Національний проєкт Isolated, маючи справу з людьми, які потребують допомогу – матеріальну чи нематеріальну, реалізував чудовий, життєствердний проект про справжнє кохання – розповідає про щасливі міцні пари-родини, в яких чоловіки повернулися з війни, що восьмий рік триває на Сході України. Повернулися із серйозними пораненнями, отримали інвалідність, але знайшли найважливіше – жінок, яких покохали всім серцем.

Олексій та Ірина КОНДРАШОВИ, 40 та 39 років

«Коли почалися бойові дії під Іловайськом у серпні 2014 року, говорила мамі: «У цей Іловайський «котел» хтось дуже близький та рідний потрапив. Прийде час і я дізнаюся хто то був», – згадує Ірина.

З початком війни на Сході України Ірина волонтерила – їздила на фронт, відвідувала Головний клінічний військовий госпіталь у Києві. Разом з іншими жінками опікувалися пораненими в інфекційному, нейрохірургічному та неврологічному відділеннях. Був період, коли навіть хотіла стати парамедиком, а потім все ж збагнула, що їй, банкіру за фахом, курсів, на які записалася, буде замало – треба здобути спеціальну освіту.

Одного дня піднімалася сходами в нейрохірургію – у палату до «підопічного» Саші Котова і раптом пройняла думка, мовляв, зараз щось буде. Відчинила двері і зустрілася поглядом з Олексієм.

Власне, він і пройшов Іловайський «котел». Після важких поранень його буквально зібрали по частинах. І хоч нога зрослася й Олексій ходить, все ж поранення дається взнаки – чутливість не відновилася.

Чоловік зізнається, що Ірина йому одразу сподобалася. Тому, переїжджаючи на реабілітацію в Ірпінь за Києвом, попросив її телефон

Згодом запропонував подивитися бій боксера Усика, а відтак попросив попередити її маму, що залишиться переночувати… у сусідній кімнаті. (Для цього на милицях подолав чотири поверхи вверх). Обоє сміються, згадуючи, як кіт Тимофій одразу не злюбив чужинця і не давав йому прилягти. «В результаті я його вижив!» – тріумфує Олексій. Вони справді не вжилися, і кіт «переїхав» до тещі.

«Олексій завойовував мене з особливою впертістю, – говорить Ірина. – На мій день народження прийшов із сковорідкою у подарунок та своїми пожитками…»

Олексій має сина від першого шлюбу. А три роки тому в них з Іриною народився спільний син Владислав. Малюк дуже схожий на тата – з таким ж відкритим обличчям.

– Що таке любов? Це – Іра, – відповідає Олексій.
– Любов – це повага, розуміння, підтримка, турбота. І все це – Олексій. Ті, що пройшли фронт, – дуже надійні, – підсумовує Ірина.

Дмитро та Марія КРАСЛЯНСЬКІ, 30 і 35 років

Про Дмитра писали газети. Лікарі навіть казали, мовляв, якщо він виживе, Україна переможе.

На початку квітня він у складі 72 Білоцерківської бригади вже був на Донбасі. Бойові дії почалися за місяць, 9 травня, біля РУВД міста Маріуполь, а потім була Савур-Могила, де й отримав поранення. Його, пораненого, вивозили з території активних обстрілів понад 14 годин, він втратив багато крові. Дорогою, щоб не знепритомніти, співав гімн України. Через больовий шок навіть не відчував, що осколками посікло не лише ноги, а й голову.

Всю серйозність ситуації збагнув згодом, коли двічі впав в кому, мав багато операцій, під час однієї з яких ампутували ногу. Також лікувався у шпиталі у місті Кобленц (Німеччина). Пройшов численні реабілітації. Зізнається, що після того (а його мамі говорили: якщо виживе, то буде «овочем»!) збагнув, що людям насправді багато й не потрібно, а вони витрачають життєві сили часто на казна-що. З того часу живе як у тому прислів’ї: краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти. І дивується: стільки пережито за тридцять років Незалежності, а українців й далі часто сидять на лавці скраю у себе вдома.

«Марію запримітив у Facebook – симпатичну та мініатюрну», – згадує Дмитро

Почали листуватися. «Невдовзі Дмитро попросив номер телефону. Зідзвонилися. Потім телефонували мало не щодня. «Говорили про все, але не про нас. Цікаво було один з одним. Тоді це нагадувало більше дружбу», – продовжує Марія.

«У мене закінчувалася реабілітація в словацьких Татрах і я сказав Марічці, мовляв, повернуся і запрошую її прогулятися зі мною Львовом. Так ми зблизилися», – додає чоловік. Він забрав її з Буковини – у Бориспіль на Київщині, звідки сам родом. Її десятирічна донька Софія стала і йому донькою. До речі, Софійка навіть схожа на нього. Нічого дивного: така вона любов – багатогранна. Саме Дмитро займається донькою, коли мама на роботі: завезти в школу, забрати звідти, відвідати гуртки, повчити з нею уроки. Словом, тато в контролі!

– Марія для мене все! Цілий світ! – зізнається Дмитро.
– Перед тим, як сказати «так», я відчула внутрішній потяг до Діми, який відчуваю досі. Мій чоловік – дуже світлий та надійний, сильний і переконливий. Я справді відчуваю себе заміжньою, тобто за мужем. Хоч ми разом якихось три роки, а у мене відчуття, що все життя!», – ділиться Марія.

Ігор КРИВЕНКОВ та Лариса МИКИТЬОН, 44 і 40 років

Ігор та Лариса познайомилися в 2015 році. Однак Ігор не пам’ятає цієї зустрічі в деталях – якраз була річниця Іловайського «котла», з якого чудом вийшов.

Чоловік саме проходив лікування: численні контузії як наслідок війни, гепатит С, куля в печінці як «подарунок» з Іловайська, яку досі не видалили – небезпечно.

«Зустріла його біля Михайлівського собору в Києві. Був в чорних окулярах, такий весь із себе, глянув на мене з-під лоба. Блатний пацан», – подумала Лариса.

«Я зрідка ношу окуляри від сонця. Однак тоді були такі «мішки» під очима (побічний ефект від лікування гепатиту С), що мусив одягнути», – згадує Ігор.

Після того побачилися на плетенні маскувальних сіток для солдат. Він почав напівжартома, мовляв, час йому одружуватися. Вона в думках почала перебирати, з ким зі своїх подружок його можна познайомити.

І хоч чоловік каже, що жінка сподобалася не одразу, мовляв, «колючою» була, проте охоче відгукувався їй, волонтерці, допомагати. А коли вона, їдучи на тренінг в Білу Церкву, потрапила в аварію, чудом залишившись живою і майже неушкодженою, ввечері, після інциденту, напросився приїхати.

«Ти волонтериш і звикаєш триматися, піклуватися про інших, підбадьорювати всіх довкола. Я й трималася, коли водій, який теж залишився живим, втрачав свідомість до приїзду двох швидких, а прийшла додому – розплакалася, – згадує Лариса.

Приїхав Ігор. Вона вийшла до нього, сіла в машину і плакала, не перестаючи. Ігор запитав, як її заспокоїти. Відповіла – просто пожаліти.

Потім Ларисі стало гірше – через черепно-мозкову травму, і він возив її по лікарях. «Я не думав, що такі жінки, як Лариса, ще існують. У мене вже все було позаду: з дружиною не пощастило, родина не склалася. А тут Лариса. Для мене любов – це бажання повертатися до неї в наш дім», – ділиться Ігор.

– Вперше, коли Ігор взяв мене за руку, я відчула затишок та безпеку, – каже Лариса.

– Раніше не любив триматися за руку. А тепер ми часто ходимо, тримаючись один за одного, – зазначив Ігор.

Історії записала Надія Тисячна
Фото: Андрій Мусієнко, Сергій Кушнір
Make up: Ольга Нагорна, Аліна Смоквенко
Фотостудія РANDORA: Київ, пр. Глушкова 1, ВДНГ, павільйон 21