Христина Король: «Я хочу зрозуміти, що таке театральна фотографія саме в Україні»

У серпні 2026 року театрознавиця та театральна фотографка Христина Король запустила аудіоподкаст Theatre Hunter Talks — проєкт про театральну фотографію в Україні, сучасні практики та людей, які з нею працюють. Подкаст реалізується за фінансової підтримки грантової програми Per Forma від Kyiv Contemporary Music Days у партнерстві з Performing Arts Fund NL та за підтримки Міністерства освіти, культури і науки Нідерландів.

У першому сезоні Христина говорить із театральними фотографами, дослідниками, архівістами та представниками фотографічної спільноти про те, як сьогодні існує театральна фотографія в Україні, як її зберігати та досліджувати і чому вона є важливою частиною культурної спадщини. Ми вирішили поспілкуватися з Христиною про її власний шлях у театральній фотографії, про те, чому їй важливо досліджувати цю тему та що вона сама шукає у цих розмовах.

Як ти сама прийшла до театральної фотографії — і що в ній свого часу тебе зачепило настільки, що ти залишилася в цій сфері?

До театральної фотографії я прийшла досить неочікувано. Ще з дитинства я дуже любила фотографувати. Мій хресний тато завжди мене в цьому підбадьорював, давав мені камеру, і ми багато фотографували разом.

Коли я вступила на театрознавство, я не дуже розуміла, як поєднати фотографування з театром, з яким до цього я не була знайома. Але в якийсь момент акторка і директорка театру “ОКО” Галина Риба запропонувала мені пофотографувати в них у театрі. Для мене це було просто дуже радісно — що мені запропонували займатися фотографією в театрі.

Ти вже відфотографувала близько 200 вистав. Як за цей час змінився твій погляд на театр і власне на те, що ти фотографуєш?

На початку для мене було важливо просто зробити красиві, артові фотографії. Але з часом, коли я почала досліджувати театральну фотографію, зрозуміла, наскільки ці знімки є важливим внеском в історію українського театру.

Театральна фотографія фактично завжди була поруч із нами, але ми дуже мало її досліджували. В Україні практично немає системного дослідження театральної фотографії, хоча це величезний пласт української культурної спадщини.

За цей час я, звісно, відкоригувала свої професійні навички й краще зрозуміла, що саме хочу бачити у своїх фотографіях. Мені дуже важливі очі, обличчя, емоції акторів.

Чому тобі захотілося говорити про театральну фотографію не лише через власні фотографії, а й через розмови з іншими людьми у Theatre Hunter Talks?

Передусім цей формат дає можливість збільшити інформаційний простір навколо театральної фотографії. Мені цікаво дізнаватися історії інших фотографів і водночас розширювати власне знання про цю сферу.

Тому в першому сезоні я свідомо запросила не лише театральних фотографів. Наприклад, ми говорили з Тетяною Роденко, яка працює в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, — про архіви й історичну театральну фотографію.

Є розмова із Сергієм Мельниченком, який безпосередньо не працює з театральною фотографією, але має величезний досвід у фотографії в Україні та є засновником Миколаївської школи фотографії. З ним ми говорили про його досвід і про можливість конкурсних програм для фотографів.

Також у подкасті є розмови з Анастасією Хлібник — незалежною фотографкою, яка працює для театру Курбаса, та Богданом Савлюком — штатним фотографом Франківського драмтеатру. Це два дуже різні досвіди роботи з театром.

Ще одна важлива для мене розмова — зі Світланою Баженовою, яка свого часу створила конкурс театральної фотографії «П’ята стіна». Зараз він не функціонує, і мені цікаво поговорити про те, чи можливе повернення подібного конкурсу в Україну сьогодні.

Що тебе найбільше хвилює в тому, як сьогодні в Україні ставляться до театральної фотографії? Чого їй досі бракує?

Я вважаю, що театральна фотографія сьогодні дуже недооцінена, навіть на рівні професійного діалогу.

Наприклад, театри зараз створюють музеї й архіви, знаходять старі фотографії, але не завжди замислюються над тим, як правильно працювати з архівом, який створюють їхні фотографи сьогодні.

Якщо ми зараз не підписуємо авторство фотографії, не фіксуємо, хто на ній зображений, з якої це вистави, хто її створив, то через 50 років дослідники просто не матимуть необхідної інформації для роботи з цими матеріалами. Тому для мене важливо говорити не лише про те, що театральну фотографію треба зберігати, а й про те, як саме її правильно зберігати.

Чи змінилося твоє власне розуміння того, що таке театральна фотографія, поки ти робила цей подкаст?

Я не можу сказати, що до подкасту в мене було якесь одне чітке визначення. Звісно, існують теоретичні визначення театральної фотографії, наприклад у словнику Патріса Паві. Але мені зараз набагато цікавіше інше питання: що таке театральна фотографія саме в Україні? Що вона означає для кожного фотографа? Як вони її бачать? Як із нею працюють? Як до неї прийшли?

Якщо відкласти професію фотографки й подивитися на Theatre Hunter Talks як на особисту історію — навіщо тобі було важливо зробити цей подкаст саме зараз?

Мені здається, відповідь тут якраз і є в усьому, про що я говорила раніше. Я сама досі намагаюся зрозуміти, що таке театральна фотографія, яке її місце в українському театрі та як ми маємо з нею працювати.

Тому Theatre Hunter Talks для мене — це не спроба дати остаточну відповідь. Це радше спосіб поставити правильні питання й почути на них різні відповіді.

Мені важливо зібрати ці голоси, досвіди й погляди, щоб краще зрозуміти саму фотографію, її історію та її значення для українського театру. І, можливо, через ці розмови ми поступово наблизимося до того, щоб почати сприймати театральну фотографію не просто як супровід вистави, а як частину культурної спадщини, яку ми маємо зберігати й досліджувати.