Йти за покликом серця, не зраджувати собі, не соромитись своєї божественної висоти. Це не просто, але можливо. Інесса Кравченко своїм життєвим шляхом доводить: успіх – не лише за прагматиками. Внутрішній ріст, пошуки високих сенсів – краси, істини, любові можуть захоплювати не менше, ніж зростання капіталу. І вести за собою, об’єднувати однодумців, створювати середовище «своїх».

В кожному з нас з народження закладене загострене почуття істини, але багато хто втрачає його протягом життя, починаючи бігти за успіхом, зв’язками, грошима, статусом. Небагатьом вдається зберегти цей дар і жити, спираючись на нього. Знайти і реалізовувати свою місію, щоб проявляти у світ те найкраще, що є закладеним у кожній людині на цій землі.

Власниця та ідеологиня видавництва «Колесо Життя», співвласниця компанії «Стан Інвест Холдинг», коуч, майстер трансформаційних жіночих практик Інесса Кравченко певна, що саме провидіння є базою всього, із чого складається її життя.

Вона ніколи не мріяла стати бізнесвумен і керувати холдингом, а шукала те, до чого прагнуло її серце. Знайшовши своє натхнення, вона створила тренінговий центр «Територія реального життя», де простір і практики розмовляють з людиною мовою краси. Потім придбала і почала розвивати видавництво «Колесо Життя», як можливість створювати умови, де людина може відкрити у собі нові грані. До речі, нещодавно було презентовано новий проєкт видавництва – журнал «Людина і межа». Він народився водночас з глобальними трансформаціями суспільства через війну. І він про нас, українців: нашу силу й точки опори, наші мрії й майбуття.

Завжди, що б не трапилось, Інесса залишалась вірна собі й своїй місії. Ця місія підтримала її й три роки тому, коли пішов із життя коханий чоловік. «У мене всередині був ступор, – згадує вона. – Внутрішній монолог був приблизно такий: ну що, дівчинко, ти все співала, а тепер займися справжнім життям. І яким же?».

Водночас вона знала: Бог не веде випадковими шляхами, отже, це є важливим завданням – для неї, дітей, людей, за яких вона відповідає. Це стало продовженням головної для неї теми – про людину: «Для мене джерело натхнення – завжди людина. Йдеться не про те, щоб щось нав’язати чи чомусь навчити, а про те, щоб створити умови, від яких вона пробудилася б».

Так в Інесси Кравченко виникла ідея унікальних освітніх корпоративних курсів, потім – журналу «Людина і межа». Але починалося все задовго до цього…

Інессо, вашим першим творінням був тренінговий центр «Територія реального життя». Що вас, гармонійну жінку з гарної родини з влаштованим життям, спонукало до його створення?

Я все життя шукала відповідь на питання: «Навіщо?» Навіщо я живу? Навіщо я працюю? Навіщо я роблю те, що роблю?

Я шукала відповіді на ці питання і тоді, коли займалася картографією, і тоді, коли працювала у податковій, і тоді, коли почала діяльність у компанії свого чоловіка, як директор фінансового департаменту. Кожен з цих етапів мого життя дав мені дуже багато. Завдяки картографії я навчилася працювати з масштабними об’єктами. На роботі у податковій я познайомилася з неймовірними людьми – з деякими з них ми працюємо і зараз. Діяльність у фінансовому департаменті підвищила мої навички заглиблюватися у процеси і створювати управлінську структуру…

І все було нібито добре, але кожного разу я приходила до певної межі, на якій ставало питання: в чому ж моя унікальність, до чого покликане моє серце?

Відповідь на це питання шукає більшість людей все життя. Як вам вдалося її знайти?

Ще з дитинства я помітила, що у моєму житті мрії стають реальністю – все рухається туди, куди мені хотілося б. Загалом це жіноча природа українок – особливе чуття, ген, код землі, який в нас закладений. Це про тісний зв’язок з природою, здатність бачити гармонію.

Мені захотілося відкрити це чуття для багатьох українських жінок і я вирішила створити жіночий центр, де поєднувалися б краса простору і сакральність знань. Де б кожна жінка змогла відкрити свою чутливість і чуттєвість, як на рівні тіла, так і на рівні душі.

Сьогодні багато про це говорять, але не завжди ставляться до цих процесів з достатньою увагою. Адже їх можна порівняти з розмінуванням нашої землі: відкриттям нашої здатності пропускати життя через себе, відчувати його й бути відкритими до нього. Чесно кажучи, для українців це болісна тема, бо чимало в нашій генетичній пам’яті «заміновано». І це те, що не хочеться ятрити, краще взагалі заблокувати, усунути та жити просто головою… Однак потреба в «розмінуванні» зростає.

Чиста психологія вже не працює – практики, спрямовані лише на зняття стресу, доводять свою недостатність

Тобто має включатися комплексний підхід – дух, душа, тіло?

Так. Різні інструменти, об’єднані містеріальним підходом, які допомагають людині самій підійти до розуміння головного у своєму житті. Це і нові контексти, і можливість пережити відчуте і миті тиші, щоб побути наодинці з собою. Такий підхід дозволяє відкривати новий напрямок життя і спосіб мислення. Все пов’язане.

Створюючи «Територію реального життя» я і сама змінювалася, більше розуміла себе, свої прагнення. І в моєму житті з’явилося видавництво «Колесо життя». Це було багато років тому, але, напевно, тільки зараз я підходжу того, чому «колесо життя» – мені теж потрібно було до цього дозріти, дорости.

Зараз ви керуєте холдингом, до складу якого входить багато підприємств. Як вам вдається синхронізуватися з цими бізнесами і синхронізувати співробітників, які працюють у зовсім різних напрямах діяльності?

Пару років тому я сама ставила собі таке питання. Як об’єднати людей з різними способами мислення (творчий і технічний), з несхожими поглядами на побудову робочих процесів і стилів спілкування? І розробила освітній курс для команди. Спершу його пройшли всі топ-менеджери холдингу і підприємств. А на наступних етапах приєднувалися всі бажаючі члени команд.

Це якийсь особливий освітній курс?

Це своєрідна колаборація багатьох інструментів: дихальних і тілесних практик, танців, розвитку мислення і свідомості, створення нових контекстів через лекції філософів і бізнес-тренерів. Ефективність курсів була навіть вище, ніж я могла спрогнозувати.

Відбувалося щось таке, що складно вкласти у раціональні формули – наші робочі будні ніби наповнилися справжнім життям. Взаємини стали теплішими, плани почали виконуватись, зросла кількість замовлень від клієнтів.

Ми були функціональними одиницями, а завдяки освітньому курсу стали командою

Ці курси були впроваджені тільки для вашої команди чи до них могли приєднатися всі охочі?

Ми планували формат, відкритий для усіх, але спершу мали перевірити ефективність курсу на собі. Саме так ми завжди працюємо, коли створюємо продукти видавництва «Колесо Життя» – спочатку проживаємо тему номеру на собі, і тільки потім видаємо у світ.

Щодо курсу, то незадовго до початку війни ми розпочали третій освітній курс, який мав назву «Хореографія управління». О 5:30 ранку 24 лютого ми проводили щоденну дихальну практику, коли почули перші вибухи…

Як і всі українці, ми опинилися перед вибором: кинути все, збирати речі і тікати чи довести до кінця те, що ми почали. Ми продовжували курс протягом запланованого періоду. Багато хто залишився в Україні, дехто поїхав, але ми всі були на зв’язку і спілкувалися постійно. Це дозволило нам зберегти внутрішню цілісність, зібраність, бачення сенсу, вірність своєму шляху навіть тоді, коли все навколо руйнувалося. А це дуже важливо: коли людина переносить центр подій у внутрішній світ, знаходить там ресурси, тоді й зовнішнє щоразу відкривається по-новому й показує диво того, на що людина загалом здатна.

До речі, журнал «Людина і межа» видавництва «Колесо Життя» теж стартував до війни – на момент її початку він був майже готовий. Тоді ж (як це часто буває, коли щось робиш за покликом серця) прийшло усвідомлення, про що це – людина і межа…

І про що? І хто, до речі, створив назву?

Інтуїтивно назву придумала я. Втім, дискусії були палкі: а може краще англійською, це більш заходить, а може якось лаконічніше… Але я чітко відчувала, що акцент у назві потрібно зробити на людині. Це слово, яке вже своїм звучанням несе якісний контекст. Йдеться не про людину загалом, а про людину на нашій унікальній землі. Землі, на якій проходить межа – між сходом і заходом, між східними і західними слов’янами, між тиранією і вільним світом. Для мене було дуже важливо об’єднати у назві унікальні речі: і межу, і людину, яка її увесь час долає. Війна загострила ці сенси, показавши українців як особливий народ, що має неймовірний концентрат родючості й різноманітності.

Ми можемо творити щось разом, показуючи силу духу. І це виклик для усього світу – нагадування про головне

Слухаючи вас, переконуюсь, що справді є сила, яка веде нас до правильних рішень. А чи були на вашому шляху помилки? Якісь сумнівні моменти?

Я не ставлюся до чогось як до помилок. Певна, що Господь веде нас найкращими шляхами. І те, що з людської точки зору можна вважати помилкою, помилкою не є: якщо дивитися об’ємно, стає зрозумілим – тільки такий шлях міг привести тебе туди, де ти є зараз. Адже кожна помилка є певним переусвідомленням.

Наприклад, чи можна вважати помилкою мій перший шлюб? Мені було 19 років, неймовірний спалах почуттів. Побралися, народився син. Щоправда, вже тоді у мене промайнуло невиразне відчуття: ой, це не зовсім те. Але я швидко його придушила. А через п’ять років відчула вже чітко: ми дуже різні. І почала інтуїтивно «малювати» портрет свого ідеального чоловіка. Такий чоловік з’явився буквально через місяць, і поклав початок наступного етапу мого життя.

Можна було б сказати: перший шлюб був помилкою. Але саме він підвів мене до усвідомлення того, як я хочу жити, а не просто плисти за течією. І саме у тому шлюбі у мене народився син, який зараз є моїм головним помічником. Можливо, якби не ця «помилка», я не зустріла б другого чоловіка, який, як виявилося, навчався в тому ж корпусі університету одночасно зі мною. Але ми познайомилися тоді, коли мали познайомитися. Тому я вдячна кожному етапу мого життя, адже він відчиняє наступні двері.

Взагалі я глибоко переконана, що це дар наших жінок. Це критична маса нашої родючої землі, досвіду, пережитого – і хорошого, і поганого… Наше жіноче чуття – як алмазний огранювач. Наша жінка може знайти світло навіть у найскладніших випробуваннях – як світло в кінці тунелю. Важливо тільки сказати, що це можливо. І самій бути прикладом того, що можливо все.  

Все так, але ж ми живемо не в ідеальному світі. Що вам допомагає зберігати таку налаштованість у різних, не завжди приємних обставинах, серед різних людей? 

Важливо бути налаштованим на красу світу. Звідси й віра, і внутрішнє чуття, і радість. Адже шлях Бога – це радість. Це перша заповідь мого життя. А друга – полюби ближнього, як самого себе. Зустріч з кожною людиною – це диво, адже Бог говорить з нами через людей, події, зустрічі. Немає нічого випадкового. Навіть жахливі події в нашому житті відбуваються для того, щоб підсвітити те, на що ми не звертаємо увагу, додати нам здатності пропускати життя через себе.

Щодо людей… Хто залишається поряд? Той, з ким тепло, з ким готовий творити нескінченно. І я не докладаю якихось зусиль для того, щоб оточити себе такими людьми.

Моє завдання – бути чесною. Розкрити внутрішню красу людини, навіть якщо вона сама її не бачить. Бачити, як через неї проявляється Бог

Вам завжди це вдається?

Не завжди. Але для мене навіть навичка «бачу, що зараз я не бачу» цінна. Я намагаюся прояснити свій погляд. Ось це висота. Це не щось захмарне, куди я відлітаю у нірвані. У мене працює півтори тисячі людей, а за ними сім’ї й різні ситуації. Я маю забезпечити «світло в кінці тунелю» не лише для себе, а й для тих, хто мені довірився. Справжній шлях – той, на якому людина розквітає. Тоді вона захоче відірватися від того, що завдає їй болю, і разом з тобою дивитися у висоту. І там знайти себе. Не мене – себе. Це є цінним для обох. І в цьому великий потенціал – для людей і країни.

Українці взагалі дивовижні. Ми навіть боремося з ворогом особливо. Навіть у нашій люті є чаша ніжності. У розпал жаху ми маємо людяність подумати про матерів завойовників, що полягли на нашій землі. Подумати з болем. Усередині нас накопичений досвід поколінь – увесь біль світу, вся ніжність світу. Мені дуже хочеться, щоб ми зберегли нинішню включеність, відданість, нові ідеї, сенси, образи, створені на межі життя та смерті…

Ця думка – наскрізна у першому номері журналу «Людина і життя» – про те, як важливо втримати і розвивати ці ідеї, наші внутрішні коди…  

При цьому треба зрозуміти наш внутрішній код. А він включається під час зустрічі зі смертю, коли ми готові заради життя забути себе колишнього. Це як натягнута до межі струна – лише тоді вона звучить чудовою музикою, найвищими нотами. Ми завжди чомусь соромимося того, що є частиною якогось високого задуму. А для мене важливо називати все своїми іменами.

Якось з чоловіком ми розмовляли, і я сказала: «Уявляєш, нас Бог створив, вдихнув себе у нас, а ми живемо, наче відвертаючись, соромлячись визнати, що це наш батько. Уяви, якби наші діти так ставилися до нас…» Наш середній син якраз був підлітком, і ми жахнулися, переживши матеріальність цієї картини.

Тож і з високим сенсом, божественним початком теж можна «розбиратися» по-домашньому, прийнявши це не як чийсь проєкт (середовища, держави), а відчувши зсередини

Це гарна тема – сенсу, смислів, стрижня нашого майбутнього. Навіть для наступного номера журналу «Людина і межа». Якою, до речі, вона буде, ви вже продумували?

Тема нового номера звучала під час презентації журналу, що відбулася в червні: вона про те, як жити в період невизначеності. Нам треба перепрошити все життя. Якщо досі ми йшли за якимись технологіями, навчалися у західних фахівців, то зараз показали, що нас – наші здібності, сили, кроки – взагалі неможливо прорахувати. Коли ми стаємо на цю межу між життям і смертю, то здатні народити неймовірної краси речі, які потім усі хочуть перейняти й собі навчитися. Жити в цій новій реальності означає знайти нові опори. Як спиратися на невизначеність? На що взагалі спиратися? Що таке сила духу? Як це – йти за красою? Це важливі питання.

Ми вже не можемо мислити старими шаблонами: ми не створюємо щось, щоб притягнути людей, ми створюємо цінність, дослухаючись до людей. І спершу я в собі виявляю любов до того, що роблю, закохуюся в цей продукт, а потім ділюся своєю радістю, й вона знаходить відгук. Якщо я сама не закохаюся у те, що роблю,  воно немає сили, правди, краси. Це внутрішній пошук: що зараз важливо, чому це важливо для цих людей, як мені створити те, що для них є цінним. Потрібні чуття, сміливість, відкритість, бажання прислухатися, не поспішати, не намагатися підлаштуватися – бути у цих нових процесах разом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: