У 1887 році молода журналістка з Піттсбурга прийшла до редакції New York World з пропозицією: вона прикинеться психічно хворою, потрапить у психіатричну лікарню на острові Блеквелл і напише про те, що там відбувається. Редактор погодився. А дівчина згодом довела, що жінки можуть все.

До дня журналіста розповідаємо про жінок, кожна з яких у певний момент опинялася там, куди їх не пускали. Між першим і останнім портретом у цьому списку — 125 років. За цей час змінилося майже все: технології, географія конфліктів, формати видань. Незмінним залишилося одне: щоб розповісти про щось важливе, треба спочатку там опинитися.

НЕЛЛІ БЛАЙ

Елізабет Кокрейн почала писати в газеті Pittsburgh Dispatch у 19 років і майже одразу зіткнулася з тим, що редактори давали жінкам лише матеріали про домашнє господарство. Вона запропонувала собі псевдонім Нелі Блай і тему, від якої редакції відмовлялися: психіатрична лікарня на острові Блеквелл у Нью-Йорку, де, за чутками, пацієнток утримували в жахливих умовах. Щоб туди потрапити, вона прикинулася хворою, провела десять днів всередині й написала репортаж, після якого адміністрація лікарні отримала додаткове фінансування, а суд розпочав розслідування. Пізніше вона об’їхала земну кулю за 72 дні, побивши рекорд героя Жюля Верна. Але найважливішим залишилося інше: вона показала, що репортер може стати частиною власного матеріалу, якщо це єдиний спосіб дістатися до суті.

ІДА Б. ВЕЛЛС

Вона народилася рабинею за шість місяців до підписання Прокламації про звільнення. У 1892 році троє її друзів були вбиті натовпом у Мемфісі, і Веллс вирішила дізнатися, скільки таких убивств відбувається по всій країні і як про них пишуть газети. Протягом кількох років вона зібрала дані про понад 700 лінчувань, фіксуючи імена, дати і місця. Її редакцію в Мемфісі спалили; їй пообіцяли, що вб’ють, якщо вона повернеться. Вона переїхала до Чикаго й продовжила писати. Її матеріали були першою спробою в американській журналістиці систематично задокументувати расове насильство, спираючись не на думки, а на конкретні факти.

МАРТА ГЕЛЛХОРН

Вона висвітлювала п’ять воєн протягом шести десятиліть. У 1944 році, коли журналісток не акредитували для висадки в Нормандії, Геллхорн пройшла на борт санітарного судна як медсестра і була серед перших репортерів на пляжах у день «Д». Після цього Ернест Хемінгуей, її тодішній чоловік, отримав єдину акредитацію на двох, і вона знову опинилася без дозволу. Але матеріали вона писала незалежно від того, був у неї дозвіл чи ні.

Геллхорн описувала не стратегії і не переговори, а те, що бачили звичайні люди під час війни: як виглядає місто після бомбардування, як пахне в польовому госпіталі, що роблять солдати між боями. Вона вважала, що журналіст зобов’язаний бути свідком, а не коментатором.

А про історію стосунків Марти з Хемінгуеєм читайте у нашій статті тут.

«Я не можу не бути там, де відбувається щось важливе. Це не хоробрість. Це просто те, як я влаштована»

Два таланти: Марта Ґеллгорн та Ернест Хемінгуей

ЛІ МІЛЛЕР

До того як стати воєнним фотографом, Елізабет «Лі» Міллер була моделлю Vogue і художницею-сюрреалісткою в Парижі. У 1944 році вона отримала акредитацію як фотограф того ж Vogue і поїхала на фронт. Її знімки з визволення Парижа, Дахау і Бухенвальду стали частиною архіву, без якого важко уявити, як виглядала та війна. До редакції вона відправила фотографію, де лежить у ванній кімнаті Гітлера в Мюнхені, зроблену в день, коли стало відомо про його смерть. Під час зйомки табору Дахау вона написала редактору: «Благаю вас вірити, що це правда, хоча я там і була і мені самій це важко усвідомити». Значну частину свого архіву вона заховала на горищі будинку в Сассексі й нікому не розказувала про нього до кінця свого життя.

МАРГЕРІТ ГІҐҐІНС

У квітні 1945 року вона разом з американськими військами увійшла до табору Дахау в перші години після його визволення і відправила репортаж до New York Herald Tribune ще до того, як більшість редакцій взагалі підтвердили новину. Того ж року вона висвітлювала Нюрнберзький процес.

П’ять років по тому її відрядили до Кореї, де командування армії США наказало їй залишити зону бойових дій: жінкам на передовій не місце. Вона оскаржила рішення безпосередньо у генерала Макартура й отримала дозвіл залишитися. У 1951 році стала першою жінкою, яка отримала Пулітцерівську премію за міжнародний репортаж. Її матеріали з Кореї досі вважаються еталоном воєнної кореспонденції: жодних коментарів, лише те, що вона бачила на власні очі.

МЕРІ КОЛВІН

Кореспондентка Sunday Times носила чорну пов’язку на оці після поранення в Шрі-Ланці в 2001 році і продовжувала їздити на фронти ще одинадцять років. Вона висвітлювала Лівію, Чечню, Зімбабве, Косово, Сьєрра-Леоне й Ірак. У 2012 році Мері Колвін приїхала до Хомса вже після того, як сирійський уряд оголосив місто зоною бойових дій і де-факто заблокував туди доступ для преси.

Вона вела репортажі з облоги міста в прямому ефірі і наступного ранку загинула від артилерійського удару по будинку, де розміщувався імпровізований прес-центр.

Її останнє включення в ефір CNN вийшло за кілька годин до загибелі. Вона казала: «Єдина причина, з якої я туди їду, це щоб люди знали»

За даними Комітету захисту журналістів, у 2025 році за ґратами перебували понад 360 репортерів по всьому світу. Список країн, де журналістика пов’язана з реальним ризиком, не скорочується. Але репортажі продовжують виходити, матеріали продовжують з’являтися, і за кожним з них стоять і жінки, які вирішили побачити події на власні очі й розповісти це іншим.