занедужала, але, попри це, мусила продовжувати свою роботу. Навіть молодий організм не витримав такої наруги – поблизу Кишинева Тіна знепритомніла. Довелося таки кинути на час фронт, щоб одужати. Але потім вона все одно наздогнала свою частину і з нею пройшла від Збруча до Жмеринки зі зброєю в руках. В одному з боїв отримала поранення, однак легке. Після переформування Запорозької Січі Тіна перейшла до полку Юрія Тютюнника, згодом – до Гуцульського полку під проводом Іллі Сича.

Побратими згадували про неї дуже тепло: «Вона була й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, Тіна завжди була попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то в останній лаві відстрілювалася і водночас забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі її дуже любили».

Читайте також: Гетьман у спідниці: як дружина Івана Скоропадського правила і ним, і козацькою державою

ЗНОВУ КОХАННЯ

Але навіть війна на здатна зупинити життя, й Тіна покохала вдруге. Коханого, старшину Армії УНР Івана Пекарчука вона зустріла там, де була – на фронті. 22 липня 1919 року вони повінчалися, а потім розійшлися по своїх частинах. Такою, у різних казармах, була їхня перша шлюбна ніч…

Невдовзі, у жовтні 1919-го, Тіна була поранена в живіт. За кілька тижнів, ще з незагоєною раною, повернулася на фронт. Чому так поспішала? Бо належного лікування все одно не було. «Нас, голодних і перемерзлих, розмістили в шпиталі Червоного Хреста, і тут відчули ми, що значить, коли персонал не свій, а вороже налаштований: палати необігріті, догляду за хворими немає, – писала вона. – Коли ми попросили протопити приміщення, сестра заявила: «Пусть ваши гайдамакі опалівают». При обході лікаря я попросила, щоб мені змінили перев’язку, бо вже три дні, як незмінені. Той відповів: «Єслі буду імєть врємя». Перев’язки я так і не дістала».

То був «трикутник смерті» – її бойова частина опинилася між червоними, білими та польськими військами. Усього бракувало, кожен виживав, як міг. Тіна вирішила: кориснішою буде на фронті. Тим більш, що воювала вона тепер разом з коханим – у складі 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР, командиром якої був її Іван. З ним вона пішла і у Зимовий похід.

Це був дуже нелегкий похід, всі були виснажені: і люди, і коні. Але мужність Тіни вражала. І навіть підіймала в атаку побратимів. Зокрема, залишилась згадка про такий епізод: коли вояки втомилися й сперечалися, чи виконувати наказ про наступ над Збручем, Тіна зірвалась на ноги, крикнула: «Слава Україні! За мною, хлопці!» і кинулася в річку. І, дивина, козаки рушили за нею, ворога відігнали.

І все ж у травні 1920 року військова служба для неї закінчилася. Тоді Тіну тяжко контузило, внаслідок чого ліва частина тіла була майже спаралізована. Це сталося після того, як її вибухом перекинуло разом з конем. «На обох ногах були порвані сухожилля, на лівій – тріснула колінна чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Я стратила здібність не тільки до їзди верхи, але навіть до ходу», – згадувала Тіна.

Читайте також: “Чорна князівна” Єлизавета Острозька: 9 невідомих фактів про засновницю Острозької академії

ЗАКОРДОННІ ПОНЕВІРЯННЯ

Тіна рвалася й у другий зимовий похід, але її, важкопоранену, не взяли. До того ж у листопаді 1920-го її інтернували поляки, і вона пройшла табори у селах Підкарпатського і Познанського воєводств. Вільного часу з’явилася купа, а без діла Тіна сидіти не вміла, тож взялася вишивати.

Але не сиділося й не вишивалося без коханого. І наприкінці 1921 року Тіна втекла до чоловіка, який якраз працював на тартаку в Татрах. Аби заробити на життя, й сама мусила трудитися на лісопильні, на горі Радійова заввишки 1160 метрів. Отак, нелегалами, й жило українське подружжя, переховуючись від польської поліції.

У червні 1922 року Тіна потайки перетнула чеський кордон. Спершу влаштувалася посудомийницею в українській їдальні, потім – кельнеркою у Празі. Її метою було заробити собі й чоловікові на одяг та відкласти кошти на переїзд любого Івана до Чехословаччини.

Пізніше Тіна знайшла працю в «Українській хаті» й знов потягнулася до знань. Вона ж бо досі мріяла отримати вищу освіту.

В січні 1924-го 29-річна Тіна вступила у Празі на «матуральні курси», відкриті для осіб, що не мали документа про закінчену середню освіту, у травні – склала іспит за шість класів реальної школи.

Вона ж хотіла бути дійсною студенткою, й звернулася з таким проханням до ректорату. Однак позитивної відповіді не дочекалася. До того ж у неї виявили туберкульоз легень, тож мрії про навчання так і не здійснилися.

Але була й радість – нарешті вони з чоловіком возз’єдналися. І в 1929 році разом виїхали до Польщі, де Іванові запропонували місце інженера-гідротехніка на Віслі.

Через десять років почалася Друга світова війна, що принесла нові поневіряння.

У грудні 1941 року подружжя повернулося в Україну, на Вінниччину, де Тіна організувала й очолила місцеву філію організації свідомого жіноцтва «Жіноча служба Україні». Але вже за два роки разом з Іваном була заарештована гестапо – подружжя звинуватили у зв’язках із партизанами. Потім за браком доказів звільнили, і вони виїхали на захід.

Утім, і тут спокою не було: у 1945-му Пекарчуки опинилися у фільтраційному таборі Рейнхард, влаштованому для переміщених осіб із країн Східної Європи. Діяльна Тіна навіть там, за колючим дротом, брала участь у громадському житті. Але здоров’я підводило все частіше – через загострення туберкульозу Тіна довелося три роки лікуватися у санаторії.

Читайте також: Марія Садовська-Барілотті: сестра Карпенка-Карого і конкурентка Заньковецької

НЕ ГЕРОЙКА, ПРОСТО УКРАЇНКА

Подальше життя Пекарчуків, що осіли в Німеччині, супроводжували скрута й хвороби. У 1958 році Іван помер, Тіна залишилася сама. І водночас залишилась вірною собі – не замкнулася у чотирьох стінах, продовжила громадську активність. Від грудня 1945 року, коли було засноване Об’єднання українських жінок у Німеччині, вона була його членкинею. І навіть оселившись у будинку для літніх людей у Дорнштадті, де вона доживала віку, Тіна працювала головою представництва цієї громадської організації.

Не кинула вона й свого щоденника, який вела в еміграції. У ньому вона писала: «Борикаюся з хворобами: до туберкульози приєдналися хворість печінки, артретизм (буває, не можу й рухатись), сліпота: по черзі перенесла операцію обох очей».

Достойне й доволі довге життя як для такої невгамовної особи. На жаль, її щоденник кудись зник разом з усіма її фотографіями. Однак дещо таки залишилось – в останні роки її життя журнал «Дороговказ» у Торонто надрукував спогади Харитини Пекарчук під назвою «Моя служба Україні, як вояка». А ще в її особовій справі в центральному архіві в Києві є «Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук» від 7 липня 1924 року, де вона зазначає, що народилася в українській родині і є православною українкою.

Особливої увагу в її життєписі заслуговує кредо: «Героїнею я не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу». До самого скону Тіні не подобалося, коли хтось, з огляду на те, що вона жінка, називав її «героїнею». Вона пояснювала, що роками у спідницю не вбиралася і тепер не бажає мати якісь привілеї. Хіба що бути українкою.

Чи пам’ятає Україна про неї? Принаймні згадує: у вересні минулого року у місті Кременчук в зв’язку з декомунізацією вулицю Космодем’янської було перейменовано на її честь. Тепер це вулиця Харитини Пекарчук.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Маргарет Кін: знаменита художниця «великих очей», яка провчила чоловіка-тирана
• Соня Делоне: полтавка, яка започаткувала французьку моду
• Три знамениті на весь світ полтавки: акторка, дизайнерка й агентка