інтерв’ю

---

ЛЮДМИЛА
ЗАГОРСЬКА

«СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ,
МРІЯЛА ПРО АКТОРСТВО»

розмовляла Вікторія Котенок

Польська шляхтянка Зося в історичній сазі «Столітті Якова» (2016), психологиня Надя у кримінальному детективі «Німа» (2019), провідниця Оля у серіалі «Провідниця (2018-2020), лікарка Анна Кубенська в «Офіцерських жінках» (2015), Даша у сімейній комедії «Тато Ден» (2017), дружина Тетяна у мелодрамі «Ти тільки мій» (2020)… У кожного є своя улюблена кіногероїня у виконанні Людмили Загорської, яка створила понад 90 ролей у фільмах і серіалах. А хтось любить її саме як театральну акторку і не пропускає вистави за її участю у столичних Театрі на Липках і «Сузір’ї» (зіграла понад 25 ролей).

25 квітня у широкий прокат виходить сімейна комедія «Крашанка» Тараса Дударя. У цьому фільмі Людмила Загорська з’явиться у ролі допитливої поштарки Вальки, яка про всіх і про все знає у селі. Це не перша стрічка, де подружжя Дудар-Загорська працюють як творчий тандем – від ідеї до випуску прем’єри. І у них це добре виходить. Наприклад, торік восени вони випустили містичну комедію «Генделик» за оповіданнями Олександра Столярова.

Людмило, зараз виходить фільм «Крашанка». Першими його побачили на допрем’єрному показі львів’яни. Які враження у них були після перегляду?

Глядачі у Львові дуже тепло зустріли цей фільм, навіть – із захопленням! Дуже довго не розходились після показу, дякували, емоційно ділилися своїми враженнями.

Навіть я помітила, як перед фільмом деякі критики були налаштовані скептично, мовляв, подивимось, на що ви зараз витрачаєте гроші – на розваги, а не на допомогу країні. А на фінальних титрах вони кричали браво. Тому що цей фільм, хоч і титрується як комедія, не позбавлений тонкого гумору і смішних жартів, насправді є дуже глибоким, щемливим, духопідйомним і життєствердним. Отакий відгук написала у соцмережі після перегляду наша співачка Карина Плай: «Так багато навколо важкої реальності, що я, на жаль, почала до неї звикати. А сьогодні от побувала на допрем’єрному показі фільму «Крашанка» і сама собі здивувалася: я і сміялася до сліз, і плакала, і погоджувалася з акторами, і відчувала, що там все про мене, а може і про кожного з нас. Настільки тепло, світло, чуйно, талановито, з почуттям гумору показати наші нинішні воєнні часи – ще треба примудритися. Браво!»

Дуже розчулено нас хвалила після перегляду Марія Бурмака: «Це таке миле і світле кіно, якого дуже не вистачає! І смішно, і щемко, і про наш час. Актори Станіслав Боклан, Олеся Жураківська, Дар’я Легейда, Володимир Гладкий – грають прекрасно! Режисер Тарас Дудар – ми говорили про Світлий промінь, то це так воно і є! Не фальшиво, не награно, а по-доброму про людське, про наше з вами теперішнє життя! Якраз те що треба до Великодня».

Зрозуміло, що цей фільм ви вже створювали під час війни. А стрічку «Генделик», яка торік вийшла на широкі екрани, коли знімали?

Прем’єра цього фільму переносилася п’ять разів. (Посміхається.) Перша дата прем’єри була перед пандемією, потім перед її другою хвилею: через карантин кінотеатри зачинялися, і прокат скасовували. Одна з останніх дат прем’єри – 3 березня 2022 року. Але почалася повномасштабна війна…
І знову змушені були перенести…

Насправді цей фільм заслуговує на велику увагу, і мені так прикро, що все зім’ялося – не відбулося так, як цього хотілося. У результаті в прокат його поставили в кінотеатрах на один тиждень і на незручні сеанси – на 9 ранку і на 10 вечора. Прем’єра відбулася торік у листопаді у Київському Будинку кіно. Пригадую, у Червоному залі було дуже багато глядачів, як не дивно.

Яка була реакція глядачів?

Дуже гарно сприйняла публіка фільм! Люди підходили, говорили багато теплих слів після перегляду… Але на тому і все. Річ у тому, що у цьому фільмі нам не пощастило з продюсером. Саме тому кіно непомітно пройшло у прокаті. Хоча, я переконана, що фільм вдалий і вартий уваги. І хоч він знімався до війни, він про такі вічні цінності й речі, що актуальні завжди.

Про кого цей фільм?

Це історія одного письменника, який підробляє тим, що пише сценарії. Герой потрапляє в невідоме місце, і лише потім глядач розуміє, що це така собі межа між життям і смертю. Тут проносяться перед ним епізоди з його минулого життя… І вони ну дуже смішні!

Саша Рудько грає письменника у молодості, і у нього вийшла чудова роль. А у зрілому віці – Влад Мамчур, актор Театру на Печерську в Києві. Я захоплена його виконанням! Друга письменника зіграв Макар Тихомиров. А ще дві головні ролі чудово зіграли Влад Нікітюк і Сергій Сипливий.

У вас у фільмі кілька ролей?

Я граю дружину письменника. Але там така закручена історія, і вона зрозумілою стає лише вкінці, коли моя героїня каже: «Я ніколи не ревную тебе до твоїх персонажок, бо я знаю, що ти завжди пишеш про мене». Тому у стрічці є кілька епізодів, де з’являються жінки, і щоразу це вона – дружина автора. Тобто вона постає у ролі і гоголівської Панночки, і повії, і дами з вуаллю. У фіналі головний герой зустрічається вже зі своєю справжньою дружиною, і вони танцюють танго. Його нам, до речі, ставив відомий хореограф Олексій Скляренко.

Часу і на вивчення танцю, та й загалом на зйомки фільму, було дуже мало. Всього 13 змін. Більшість подій територіально відбуваються у генделику, в який потрапляє письменник. Але його спогади виринають поза генделиком: в полях, в лісах, на даху з видом на все місто. Натури було багато.

Містика теж присутня у фільмі…

Так, спершу кіно і виглядає як заплутана містична історія. Але під кінець все стає зрозумілим.

З цим фільмом пов’язана ще одна досить трагічна історія. Ми з чоловіком багато років дружили з письменником і драматургом, за творами якого був знятий «Генделик». Це Олександр Столяров. Саме він запропонував нам зняти фільм за циклом його новел, який мав називатися «Рюмошна».

Ми з Тарасом зняли тизер і подали заявку на пітчинг Держкіно. Нам виділили кошти на зйомки, хоч дуже невеликі. Бо ми небагато просили, думаючи, що зніматимемо короткий фільм. Але, через два тижні, як ми виграли право на фінансування, Столярова не стало. Це було раптово і несподівано, бо він ще молодий, наче не хворів і не скаржився на здоров’я… І ми розгубилися з Тарасом. Це було замовлення Столярова – фільм для нього, ми розраховували на його присутність на знімальному майданчику…

І яке ви прийняли рішення?

Знаючи добре творчість Столярова, який написав багато цікавих оповідань, новел, казок, п’єс, ми вирішили вибрати найкращі твори і об’єднати в одному фільмі. Придумали сюжет, який може поєднати усі ці історії. Спершу над сценарієм працювали удвох з чоловіком, а потім покликали Дмитра Григоренка, щоб він нам як професіонал допоміг вибудувати структуру.

Головна мета була створити повноцінний фільм у пам’ять про Столярова і, звісно, що на цей обсяг роботи нам вже не вистачало коштів. Тож багато хто у стрічці знімався і працював безплатно. Це і ми з Тарасом, і деякі актори, за що ми їм дуже вдячні. Знімальна група гроші отримала, а ми, так би мовити, працювали на ідею. (Посміхається.)

Чи можна його переглянути на якомусь сайті онлайн?

На жаль, поки ні. Продюсер уже пів року годує нас обіцянками, але ця вся історія зависла. Ми готові безкоштовно його викласти для загального доступу. Але якимось чином так сталося, що всі права – у продюсера, і ми не можемо цього зробити… Цей фільм – мій біль.

Хочу побажати, щоб ця історія закінчилася позитивно, і фільм став доступний широкому загалу. Невіддільною складовою вашої творчості є не тільки кіно, а й театр. Зокрема, Київський театр юного глядача на Липках, в якому ви працюєте вже 25 років. Розкажіть про ролі, які для вас стали важливими на різних етапах творчості.

Одна з найперших моїх робіт – це у виставі «Камера обскура» у постановці Євгена Курмана: я грала Магду Петерс. По факту вона є прообразом Лоліти, а п’єса «Камера обскура» – передісторією роману «Лоліта» Володимира Набокова. Неповнолітня дівчина закручує роман з літнім чоловіком, далі він старіє, сліпне, а вона в його присутності заводить собі нового коханця, живе з ним і творить страшні речі. Зрештою, старий стріляє в неї. Ця історія більш цікава і складна порівняно з «Лолітою».

Друга цікава роль – на спротив моїй жіночній природі: це зечка з кличкою «Принц» у виставі про жіночу колонію «Досьє на попелюшок». Поставив її Артур Артіменьєв. Я ніколи не палила, а для цієї ролі довелося навчитися, бо героїня постійно мала бути з цигаркою в зубах.

Загалом, ролей у мене за 25 років роботи в театрі було багато. З останніх це Графиня у комедії «Шалений день, або одруження Фігаро» за Бомарше, Місіс Чівлі в «Ідеальному чоловікові» за Оскаром Уайльдом. У нас йшла вистава за оповіданням Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс», в якій я грала малярку Ганну. Це такі великі масштабні ролі.

Пригадую, коли з донькою ходила в ТЮГ на «Кицин дім», той неймовірний захват дітей в залі. Особливо, від головної героїні – Кицьки, якій вкінці на сцену малеча несла квіти й подарунки…

Хоча за сюжетом Кицька – негативний персонаж! (Усміхається.) Хочу зазначити, що завдяки «Кициному дому» я полюбила грати дитячі вистави. Більшою мірою я була все ж таки задіяна у вечірньому репертуарі. Дитячих вистав було менше, і грала їх з меншою охотою. А це десь на другому чи третьому дні прем’єри «Кициного дому» у сцені, де кошенята возять мене на візочку і я співаю колискову, прямо дивлячись в глядацьку залу, раптом я роздивилася дітей, яких до того сприймала якось загально. А тут я побачила отакі (показує) очі маленьких дітей, які тааак дивляться на мене, з такооою вірою… Я дуже розчулилася… І зрозуміла, що це для них, мабуть, важлива подія в житті, що для дітей треба грати ще краще, ніж для дорослих вечірні вистави. Відтоді я увійшла в смак гри дитячих вистав, почала їх любити.

Після перегляду діти мені несуть на сцену букети квітів, які більші за них, цукерки, іграшки, тобто все, що знаходять у маминій сумці. (Сміється.)

Людмила Загорська про театр…

А ще ж ви граєте у Театрі «Сузір’я»…

Так, у гостросюжетній комедії «Те, що приховують французи». І знаєте, це була перша вистава, яку я грала після початку повномасштабного вторгнення. Коли мене запросили на її відновлення, я подумала тоді: яка дикість грати нині комедію!.. Була осінь 2022 року, десь пів року після вторгнення. Яка комедія під час війни?!

Коли їхала в театр, пригадую, відчувала в собі такий дисонанс, думала, що не маю права зараз грати комедію, що це абсолютно не резонує нині з життям і тим, що відбувається навколо. А тоді якраз почалися блекаути, вимикали світло в місті…
Але вже після першого показу зрозуміла, що комедія дуже потрібна зараз людям. Глядачі сміялися всю виставу, а потім довго аплодували стоячи, змушуючи нас кілька разів виходити на поклін. І тоді у мене зникло це відчуття провини.

Людям потрібна така допомога у вигляді розслаблення і позитивних емоцій, бо всі знаходяться у напрузі та стресі через постійні ракетні обстріли, трагічні новини. Таємнича атмосфера театру, жива енергія на сцені, відчуття інших людей поруч у залі – за цим йдуть нині до театру, щоб хоч на годину-дві відволіктися і забутися.

Недавно ми їздили з цією виставою у Полтаву, і зал був повний. Хоч квитки недешеві. Публіка дуже тепло приймала, аплодувала, дякувала після показу.

Публіка відчутно змінилася за ці два роки. А які зміни відбулися у вас особисто за цей час?

Серйозного зламу типу «я ціную тепер кожну хвилину» у мене не було, бо такий злам у мене був у 2010 році. У чоловіка був обширний інфаркт, він був при смерті. Це було 2 січня, він потрапив у реанімацію, і не було кому оперувати, бо усі хірурги перебували у відпустці до 10 січня. Новорічні свята. Мене вже пускали просто з ним попрощатися, кажучи, що він не виживе. Але, на щастя, він дотягнув до 10 числа, його прооперували, він вижив. І ось з цього часу у мене відбувся цей злам – я кожен день живу як останній, ціную кожну хвилину, проведену спільно з чоловіком, щоразу прощаюся з ним, наче в останнє. У багатьох людей це відбувається зараз. А я вже жила так 12 років.

Я стараюся не думати, що далі буде. Треба набиратися терпіння і жити в тих реаліях, які в нас сьогодні є. Бачу свою місію в тому, щоб підтримувати своїх близьких. У мене і мама теж хворіє, багато часу проводжу з нею нині. А ще треба якісно виконувати свою роботу в театрі. І, якщо раптом трапляється така можливість ще щось зробити, як, наприклад, зняти фільм «Крашанка», то я за неї одразу хапаюся. Іноді приходять в голову думки, що може до кінця цієї війни я не доживу, що перечікувати немає сенсу, тому треба жити тут і зараз.

Ви – акторка, чоловік – режисер. Заважає чи допомагає спільне поле діяльності вашим особистим стосункам?

Для мене це лише одні плюси. Бо якби чоловік був з іншої сфери, він би не зрозумів оцього фанатизму, коли ти працюєш днями і ночами над виставами чи на зйомках. У суботу і неділю у мене завжди вистави у театрі, через це я не була на днях народженнях і весіллях наших друзів. Цей ненормований графік зможе зрозуміти лише така сама творча людина.

А ще можуть виникати моменти ревнощів через поцілунки та інші інтимні сцени у виставі чи фільмі. Чоловік нормально це сприймає, адже розуміє, що це моя професія. Коли в тебе поцілунок у кадрі, ти думаєш не про почуття, а про якісь технічні моменти типу – чи під хорошим ракурсом ти цілуєшся, чи видно тебе у камері, чи не перекриваєш партнера і таке інше.

Хочеться зробити вам комплімент, що ви дуже гарно і зовсім не на свій вік виглядаєте. Можливо, маєте якийсь секрет молодості?

Дякую за комплімент. Щось, напевно, закладено природою. А ще мені дуже допомогло те, що я багато років займалася танцями. Пригадую, коли кинула танці, поправилася на 10 кілограмів. І мені це так не сподобалося! Тож я вирішила робити все можливе, аби тільки не сахатися від свого зображення у дзеркалі. У 21 рік відмовилася від солодкого, хліба і всього, що з борошна. Так досі не їм. Наприклад, я ніколи не пробувала бургер з МакДональдз і навіть не знаю його смак.

Щодо фізичних навантажень, то коли в театрі багато вистав, додаткові навантаження мені вже не потрібні. У виставах багато танців, а ще репетиції. Зараз, звісно, цього менше.

Я не люблю займатися спортом. От хореографія мені зрозуміла, бо я з 4 років стояла біля хореографічного станка і усвідомлювала для чого. А от просто бігати чи качати м’язи – мені це не близько. Ніколи не розуміла людей, які ходять у спортзал. Так, я захоплююсь тими, хто вміє себе тримати у формі, але спорт – то не мій шлях. Мені краще пропилососити вдома – і фізичне навантаження, і користь. А ще я багато ходжу пішки. Люблю плавати, коли є можливість. Дієта плюс активне життя – це і є, мабуть, мій секрет.

Акторська професія енергетично дуже затратна. Як ви її відновлюєте, де заряджаєтеся?

Іноді сама творчість тебе і заряджає. Бо я дуже люблю свою роботу. Якби у мене хтось спитав, чи є у мене хобі, я би відповіла, що це моя робота. Тобто на першому місці у мене театр і кіно. А на другому – подорожі. Люблю мандрувати з чоловіком. Нині на жаль це недоступна опція. Нам ніколи не було шкода зароблених грошей на подорожі. Індія, В’єтнам, Малайзія, Балі… Мені подобається комбінація природи і архітектури. Наприклад, як в містах Італії, Барселоні чи Амстердамі.

Чи пам’ятаєте момент, коли вирішили стати акторкою?

Дуже добре пам’ятаю! Чесно кажучи, я не пам’ятаю моменту, коли я про це не думала. (Усміхається.) От мені було 2-3 роки і я вже влаштовувала домашні вистави. Я брала скакалку як мікрофон і казала: «А зараз виступає…» Збирала як глядачів маму, тата, бабусю, дідуся… Казала: сідайте – концерт! Мало того, що я сама влаштовувала концерти з танцями і співами, я потім почала втягувати в них свого молодшого брата. З ним ми вже розігрували сценки, готували костюми… Я дуже хотіла бути акторкою.

Пригадую, в дитячому садочку сказала подрузі, що збираюся вступати в Театральний інститут. А вона відповіла: «А ти знаєш, щоб вступити до Театрального інституту треба сідати в шпагат і ставати у місточок?» І я почала розтягуватися і сідати у шпагат, бо хотіла вступити до вишу. І от нині, якщо підсумувати мої прожиті 50 років, найщасливіший момент у житті – вступ до Театрального інституту. Бо це була мрія довжиною у 18 років. Скільки себе пам’ятаю, мріяла саме про це.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: