видатні українки
БУТИ СОБОЮ:
ІСТОРІЯ МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ
Племінниця видатного письменника могла зробити радянську кар’єру, але обрала протистояння тоталітарній системі
авторка Ольга Пуніна
проєкт
“Вона зазвучить по-новому”
Її починав огортати страх. Опісля загрозливих дзвінків, огидних обшуків і поступового винищення в ній готовності почути і зрозуміти іншого. Розрадив і повернув до світла один із найрідніших, той, кого сприймала по-сестринському, присвятивши їй поезію «Там тиша. Тиша там. Суха і чорна…». Поезію, написану в нелюдських умовах, коли складно залишатися собою, але він залишався. Їх єднало це вміння – бути собою – за будь-яких умов. Його – Василя Стуса, та її – Михайлину Коцюбинську, найфаховішу дослідницю творчості поета.
У випадку Михайлини Коцюбинської бути собою – це гідно нести свою «коцюбинськість», іншими словами – інтелігентність, викохувану батьками від її народження 18 грудня 1931 року у Вінниці, на хуторі Абазівка. Цей хутір, перетворений батьком Хомою разом із дружиною Катериною на перший в Україні музейний простір пам’яті про старшого брата-письменника – Михайла Коцюбинського, подарує перші враження доброго дитинства. Дитинства серед лип, квітників і книжок дівчинки, названої на честь уславленого дядька.
«Я виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – скаже згодом наша героїня
Мабуть, саме ця приналежність до української аристократичної еліти, роду Коцюбинських, сприяла тому, що комсомолка і комуністка Михайлина, яка могла б мати повноцінну кар’єру в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук як наукова співробітниця, зробила свій вибір. І це був вибір не на користь партійних радянських привілеїв, а вибір правди і справедливості.
Коли вона 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» (за мотивами повісті Михайла Коцюбинського) на заклик В’ячеслава Чорновола і Василя Стуса встала разом з іншими однодумцями на знак протесту проти арештів українських активістів і митців, серед яких – її друг Іван Світличний. Як результат: виключення з партії, а за цим – 20 років творчого мовчання, з принизливими допитами, обшуками, гидотними статтями. «…коли ситуація складається так, що треба вибирати між квитком і ідеалами, то я ідеали залишу собі, а квиток віддам вам», – гордо промовила Михайлина у партійній комісії обкому.
Із п’ятирічною донею, взятою на виховання у сиротинці, і забороною на професію, Михайлина Коцюбинська не втрачає обличчя, вона морально становиться
Читайте також: Валентина Попелюх: жінка, якою «напоєні десятки віршів» Василя Стуса
Становиться серед найрідніших – кола шістдесятників: подружжя Світличних, Дворків, Світлана Кириченко і Юрій Бадзьо, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Василь Стус – під час поїздок Україною, і досі незвіданою, літніх вакацій на Прип’яті, у Республіці Радості, у невеличкій квартирі-бібліотеці Світличного серед творчої молоді, на концертах зі Стусом, із музикою Бетховена і Баха. Вона стає тією, що велично несе своє українство, зневажене владою та пристосуванцями. «Завжди мала чуття високої відповідальності за своє ім’я. Це було для мене органічно. Я не вмію не бути собою. Хай гнана, хай позбавлена усіх можливих благ, але жити у відповідальності із внутрішнім категоричним імперативом – був єдино можливий вихід, житейський стереотип».
Михайлина Коцюбинська не належала до людей, здатних до активного протесту: «Я знала своє місце, ніколи б не пішла розклеювати листівки, тому не вступила в УГГ (Українську Гельсінську групу)». Проте вона належала до людей, яким була доступна розкіш прямостояння. Саме тому, після арештів друзів, вона дозволить собі написати відвертого листа першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому, висловивши обурення через взяття під варту Надію Світличну, в якої забрали дворічного сина і віддали до дитбудинку. Саме тому, в умовах повної несвободи, вона дозволить собі поїхати на Алтай, до місця заслання засудженого на 12 років позбавлення волі товариша Івана Світличного, аби багато із ним говорити, пити сухе вино і сміятися, як перед кінцем світу. Саме тому, в ситуації чергової безвиході, вона дозволить собі виступити на другому суді Василя Стуса зі своєю першою «публічною лекцією» про нього, в ролі літературознавиці й психологині, називаючи його поетом і «кришталево чистою людиною».
Бо це і є щастя – бути Людиною і спілкуватися з Людиною, в якій убачаєш іскорки справжнього, як у випадку взаємин Михайлини Коцюбинської з Надією Світличною, Іваном Світличним, Василем Стусом
Читайте також: «Грішниця я». Ліна Костенко та її особисте життя
«І в ситуації життєвого вибору завжди воліла лишитися собою, чого б це мені не коштувало». А коштувало це багато. Приватний простір Михайлини Коцюбинської руйнували безжально: вимогами відмовитися від своїх друзів, шантажем повернути до сиротинця Тетяну і наклепами у ницих публікаціях, забороною на шлюб із письменником Борисом Антоненком-Давидовичем, що міг стати надійним партнером у творчих рівноправних стосунках.
Все, що їй лишалося, – плекати у своїй мушлі високого духу ідеї, які поступово прориватимуться на світ, спочатку як задуми. Так, за рік після смерті Василя Стуса, з 1986 року, вона виношувала думку зібрати його доробок. А вже за кілька років з’явилася можливість опублікувати дбайливо впорядковані твори: Михайлина Коцюбинська підготувала першу, видану в Україні, збірку Стусових вибраних поезій «Дорога болю» (1990). «Коли я вже почала готувати збірку після його смерті, почала друкувати, мені здалося, що то є якесь моє “альтер его” поетичне, що якби я вміла писати вірші, то писала б якось приблизно так. Для мене його поезія важить надзвичайно багато, надзвичайно». Далі – підготовка зібрання творів у 9 книгах однієї з найважливіших постатей для Михайлини Коцюбинської й України з його сином, Дмитром Стусом.
Саме цю справу, впорядкування доробку Василя Стуса, вона назвала найціннішим з усього, що зробила за своє життя
Читайте також: Алла Горська: художниця шістдесятниця, вбита кагебістами
«Усе моє життя – з негараздами, сумнівами і болями, розчаруванням і сподіваннями – все для мене освітлене оцією працею». А втім, не лише праця зі Стусом. Михайлина Коцюбинська показала себе як невтомна упорядниця й редакторка багатотомного листування Михайла Коцюбинського, епістолярію В’ячеслава Чорновола, праць Зіни Ґеник-Березовської, Юрія Луцького, Романа Корогодського, книг про Павла Тичину, Івана Світличного, Миколу Зерова, Святослава Гординського, публіцистка, критикиня, авторка передмов і післямов, різножанрових оригінальних літературознавчих досліджень, серед яких «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість», «Мої обрії», «Книга споминів», «Листи і люди»…
Вона повернеться до сродної праці в Інститут літератури, аби говорити про літературу як вияв людської екзистенції. А говорити так може лише Людина, яка зуміла бути собою. «І для мене … є в житті якісь самозрозумілі постійні цінності, без яких не мислю собі його. І оте кляте, таке органічне, не награне “бути собою” – воно для мене, як повітря».
