“Завжди треба боротися. До останнього”: Тетяна Бялковська, успішна жінка з ДЦП
Коли дивишся на неї – життєлюбну, усміхнену, сильну, ніколи не подумаєш, що в неї непрості випробування долі
Коли дивишся на неї – життєлюбну, усміхнену, сильну, ніколи не подумаєш, що в неї непрості випробування долі
Тетяна Бялковська, наша колега, чарівна розумна жінка, – редакторка сайту Житомир.Daily вміє насолоджуватися кожною миттю, не помічати перешкод, при цьому ніколи не жаліється попри свій діагноз. Коли дивишся на неї, ніколи не подумаєш, що у цієї життєлюбної, усміхненої, сильної жінки ДЦП і непрості випробування долі. Вона й сама про них не думає – для неї важливіше інше, про що й розповіла нашим партнерам з Zhytomyr. Travel. Читати треба всім – щоб перестати нити через дрібниці і брати приклад…
“Я ніколи не відчувала, що чимось відрізняюсь від інших дітей. Ходила у звичайнісіньку школу. Навчалась у звичайному класі. Навіть після операції, коли я із загіпсованою ногою приходила у школу, то ганяла з пацанами швидше за інших. В тому-то й справа: якщо розповідати сумну й жалісну історію, то це не до мене. Я можу розповісти тільки успішну! (Сміється.)
Не знаю, як так сталося, чесно. Чи то суспільство, чи то одразу лідерські якості, може моя комунікабельність, але я ніколи не почувалася відчуженою. Ну хіба в «доганялки» не грала ніколи в дитинстві. Але лише тому, що не любила прибігати останньою. Можливо, якби я знала, що дохромаю туди перша, я би кинулася в бій! (Сміється.)
Я житомирянка, тут народилась, тут і живу. Мої батьки – успішні люди, але у мене своя історія. Виховували мене бабуся з дідусем. Вони навчали мене, дали освіту, поштовх в життя, але їх з дідусем вже немає. Батько помер, коли мені було 11 років, на наступний день після мого дня народження.
Цілеспрямованість і завзятість у мене від народження, і виховання, власне, тут ні до чого. Дуже легко любити успішну дитину, яка вже чогось досягла. Те, що я така сильна, – це мій характер, така я є сама по собі. В мені завжди переважав спортивний інтерес, азарт. А виховували мене у любові. Бабуся була лагідна, спокійна. Вона завжди казала: “Треба допомагати, але нікому не кажи, що допомогла. Зробила – забудь. Хочеш допомогти – зроби від душі, а не розповідай про це. А якщо допомогла і хвалишся, значить все, не роби цього більше”.
Я коли бабусю згадую, одразу пригадую її пироги. Не вмію так пекти. Я вмію смачно готувати страви з м’яса, грибів – з будь-чого. За півтори години в мене буде накритий повний стіл, але таких, як в неї, пирогів я робити не вмію. Це турбота. У мене випічка асоціюється з турботою. Не з гіперопікою, а з домашнім затишком…
Коли десь немає поручнів, перил, у мене інстинктивно спрацьовує думка: «Треба бути обережнішою, треба тихенько переступати». І дуже погано, що є місця без пандусів, коли людина не може піднятись. Якщо особисто я не зможу піднятись там, де дві-три сходинки, я піду знайду місце, де чотири-п’ять є, і там піднімусь. А візочник? Не перескочить, не перелетить, не подолає.
У школі мене завжди сприймали як звичайну людину. Принаймні, я не помічала якогось інакшого ставлення. Так, є у суспільства стереотип щодо людей з інвалідністю, який формувався роками. Цілком ймовірно, що то був такий радянський підхід до проблемних аспектів у питаннях інклюзії. Зараз також на людей з інвалідністю дивляться по-різному: іноді з жалістю, а іноді ще гірше. От коли я роблю щоденні і звичні для себе речі, люди кажуть: «Вау, ти це змогла». А я сиджу і думаю: «Що я такого зробила?» І хоч напряму якихось поглядів на собі не ловлю, але в спину – цілком може бути. Вірогідно, вони є, але я їх не помічаю.
Якщо говорити про глобальні якісь бажання, то мені завжди хотілося бути самореалізованою, бути в центрі уваги. Я цього хотіла, до цього йшла й зараз це отримую.
Не знаю, чого б я вчила своїх дітей. Для початку я б вчила батьків. Ніколи не полишати своїх дітей! Дуже легко любити успішну дитину, а створити успішну людину важко. Поки що я не відчуваю себе готовою до народження дитини і зовсім не впевнена, що зможу дати все те, що хотілося б. Так, в мене є якась фінансова основа, стабільність, якої я досягла сама, але цього замало.
У мене в 2014 році сталася одна історія. Потрібна була медична довідка. За мене домовились. Я прийшла, власне, не на огляд, а за довідкою. Лікарка виявилася принципова, сказала, що домовленості не діють – тільки огляд. І тоді виявила серйозну проблему – онкологію. Після того була складна операція. Завдяки її принциповості я зараз жива. Такі й потрібні лікарі – фахові й принципові.
У складні моменти повністю переоцінюєш життя. Я дивилась тоді у вікно і казала собі: «Яка я дурна: сонце світить, а я цього не помічала. Морозиво смачне, але я так не смакувала; водою теплою вдома можна помитися – це теж класно. Навіть хліба свіжого шматок з’їсти – круто, бо він такий смачний. Стає неважливим все матеріальне. Ти є, і слава Богу. Тоді я перемогла хворобу і тому тепер хочу допомагати іншим. Завжди кажу, що успішна людина починається з добрих справ.
Всім, у кого є проблеми, кажу, що завжди треба боротися. До останнього. Тільки боротися і не здаватись. Не можна згасати, не можна себе тушити! Ми не пожежники. Себе треба запалювати, допомагати собі. Жага до життя – 50 % успіху.
Мене завжди спонукає до роботи азарт, конкуренція. Якщо немає якогось змагального моменту, я розслабляюся, мені стає нецікаво. У мене свій власний внутрішній азарт, планка: «Зможу чи ні». Це не конкуренція з Олею, Петром, а я, Таня, я тут крута. Ні, це витискання з себе всіх соків, внутрішня конкуренція, перемога над собою.
Якби я могла виконувати всі бажання, я б зробила так, щоб у всіх дітей були мама й тато. Вони потрібні у будь-якому віці: у два роки, у дванадцять. Навіть у 32 роки хочеться прийти й розповісти про свої успіхи. У нас зараз покинутих дітей більше, ніж у часи Другої світової війни. Панове, робіть свідомий вибір!
Ще маю бажання навчитись бути щасливою. Точніше, навчитись берегти те, що маєш. А ще я надзвичайно люблю подорожувати! Я б подорожувала по світу, по Україні. У нас є на що подивитись, наприклад, Карпати. Там неймовірно!
Моя друга освіта – університет «Україна», факультет міжнародної інформації. Я навчалася платно, бо це недержавний виш, але ніскільки не шкодую. Кращі інвестиції – інвестиції в себе. Ніколи не треба собою нехтувати. Ні собою, ні своїми можливостями, ні своїми талантами. Себе треба розвивати!
Від хамства страждають всі: здорові, хворі, молоді, старі. Соромно, коли ніхто не прагне допомогти один одному: матусі з возиком, бабусі старенькій. Тут суспільство треба лікувати. І дуже хочеться, щоб добрих людей у нас ставало більше.
Коли я вчилась у школі, про інклюзивну освіту ніхто не чув. Як на мене, інклюзивна освіта – дуже правильне рішення. Так має бути. Добре, що я жила в сім’ї, яка прийняла рішення віддати мене у звичайний клас звичайної школи. Мене привели в середовище, де мені потім жити, і це було неймовірно правильно.
Зараз людям з інвалідністю також треба соціалізуватись. А все інше залежить від суспільства, від сім’ї. Одна дитина прийде додому, розкаже мамі про дитину з інвалідністю, а мама скаже: «Добре, допоможи, якщо їй знадобиться». А інша мама скаже: “Навіть не підходь до тої дитини, чого вона сюди прийшла?”
Що б я змінила у своєму житті? Та напевно нічого. Якби я не проходила якісь життєві складнощі, я б не була зараз такою, якою я є. Але ж точно я б інакше ставилася до тих людей, яких зараз зі мною немає: приділяла би їм більше часу й уваги, частіше говорила слова «люблю», «дякую». Коли тобі 12 чи 15, і тебе просять посидіти поруч, ти думаєш: «Що від мене хочуть?». Новий кліп чи друзі видаються важливішими. Тим, кого любиш, треба частіше говорити слова любові і подяки.
P. S. Кількість осіб з інвалідністю в Україні вже давно подолала позначку 2 000 000, а ми й досі дискутуємо про доцільність інклюзивної освіти та економимо на пандусах.
Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Василь Славінський