асертивність

Напевно, ви вже стикалися з асертивністю, просто не знали, як називається, як не знали й ми, доки не прочитали статтю Оксани Міраі, психолога студії «Сенс». У нашій мові немає слова, яке б описувало цю рису, тому психологи й соціологи називають її від англійського слова аssertion – відстоювати, захищати: тобто здатність відстоювати свою точку зору, особисті межі, не принижуючи опонента, не порушуючи його моральних прав. Це поведінка, що поєднує внутрішню силу і ввічливість до оточуючих.

На жаль, зазначає пані Оксана, асертивних у всіх життєвих випадках людей нема: частіше наша модель взаємодії або пасивна, або агресивна, і є випадки, коли це виправдано.

Скажімо, пасивність може зупинити розростання конфлікту, агресивність дозволить захистити себе від скривдження. Але прагнути до асертивності – золотої середини – треба, це ми після статті Оксани Міраі зрозуміли й самі. І хоча б на третьому чи четвертому чи п”ятому десятку захотіли засвоїти основні постулати, на яких будується асертивність:

  • я маю право оцінювати власну поведінку, думки і емоції і відповідати за їх наслідки;
  •  я маю право не вибачатися і не пояснювати свою поведінку;
  •  я маю право не брати на себе відповідальність за проблеми інших людей;
  •  я маю право змінити свою думку;
  •  я маю право помилятися і відповідати за свої помилки;
  •  я маю право сказати: «Я не знаю»;
  •  я маю право бути незалежною від доброзичливості інших і від їх доброго ставлення до мене;
  •  я маю право приймати нелогічні рішення;
  •  я маю право сказати: «Я тебе не розумію»;
  •  я маю право сказати: «Мене це не цікавить».

І після цього не почуватися винною, не виправдовуватися, не боятися когось «розгнівати». А ще жартома всіх лякати: «Знаєте, я взагалі-то асертивна, майте на увазі!» 🙂