На фото: акторка Олівія де Хевіленд

Моє сприйняття «бабусь» певний час було «одноклітинним». Зменшувально-пестливий суфікс зробив свою справу: бабуся у типовому сприйнятті – це така тепла піч, поруч з якою затишно засинати в холоднечу. Вона завжди нагодує, приголубить. Крім тепла і затишку, бабуся ще й невід’ємна частина дому: пече, готує, вишиває, латає і вкладає крадькома тобі теплі пиріжки…

Але якось я забіг до друга. Мені тоді було років двадцять п’ять. Він обіцяв мені дати одну дефіцитну в той час книгу.

Перебираючи полиці, ми натрапили на фотоальбом. Раритетний. Із супутником на обкладинці. Власне, цей супутник і привернув мою увагу. Аж поки я не взяв альбом до рук.

– О, це моєї бабусі. Нічого цікавого, – прокоментував друг.

Я все ж механічно відкрив альбом…

– Ба, можна твій фотоальбом подивитися? – вигукнув друг до бабусі, яка тим часом поралася на кухні з обідом.
– Та дивіться, – прилетіло звідти.

Я почав гортати. Нічого особливого. Пожовтілі від часу картонні аркуші, світлини дітей, жінок, чоловіків, чорно-білого неба, літньої дачі, одеського моря, монументальних будівель.

На середині альбому я затримався. Мене зачепили кілька світлин дівчини. Окрема фотосесія – такий ретроінстаграм, як ми б сказали зараз. Дівчина позувала в інтер’єрі. На задньому плані виднілися то старий радіоприймач, то картини на стінах, то вікно в розкішних гардинах. Знімки явно були професійні, салонні, з вензелями в куточках. А дівчина на фото… Вона зачаровувала. М’яка, дівоча ніжність, легкі бісики у погляді, балетна, “обгорнута” стрічкою, талія, в красивих тонких пальцях – букет. Якоїсь миті мені здалося, що я зараз закохаюсь…

– Красива, – сказав я вголос. – Родичка?
– Хто? – товариш мимохідь зазирнув в альбом. – Родичка, авжеж. Бабуся.

Я здивовано підняв брови. Вдивився у фото. Перегорнув альбом до кінця, «відмотав» назад

На фото: акторка Олівія де Хевіленд

– Оця бабуся? – спитав я, як ідіот, киваючи в бік кухні.
– Оця бабуся, – не розуміючи мого ступору відповів друг.

Я тримав у руках альбом, ошелешений: в мой голові несподівано розірвався шаблон – юна красуня з фотоальбому і бубуся, яку я завжди бачив вже “в літах” – з сивиною, зморшками, у кухарській запасці, зав’язаній на талії замість стрічки.

У цей момент вона зайшла в кімнату – запросити на обід, як робила це десятки разів. А я дивився на неї так, наче бачив вперше – іншими очима. Взяв альбом, відкритий на її дівочих знимках, і виголосив ще одну ідіотську фразу: «Це справді ви?»

Вона сплеснула руками, наче побачила привид. І посміхнулася. Посмішкою тієї юної красуні. Хтось наче запустив голлівудський блокбастер зі спецефектами. Бабуся на моїх очах почала розсипатися на пікселі. Її зморшки розгладжувалися, ніби по обличчю проводили «праскою часу». Очі заблищали тими ж бісиками зі світлини, мов їх протерли від пилу. Переді мною промайнула дівчина з пожовклої фотографії. Усмішка не старіє…

Як часто бабусі (та й дідусі) для нас – як остання сторінка фотоальбому: лише літні обличчя. Як необачно ми не додумуємося перегорнути ці сторінки назад – розпитати про їхнє минуле, зрозуміти їхню молодість, характер, життя, відчуте, втрачене. Як складно нам повірити в те, що за зморшками ховаються усмішки, що у спокійному і лагідному погляді колись теж могли вирувати дев’ятибальні пристрасті, почуття, ревнощі, розчарування. Як шкода, що наші старенькі відходять у вічність нерозгаданими і нерозкритими, як старий фотоальбом…

Фото з відкритих джерел.