Дарія Альошкіна: «Сюжети мої витинанок натхненні традиційними символами і жінкою в різних проявах»

«Українська мисткиня, скульпторка, витинанкарка» – так пише про Дарію Альошкіну Вікіпедія. Наразі візитівка Дарії – саме витинанки, мистецтво створення яких вона відродила. Величезні, вище людського зросту, й водночас філігранні, невагомі. Усі візерунки – неповторні, авторські, зроблені вручну. Мотиви витинанок ростуть з коріння традиційної естетики і мають сучасну інтерпретацію. А центральним образом є жінка у найрізноманітніших проявах.

Роботи Дарії популяризують українську культуру в світі – з 2010 року вони представлені на численних виставках і артпроєктах у Польщі, Німеччині, Франції, Південній Кореї, Канаді, США, Бельгії, Австрії, Швейцарії, Італії, Данії. Загалом вже у 22 країнах. Її витинанки двічі прикрашали український стенд на відомому книжковому форумі Livre Paris й були представлені на міжнародній виставці «Révélations Grand Palais» у Парижі, також побували на Венеційському Бієнале в рамках українського проєкту «ДНК». Її мереживні творіння вселяють надію, що краса таки врятує світ.

Водночас Дарія – проста й земна, дуже приємна у спілкуванні. «Я народилася в Києві, але дитинство провела в селі на Вінниччині, – розповідає вона. – Моє дитинство пройшло серед творчості й українських традицій. Звідти й захоплення витинанкою. Якщо коротко про себе – я творча, наполеглива, з глибокою повагою до традицій і символізму в мистецтві».

Додамо, що Дарія – не лише знана мисткиня, а й щаслива дружина творчого чоловіка (Гордій Старух – львівський лірник, скульптор, музикант-мультиінструменталіст) і мати трьох дітей з дивовижними іменами. Тож поговорити нам було про що, ледь зупинилися 🙂

Даріє, ви з творчої родини скульпторів. Саме тому теж вибрали такий фах? Розкажіть спершу про себе-скульпторку. Бо я більше про вас як витинанкарку знаю.

Так, мої батьки – відомі українські скульптори, і я виросла серед форм, матеріалів і творчих дискусій. Я закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва і Львівську національну академію мистецтв і спершу займалася скульптурою – працювала в камені, дереві, металі, кераміці та графіці. Скульптура була близькою мені, бо з дитинства батько брав мене на скульптурні пленери (він є одним із засновником такого творчого формату в Україні), підключав до цих процесів. Я знала багатьох відомих скульпторів, і ми прикрашали скульптурою те чи інше місто. Наприклад, у 1996-му, коли я ще й ніде не вчилася, я робила скульптуру для Чорноморська.

Тож я пішла в скульптуру, і мені дуже подобалось працювати, я не боялась роботи, хоча це й фізично важко – молотки, пили, болгарки, холод, майстерня… Також мені подобалась чоловіча компанія – жінок-скульпторів було небагато, мені це імпонувало. Завдяки скульптурі я й познайомилася з чоловіком – мене покликали до Львова зробити прощальну виставку після Академії мистецтв, і там ми зустрілися. Хоча я не хотіла жити у Львові, мене більше цікавила карʼєра у Києві, бо там я народилася, там була родина, там було де жити. Але Львів забрав назад до себе. Я вийшла заміж і залишилася там.

А як зʼявилися витинанки?

Гордій теж скульптор за освітою, і нам було комфортно працювати, у нас була спільна творчість. А потім народилася перша дитина, і моя карʼєра скульпторки почала трохи пригальмовувати. Невдовзі зʼявилася друга, а як вже третя дитина, то я зрозуміла, що скульптурі кінець. Ти нон-стоп в хаті сидиш, діти хворіють, такий конкретний 10-річний декрет. Але я хотіла творчо реалізувати себе, і тому почала робити маленькі витинанки. Спершу як хобі. А потім воно пішло й пішло…

Тобто це спочатку було хобі?

Хобі, якому навчили мої батьки, бо витинанка в селі була традиційним мистецтвом. Загалом моє захоплення витинанками – ще з дитинства. Я пам’ятаю, як тоді я прикрашала вікна й оселю витинанками – це було як магія. І от я знову стала вирізати.

Це зручно поєднувалося з материнством – стіл, дощечка, ніж, олівець і папір. І по коштах не дуже дорого, бо ми тоді не дуже заможні були. Спершу я собі робила одну витинанку на день, паралельно з догляданням дітей, і виставляла це в соцмережі, де мала свою аудиторію.

Ви тяжієте до традиції і поєднуєте її з сучасним, створюєте монументальні витинанки. Що ще є складовими вашого успіху? Здається, ви єдина українка, що перетворила це ремесло на мистецтво.

Я не лише перейняла народну техніку, а й розвинула її до монументального рівня, створюючи великі форматні витинанки, більше двох метрів у висоту. Саме поєднання традиції, сучасного вираження і масштабів зробило мої роботи впізнаваними. До мене в таких форматах працювала художниця Олена Турянська, але в неї була більш абстрактна стилістика.

Мій стиль поєднує традиційні елементи української витинанки з власним сучасним художнім баченням, візуальним символізмом. Особлива увага приділяється пластичній формі й глибині сенсу. Є ще один секрет. Оскільки моя перша освіта – художник-ткач, я вмію ткати килими, рушники, гобелени. І на основі цих знань я створила таку композиційну схему, що будується як килим – є кайма, центральна вісь. Є симетрія.

Характерна особливість моїх робіт у тому, що я складаю їх вдвоє. Вони симетричні, і це є традиційна техніка. Як моя мама вчила: ти маєш скласти, зробити, відкрити. І має бути цей вау-ефект: а що ж у мене вийшло? Бо ти до кінця не знаєш, що вийде – у цьому й цікавість витинанки. І ти хочеш зробити ще одну, потім ще одну. Цікавий процес.

Може, памʼятаєте, якою була перша витинанка?

Памʼятаю першу виставку у Львові. У мене був багаж скульптурний, і я зробила виставку скульптури. А зазвичай, як скульптура представлена, то стіни ж голі. І я на стіни зробила серію витинанок, повісила їх поруч зі скульптурою. І виявила, що ці витинанки на стінах мали більше уваги. Майже всі вони збережені. Це в основному витинанки, складені вчетверо, формату 50х70. Тематика жіноча – жінка-янгол.

Отож так я одну виставку зробила, потім другу, потім зʼявилися якісь замовники. Я почала щось підзаробляти. Загалом маленькі витинанки купують досить часто, з великими складніше.

Як ви робите витинанки – сама чи з помічниками? Це важко? Скільки часу займає виготовлення одної?

Всі витинанки я роблю сама, починаючи з ескізу. Процес різьблення ножем дуже скрупульозний і вимагає уважності, але для мене це стан медитації й творчої дисципліни. Для великої роботи, наприклад, 100×350 см, я витрачаю 3-5 днів, працюючи щодня по 10 годин.

Традиційно витинанки роблять з паперу. Я дуже люблю працювати з папером, бо він живий. Але часом зʼявлялися проєкти, що потребували експозиції в неформальних приміщеннях, театральні постановки, наприклад, і я зверталася до синтетичних матеріалів. Я експериментую з матеріалами досі. Але люблю традиційні білі паперові витинанки. І на майстер-класах зазвичай показую, як робити саме їх.

Тож у вас, певно, біцепс вже ого-го.

У мене вже кіфоз і остеохондроз. До біцепсів. Така вона – творчість.

Які сюжети полюбляєте? Самі їх придумуєте чи берете щось з фольклору?

Мої сюжети часто натхненні традиційними символами, жінкою в різних проявах, природою й геометрією. Інколи це народні мотиви, інколи – власні образи, але завжди з глибоким символізмом.

Чи є у вас улюблена витинанка, яка саме й чому?

Важко обрати одну, адже кожна робота – це окрема історія й стан душі. Проте великі панно, які презентували історичні теми України, мені особливо близькі, оскільки вони поєднують художнє й національне значення. 

Ваші витинанки побували на численних виставках в Україні й за кордоном. Про які хотілося б згадати найперше?

У 2015 році я зробила свою першу виставку в Німеччині, Фрайбурзі. І повісила великі витинанки. Як виникла ця ідея? Мені написала кураторка: є невеличкий зал, і місця вже немає, бо багато робіт художників, та як хочете, зробіть щось на вікна. Я подумала: ну добре, я завжди маю де втулитися зі своїми роботами 

Ризикнула й зробила шість панно на 2,20 метри. Взяла тематику – жінка-берегиня і рослини, квіти, трави. Привезла в мішечках трави свого села, які збирала моя мама: звіробій, мʼяту, полин. Ми зробили спільний проєкт, в якому були чотири жінки представлені. І так гарно зайшло все це разом. Мене здивувало, як цікаво витинанка грає зі світлом: сонце, орнамент від витинанки і тінь. Такий 3D-ефект зʼявився. Ці тіні створювали такий гарний танець в кімнаті, що я сама подумала: вау, дуже круто. Звісно, сфотографувала, виставила і всі такі: вау, вау. І понеслося.

Після того ще була дуже знакова виставка в Парижі. Я там нічого не заробила, але в Україну приїхала відома. Тоді мене взяла під своє крило Сана Моро, яка загалом зіграла важливу роль в розвитку моєї творчості. Тоді нас було восьмеро дівчат, ми разом робили проєкт в Парижі, в будинку, де жив Ален Делон. Зараз це Український культурний центр.

Потім була Південна Корея – виставка, де мою роботу придбав екс-премʼєр-міністр. Цікаво, що у них зовсім інакше твориться арт-ринок: якщо у нас в галереї приходять подивитися художники на художників, то там приходять тільки ті, хто будуть купувати. І це було теж здивування, бо в мене розкупили половину виставки. В Кореї, Китаї папір у вжитку, вони не бояться його вішати, а у нас бояться, що кіт залізе й порве 🙂 Тож моя творчість була там дуже актуальною, і у нас встановилися дружні звʼязки.

Вже під час війни я їздила туди ще раз, з виставкою «Мереживо пам’яті», присвяченою геноциду під час Голодомору, яка була представлена в Національній асамблеї в Сеулі.

Моя справа розвивалася, я зрозуміла, що витинанка мені приносить і успіх, і гроші. Я можу вже годувати дітей. І загалом мені легше. Це фізично легше, ніж скульптура, бо  не треба майстерні, а це перше, що потрібно художнику – з каменем чи фарбами ти не працюватимеш в хаті.

Також ваші витинанки прикрасили чимало інтерʼєрів. Як знаходяться покупці? Через соцмережі чи на виставках?

Колись, до соцмереж, була система виставок в галереях і музеях – тебе бачать і купують. А зараз, мені здається, краще працюють соцмережі – там тебе бачать і купують. Більшість клієнтів у мене з соцмереж. Фейсбук в першу чергу є творчою платформою. І мені це дуже допомогло свого часу – в поєднанні з материнством я мала де себе показати і як художник.

А які більше беруть? І, якщо не секрет, яка найдорожча продана витинанка?

Найдорожчу не згадаю, але скажу, що все залежить від розміру й складності роботи. Я починала з того, що продавала витинанки по 200, 500 гривень. Потім працювала над своєю творчістю, своїми виявами, росла. І зараз в мене 100 доларів, наприклад, коштує маленька, формату А3, а велика – відповідно від розміру, може бути й 800, 1000 доларів. Найкоштовніші витинанки – створені для проєктів. Одним з таких коштовних проєктів був той, що відбувався у співпраці з брендом Cartier. Я оздоблювала вітрини, і мені за це заплатили, що було просто вау. Може, то була не дуже велика сума, але для мене особисто тоді була дуже велика.

Хто в основному купує ваші роботи – українці чи іноземці?

До 2022-го у мене була дуже велика клієнтура з діаспори – США, Канада. А з початком великої війни все змінилось, і зараз більшість покупців з України. Настільки зараз виросло в нас цінування й шанування нашого, рукотворного – і традиційного, і сучасного. Шкода, що такою дорогою ціною…

Як представлені витинанки у вашому власному домі? Постійно чи як тематичний святковий декор? І як ви за ними доглядаєте?

Так, звісно, у мене вдома вони теж є, але тут все складно. Ми часто переїжджаємо, не маємо свого будинку. Я про це ще мрію, і колись це, можливо, буде. Зазвичай оселю прикрашають витинанки в рамках. Це невеликий формат – А3, А2. Догляд за ними досить простий – роботи акуратно згортаються в рулони і зберігаються у тубусах, щоб зберегти їхню цілісність.  

А от мої клієнти часто мають витинанки саме як тематичний декор і вивішують їх до свят – Різдва, Великодня. А потім згортають і на другий рік знову вивішують. Є різні варіанти. Нещодавно я зробила цікаву колаборацію витинанок з соломʼяними павуками. Це традиція, адже павук, як і дідух, є головним атрибутом Різдва. І в поєднанні з витинанкою це прямо вау.

Спитаю про особисте. Ви не лише з творчої родини, а й маєте власну творчу родину. Ви познайомилися з чоловіком саме через творчість, і як давно разом?

Він музикант, і в першу чергу музика мене зачепила. Гордій виготовляє й популяризує такий інструмент як колісна ліра. І він теж з мистецької родини, його дідо був ректором Академії мистецтв, і памʼятник Франка у Львові – це його робота.Гордій з династії скульпторів, і в нас було багато спільних інтересів саме в цій царині. Загалом творчість для нас завжди була спільною мовою, яка об’єднала ще на етапі знайомства. Ми разом вже 18 років.

Що є найголовнішим у вашому тандемі?

В першу чергу, звісно, це спільні цінності. У нас один погляд на життя, зазвичай одні й ті ж самі думки щодо певних ситуацій. Також нам подобається рухатися, розвиватися – то у мене якісь виставки, то у нього якісь події. І ми любимо це разом робити.

А буває так, що, наприклад, ваша виставка, а чоловік грає там?

Саме так майже завжди й буває. Ми створили спільний проєкт, в якому Гордій зробив до моїх витинанок музичний фон, і минулоріч вже представляли це у Римі і Ніцці.

У вас троє дітей: донька Росава, сини Вакула та Еней. Розкажіть, хто придумав такі цікаві імена?

Імена мають символічне звучання, і в кожного з них є своя творча енергія. До речі, одне з перших своїх інтервʼю ми давали саме про те, чому так назвали своїх дітей. Нам хотілося, щоб імʼя було особливе, щоб це була унікальна людина з унікальним іменем. А ще на початках ми з Гордієм дуже захоплювалися словʼянською культурою, і нам подобалися саме словʼянські імена. Тому першу дитину ми назвали «та, що з роси». Вона Водолій, і вийшла Росава. Друге імʼя шукали для сина, і якось впало в око – Вакула. Це грецьке імʼя, у нього навіть є іменини. Але воно в нас асоціюється з «Вечорами на хуторі біля Диканьки». Я трохи вагалась щодо цього імені, але Гордій наполіг і взяв відповідальність.

А імʼя Еней зʼявилося, як я читала «Енеїду» і зауважила: таке гарне імʼя. А потім вже, як менший син був у животі, подумала: о, то Еней, напевно. Він дуже був активний. І йому пасує це імʼя, бо він по темпераменту такий є. І зараз будь-де, у поліклініці, наприклад, де питають імʼя дитини, коли чують «Старух Еней», одразу починають читати вірші: Еней був парубок моторний.

Така коротка історія імен. Не знаю, чи їм вони подобаються, але, як що, зараз є право змінити імʼя.

У творчій родині, природно, діти також творчі. Які ваші, чим цікавляться, що творять?

Ми такі трохи неправильні батьки, бо, певно, треба було їх віддавати у якісь гуртки, а ми просто своїм прикладом надихали. Я от працюю тут, і тут же у Енея спальня. Він про витинанки знає все, але не робить їх. Не хоче. Однак багато малює, ліпить, має якийсь внутрішній світ. І зараз теж тут трохи доповнює інтервʼю 🙂

Цікаво, що всі діти мають музичний слух і дуже люблять музику. Еней найбільше пішов у народну традиційну – грає на вже на 12 інструментах. Без навчання, як уміє. Ми купуємо на кожен день народження новий інструмент. І оце в листопаді купили тромбон. Вже є дримба, губна гармошка, скрипка, і це все було ок, але тромбон – то таки перебір! Вакула захоплюється роком. А Росава більше вокалістка, грає на піаніно. Наразі всі малюють, грають, співають. Вважаю, що вони самі знайдуть свою дорогу.

Можливо, те, що вони не чомусь вчаться, а інтуїтивно пробують щось цікаве і бачать ваш приклад, це і є найкращий варіант.

Коли мені було 15 років, я хотіла бути вчителькою української мови, бо жила в селі на 200 людей, і це була найпрестижніша, найкраща професія. А тато мене взяв і завіз у Вижницький коледж мистецтва на Буковині, поселив у гуртожиток. І я там виживала, тому що навантаження страшне, та й що поїсти не було у 90-ті роки.

З початком повномасштабного вторгнення ви, як багато українських мам, виїхали за кордон. Як змінилося ваше життя й творчість у звʼязку з цим?

Я трохи тривожна, тому в першу чергу хотіла забрати дітей з небезпеки. Тож ми переїхали в Краків, друзі допомогли нам орендувати квартиру, діти пішли в школу.

Звісно, у перший тиждень був шок, як у всіх, але потім я зрозуміла, що можу працювати – матеріали для витинанки прості, і я швидко тут все знайшла, бо з собою нічого не мала. Я почала робити витинанки й збирати гроші. Одразу польська спільнота підключилась, допомагала з організацією виставок, майстер-класів, які я робила, щоб трохи розрадити й підтримати людей зі сходу України, яких тоді багато сюди приїхало. Ми робили такі зустрічі щотижня.

Тобто я включилася в роботу. Впевнилася: треба використовувати будь-який майданчик, щоб говорити, що у нас війна. І це зараз продовжується, і це зараз треба робити ще з більшою силою, бо ще й всі звикли. Треба показувати це через мистецтво і розповідати власну історію. На жаль, у 2023-му році на війні загинув мій двоюрідний брат… Я теж це розповідала. І приватно, і публічно. І таким чином до людей доходило швидше, бо це ж не інформаційний вкид з телевізора. Зараз я це продовжую – і розповідати, й творити.

А як зараз поляки? Чи ви відчуваєте, що їхнє ставлення до українців змінилося?

Це залежить від того, в якій культурній бульбашці живеш. Нас оточує дуже інтелігентна спільнота, і я не відчуваю змін. Хіба, можливо, стало менше подій, менше запрошують. Але всі організації, з якими я працювала і до, і під час війни, стабільно підтримують.

Ви часто буваєте в Україні, робите виставки, майстер-класи з виготовлення витинанок. Поділіться враженнями від нещодавніх подій.

2025 рік був насичений виставками, зокрема у Львові. Мої витинанки були представлені на «Мереживі століть», а також на масштабній виставці «Наше Різдво» – одразу у двох залах поруч з традиційним і сучасним мистецтвом. Для мене це дуже важливо, адже я бачу свою місію створити місток між традиційним та сучасним.

Також вже традиційно я провела ряд благодійних майстер-класів на підтримку ЗСУ. Вважаю це своїм обовʼязком. У мене за плечима, напевно, вже понад 150 майстер-класів по всьому світу. Зазвичай мене запрошують, я приїжджаю. За кордоном заняття коштує 30 євро. В Україні майстер-класи благодійні, кошти я перераховую на актуальні збори для наших друзів.

Що вас надихає й наповнює сьогодні? І творити, і просто жити.

Мене надихає історія, традиції, природа. Щоб творити й жити повно, я щоденно працюю над собою, черпаю енергію з навколишнього світу та сім’ї.

Може, є ще щось таке життєве, жіноче? Якийсь секрет, що допомагає тримати себе в формі в усіх сенсах, бути опорою собі й дітям, врешті-решт гарно виглядати?

Мені допомагає самодисципліна, бо інакше з трьома дітьми не вийде. Тому що троє дітей – це відповідальність. І якщо не розплануєш, то тільки звариш борщ і все, максимум. Тому я складаю чіткий графік і його дотримуюся. Звісно, часом втомлююся від цих графіків. Але тільки так можна відчувати повноту життя. Важливо правильно розставити пріоритети. В першу чергу – це сімʼя і все, що стосується сімʼї. На другому місці – творча реалізація. Я намагаюся це поєднати.

Ще вважаю, що завжди треба мати якусь жіночу мрію, незалежну ні від кого. Для мене це подорожі. Маю традицію на день народження кудись поїхати – неважливо, хтось може зі мною поїхати чи ні, я все одно собі куплю квиток, і наперед.

Також після 35 років я зрозуміла, що повинна мати релакс для жіночого здоровʼя. То на початку червня, перед тим як діти закінчать школу, планую на тиждень теж поїхати. Я дуже люблю воду, тож до моря. Насправді, отак плануючи, я прямо змушую себе відпочивати. Бо насправді стільки роботи, що якось втягуєшся. Я, напевно, трохи трудоголік, і це хвороба, яка виробилася ще коли ми росли дітьми й сапали город. Нас змушували працювати: як вільна хвилинка, то ти або козам даєш, або курей годуєш. В селі ти ніколи не сидів без діла. І це зараз перенеслося в доросле життя, і я розумію, що ще до 35-ти мені якось ця гонитва була ок, а зараз відчуваю вже і втому, і здоровʼя трохи дає збої. Тому вважаю, що жінка має собі такі егоїстичні цілі закладати. Егоїстичні в цьому сенсі – це плюс. Але різні жінки бувають, і мені доводиться себе змушувати. Як і піти раз на рік, наприклад, на масаж, хоча з моєю роботою це треба регулярно. Загалом найважливіше – це здоровʼя, а ти його запускаєш.

Як бачите майбутнє? І про що мрієте?

Колись, до війни, я мріяла мати свій будинок. А ще зробити свою студію, творчий осередок, бо нам є що показувати. Але зараз такі часи, що ми нічого не плануємо. Живемо у нашій бульбашці українській. Повністю. У нас українське радіо, українське телебачення. Всі новини. Найбільша мрія – то перемога. Але поки що живемо одним днем. Сказати, що я би хотіла десь тут жити, ні. Не хотіла би, немає такого бажання. Десь зупинитися в Європі теж не хочеться. Чим більше їздиш, тим більше розумієш, де хочеш бути. В Ірландії увесь час дощить, в Іспанії – навпаки, дуже спекотно. І так виглядає, що в Україні мені найкраще.

Мрію й далі розвивати українське мистецтво витинанки, популяризувати його у світі, працювати над новими проєктами і об’єднувати творчі спільноти навколо культури. Зараз, коли Україна бореться за свою незалежність, культура стає однією з форм спротиву й збереження національної ідентичності. І мистецтво сприяє цій боротьбі, показуючи світу красу й глибину нашої культури. Ще я певна, що мої роботи не лише зберігають наші традиції, а й допомагають знайти розраду та силу в ці важкі часи.

Коли я тільки починала займатися витинанкою, це був такий наче вимираючий вид народної творчості – гуртки, сніжинки… А я хотіла це по-справжньому відродити. От я була в Національному музеї імені Шептицького у Львові на великій виставці «Наше Різдво», де представлено і традиційне, і сучасне мистецтво. Перший поверх – традиційне: ікони, волхви, шопки, зірки й витинанки. І мої роботи більш традиційного характеру повісили разом з тими витинанками як важливий прояв відродження традиції. А на другому поверсі – сучасне мистецтво, і мої витинанки теж там є. Тобто я представлена в обох відділах. Мені здається, що з усіх художників це тільки мені вдалося. І я така: о, круто.

Єдиний негатив з того всього, що дуже багато плагіату. Коли без знань роблять мої композиції, крадуть ідеї і видають за свої. І я не знаю, як з цим боротися. На жаль, художник не захищений, а той, хто краде мою ідею, часом просто не розуміє, що так не можна – не можна взяти перемалювати й сказати, що це моє. Або народне. Ні, це не народне, це я придумала. А народне було трішки інше. Тому я їжджу з лекціями, майстер-класами й розповідаю, як воно насправді. І таким чином навчаю людей, хоч по мінімуму. І тішуся, що є вже якийсь відсоток гарних, крутих художників, які теж працюють в стилі й техніці витинанки. Думаю, таким чином вдасться відродити й продовжити моду на це мистецтво – таке ніжне, універсальне, лаконічне й зрозуміле.