«Для мене важливо зберегти присутність Маріуполя»

До повномасштабного вторгнення бренд LISOLODKA був локальним бізнесом із Маріуполя, який створював лімітовані колекції жіночого одягу. У 2022 році команда готувалась масштабувати власне виробництво та відкрити шоурум, однак війна повністю змінила життя бренду та його засновниці Єлизавети Діденчук. Після втрати офісу, команди й налагоджених виробничих процесів їй довелося починати все майже з нуля. Сьогодні це бренд із виразною морською естетикою, який через одяг зберігає пам’ять про Маріуполь та Азовське море.

У мене була тисяча гривень і велике бажання щось створити

За освітою я філолог німецької та англійської мови. До бренду працювала викладачкою, перекладачкою — усе було пов’язане з мовами. Потім пішла у декретну відпустку, і в мене з’явилося більше часу подумати, чим я насправді хочу займатись.

Мені завжди подобалися мода та робота з одягом. Я займалася стилізацією зйомок, розбором гардеробу, але це була така «for fun» історія — більше як хобі. У якийсь момент я зрозуміла, що хочу створити власний бренд одягу. Тоді в мене була тисяча гривень для старту і дуже велике бажання щось створити. Так у 2019 році з’явився бренд LISOLODKA.

«Я думала, що один костюм залишу собі, а потім у нас розкупили все»

Все починалось хаотично. Зараз усі говорять про бізнес-плани, гранти, стратегії, а тоді мені було 25 років. Моїм головним стартовим ресурсом був невеликий Instagram-блог — приблизно три з половиною тисячі підписників. Але це була дуже тепла аудиторія. Я виклала перші літні костюми — топи й шорти — і взагалі не очікувала результату. Ми пошили буквально кілька комплектів.

Я думала: один залишу собі, один — кравчині, ще один — подрузі. Це був липень, ми жили біля моря, тому зробити контент у такій морській естетиці було нескладно. А в результаті всі костюми розкупили й пішли передзамовлення. Через те, що я знала іноземні мови, у мене було багато знайомих за кордоном.

«Заробили — вклали»: як бренд ріс у Маріуполі

У нас не було великих вкладень чи інвесторів. Це була історія про «заробили — вклали». І так по колу. Спочатку працювала одна кравчиня, потім друга, третя. Ми шукали «своїх» людей і зрештою вийшли на класну співпрацю з одним локальним виробництвом, де для нас відшивали невеликі лімітовані партії — по 10–20 штук на модель.

Поступово навколо бренду також сформувалася невелика команда. Наприкінці 2021 року ми почали активніше просувати бренд через таргетовану рекламу й поступово розширювати аудиторію по Україні. До цього наше просування переважно трималося на моєму блозі та сарафанному радіо.

Маріуполь тоді не був настільки fashion-орієнтованим містом, як Львів чи Київ. Легка промисловість там більше асоціювалася зі спецодягом і великими виробництвами, аніж з локальними шоурумами українських брендів. Ми співпрацювали з кількома офлайновими магазинами, де були представлені наші речі, але основний фокус завжди був на онлайн-продажах.

У той період все закрутилося з шаленою швидкістю — до нас сам собою прийшов абсолютно новий напрям. Моя знайома та власниця салону краси з Києва, замовила в нас спочатку одяг для себе, а потім запитала, чи можемо ми пошити 20 світшотів для її команди. Ми погодились. Потім вона почала нас рекомендувати іншим.І так у нас з’явилися корпоративні замовлення: худі, футболки, брендування для різного бізнесу.

«Яке ще місце може бути більш захищене, ніж Маріуполь?»

Оскільки Маріуполь із 2014 року фактично перебував на лінії зіткнення, ми дуже добре знали, що таке війна. Ми чули, бачили й були свідками багатьох трагічних подій. Але масштаби того, що станеться далі, ніхто не усвідомлював.

23 лютого ми ще забрали велику партію одягу з виробництва. Працювали, відправляли замовлення. А 24 лютого прокинулись — і все одразу призупинили. Ми дуже швидко прийняли рішення з чоловіком виїжджати хоча б на кілька днів. Просто перечекати. Нам тоді і друзі, і родичі казали: «Яке ще місце може бути більш захищене, ніж Маріуполь?». Там було декілька батальйонів, місто було досить озброєне. Ми ще до кінця не розуміли, що місто фактично потрапляє в жорстку пастку.

Було повне нерозуміння, куди їхати, бо війна почалася по всій Україні. Не було відчуття, що десь є безпечне місце. Зі мною виїхали мої батьки. Але вийшло так, що ми буквально розминулись із ворогом хвилин на п’ятнадцять. Ми виїжджали, а вони заходили в місто з іншого боку. Переночували першу ніч в Нікополі, а далі тримали маршрут на Захід України. Ми виявилися єдиними з усього нашого оточення, хто виїхав 24 лютого. З усієї команди разом зі мною виїхала тільки наша SMM-менеджерка.

«Ліза, тканина трохи обгоріла, але я її обрізала, ще можна шити».

Наш офіс згорів повністю і нова колекція разом з ним. Я потім багато разів думала: якби ми знали, що це буде не на два дні. Бо в офісі були теплі худі, костюми, речі — ними можна було б когось зігріти. У нас залишилися в окупації наші друзі, команда, родичі.

Перший місяць я шукала своїх дівчат через фото в Телеграм-каналах та через звіти від воєнних кореспондентів, які ще залишались в місті. Я пам’ятаю, як одна з дівчат із виробництва вийшла на зв’язок і каже: «Ліза, тканина трохи обгоріла, але я її обрізала, ще можна шити». У той момент це здавалося настільки неважливим — яка тканина, про що ми взагалі говоримо. Після всього пережитого найбільше значення мало лише одне — чи всі живі.

Від попереднє життя не залишилось нічого. Я взяла з дому один рюкзак із речами, дитячі речі, кілька худі з нової колекції. Єдине, що я забрала з офісу 24 лютого — це 120 розібраних коробок для пакування й побутову праску.

«Ми сиділи у ваших костюмах у підвалах»

Згодом почали писати клієнти з Маріуполя. Це було після 14 березня, коли перша колона машин виїхала з міста. Тоді всюди  писали про те, що це був зелений коридор. Але насправді більшість просто вирішили їхати самостійно з окупації на свій страх і ризик. Люди писали мені безперервно: «Ми сиділи у ваших костюмах у підвалах, ваші речі нас гріли», «Не закривайте бренд». Були клієнтки, які не отримали свої замовлення, бо вони згоріли в офісі. Я пропонувала повернути хоча б частину коштів. Але багато хто відповідав: «Ми не хочемо гроші. Ми хочемо дочекатися своїх замовлень, значить відновлюйтесь». Це була шалена підтримка.

У мене не було навіть лекал

До цього моменту я була впевнена, що бренду більше немає. Це не була пауза — це відчувалося як дерево, яке вирвали з корінням. Ми жили в санаторії у селищі Вільховиці під Мукачевом, де поселили багатьох ВПО. Я почала волонтерити та вела соцмережі гуманітарного штабу. Не було часу на рефлексію про те, наскільки все складно чи страшно. Але після десятків повідомлень від клієнтів я поступово повертала думку про те, що бренд потрібно відновлювати.

Перші моделі допомогла відшити мама знайомих у Мукачеві, яка все життя працювала в цій сфері. Потім долучилась до роботи ще одна  кравчиня з власним ательє, і ми почали відновлювати асортимент.

Зрештою я  також знайшла виробництво у Львові, з яким працюємо до сьогодні. Вони дуже довго питали, де мої лекала. А я лише  відповідала: «Немає».Потім я вже сказала прямо: «Я з Маріуполя. У мене все згоріло». Тоді ж вони запропонували частину лекал зробити безкоштовно. Для мене це стало важливою підтримкою, за яку я вдячна й досі. Я не шукала таку допомогу навмисно, бо розуміла що є люди і бізнеси в набагато складнішій ситуації. 

Я свідомо обрала модель аутсорсингу

Після повномасштабної війни я зрозуміла: якщо ти хочеш працювати в Україні, ти мусиш прийняти нові правила реальності.Ти маєш бути готовим до ризиків — що можеш втратити виробництво, матеріали, команду чи навіть увесь бізнес в один момент.

Саме тому я свідомо обрала модель аутсорсингу. Раніше ми розглядали виключно варіант власного виробництва, але після початку війни я зрозуміла, що зараз це не моя історія. Мені набагато важливіше залишатися мобільною та гнучкою. Я хочу вкладатися не у великий цех, а в розвиток бренду, впізнаваність, маркетинг і нові сенси. Тому для мене аутсорсинг — це насамперед про можливість продовжувати працювати навіть у реаліях війни, не прив’язуючись до одного міста.

Наприкінці 2022 року через блекаути та постійні обстріли мені довелося тимчасово виїхати з дитиною до Німеччини. Але навіть тоді бренд не зупинився — паралельно з викладанням німецької мови для українців, я продовжувала налагоджувати його роботу у Львові.

Морський вайб бренду став способом говорити про Маріуполь

Насправді море завжди було в ДНК бренду, бо ми жили біля Азовського моря. Але після повномасштабного вторгнення це набуло значно глибшого сенсу. Коли я переїхала до Львова та потрапила на навчальну програму Startup Ukraine від МОМ і там зрозуміла, що недостатньо просто створювати якісний жіночий одяг. Хотілося надати бренду чітке позиціонування.

Так почала формуватися морська ідентичність бренду — спосіб через одяг зберігати присутність Маріуполя та Азовського моря. Наш дім зараз перебуває в окупації, але він був і залишається містом з унікальною історією, культурою та особливим узбережжям, про яке не можна забувати.

Водночас саме це навчання допомогло мені адаптуватися у Львові. Я нікого не знала й не розуміла, що робити далі. Крок за кроком — через заходи, освітні програми, спілкування з іншими підприємцями,  талоновитими спеціалістами та розвиток соцмереж — я знову по цеглинці відбудувала свій соціальний капітал у новому місті.

Найважчим для мене було не відновити виробництво, а психологічно прийняти думку, що все доведеться починати відновлювати спочатку. Львів виявився відкритим до локальних брендів і творчих експериментів. Тут активне ком’юніті, багато можливостей для розвитку та зручна логістика для роботи з Європою.

Після 2022 року ставлення до українських брендів дуже змінилось. Раніше наші люди більше довіряли іноземним брендам, то сьогодні дедалі частіше свідомо обирають українське. Моя сестра живе у Швейцарії й розповідає, що там наші бренди асоціюються з преміальною якістю та унікальністю. Для мене це особливо важливо, бо українські бренди поступово здобули довіру не лише в Україні, а й за кордоном.

Після 24 лютого я зрозуміла: життя занадто коротке, щоб постійно відкладати мрії на потім. Тому сьогодні я просто рухаюся вперед і роблю те, що справді люблю.