Ми досі не так багато знаємо про своїх співвітчизниць за кордоном, а серед них є навіть відомі бразильські письменниці. Про це розповіла наша партнерка – освітня платформа Diaspora.ua. І це дуже цікаво!


Кларісе Ліспектор

Кларісе Ліспектор (10 грудня 1920 – 9 грудня 1977) є однією з найбільш популярних письменниць в Бразилії і однією з найбільш цитованих. Водночас більшість українців про неї не чула.

Хая Ліспектор (так її звали при народженні) народилася у містечку Чечельник на Поділлі, нині Вінниччині, у єврейській родині. Про Україну вона писала згодом: «Я ніколи не ходила по українській землі, бо мене по ній носили». Дійсно, ще зовсім малою, у 2 роки, батьки перевезли її й сестер до Бразилії. Спершу Ліспектори оселилися у місті Масейо на сході Бразилії, потім переїхали до Ресіфі 1924 року, а 1935 року – до Ріо-де-Жанейро. У Бразилії вони змінили імена: батько Пінхас став Педру, мати Маріан – Марієтою, донька Леа стала Елізою, Чарна – Танею, а Хая – Кларісе. Життя на чужині було нелегким – у 8 років Хая- Кларісе втратила маму, у 18 років батька. Доводилося працювати, щоб оплатити навчання.

Пізніше Кларісе вийшла заміж за бразильського дипломата і з 1944 по 1959 рік мешкала за кордоном: в Італії, Швейцарії, Британії та США. А після розлучення повернулася до Бразилії, де жила до кінця своїх років.

Протягом життя Кларісе Ліспектор опублікувала 18 книг, зокрема, романи й оповідання

Вже перший роман, виданий у 23 роки, приніс їй славу. Власне, його образність, символізм, міфологічність, звернення до фольклору та своєрідна подача тексту досі викликають подив та інтерес не лише читачів, а й літературознавців. Як зазначається у статті ВВС, «її порівнюють з Вірджинією Вульф та Джеймсом Джойсом, а її творчість вважається складною для розуміння, пронизаною лінгвістичними експериментами між рядків та «мовчанням». При цьому сюжетів у письменниці практично немає, також вона відома порушенням правил пунктуації, наприклад, один її роман починається з коми і закінчується двокрапкою.

Кларісе Ліспектор померла у Бразилії 9 грудня 1977 року. Та досі її читають і шанують.

Підготовано для Diaspora.ua за публікацією Еванілду да Сілвейра Вера-Крус, для BBC News Brasil, https://www.bbc.com/ukrainian/features-55303554

Віра Вовк

Справжнє її імʼя – Віра Селянська. Вона народилася 2 січня 1926 року в Бориславі у родині лікаря й археолога. Змалечку життя дівчинки було наповнене любовʼю до рідного краю, інтересом до його культури та минулого, а також інших країн. Цьому сприяло геть усе, адже зростала Віра у мальовничих і самобутніх Кутах на Гуцульщині, навчалася в гімназії у Львові та у середній школі у Дрездені. А згодом вивчала германістику, славістику, музикологію у Тюбінгенському університеті.

З 1945 року Віра жила в еміграції: спершу в Німеччині, пізніше, з 1949 року, в Бразилії. Саме тут, у Ріо-де-Жанейро вона закінчила університет, потім стажувалася у Колумбійському (США) і Мюнхенському університетах. Здобула науковий ступінь доктора філософії й стала професоркою німецької літератури в Університеті Ріо-де-Жанейро, де з 1957 року очолювала кафедру германістики. Також була письменницею й перекладачкою. Писала українською, німецькою і португальською мовами.

Віра Вовк мала низку нагород та премій, зокрема, була лауреаткою Шевченківської премії 2008 року за книги «Поезії», «Проза», «Спогади», «Сьома печать», «Ромен-зілля», а також переклади творів як української класики, так і сучасної літератури португальською мовою

Вона активно пропагувала українську культуру, мову, поезію й була однією з найкращих спікерок на літературні теми. Віра виступала з доповідями, лекціями й авторськими вечорами у містах з українською громадою – Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго, Детройті, Торонто, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лононі, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Буенос-Айресі. Бувала  також у Києві та Львові. Віра Вовк відійшла у вічність на 97-му році життя два роки тому, 16 липня 2022 року. Й залишила по собі чималий літературний спадок. Серед якої є й такий вірш:

«Я ліплена з доброї Бориславської глини.

Куди не поніс би мене буревій, темні ялиці шумлять у мені,

темна Тисмениці таємниця

струмить у жилах.

Моя душа стане дзвоном

Старої бойківської дзвіниці,

Щоб голосити за мертвими

І будити живих».

Підготовано для Diaspora.ua на основі відкритих джерел.

Олена Колодій

Олена Колодій народилася вже в Бразилії – це відбулося 12 жовтня 1912 року у місті Круз-Машадо, розташованому у найбільш «українському» штаті, Парані. Її батьки були українськими іммігрантами першої хвилі з Галичини. Власне, галичани тоді складали більшість серед українців Парани та й Бразилії в цілому. Батько Олени Михайло Колодій (1881-1941) приїхав сюди ще у 1894 році, мати Вікторія Шандровська (1892-1975) – у 1911 році.

Прикметно, що батько майбутньої поетеси й перекладачки був одним із засновників першого українського товариства «Просвіта» в Курітібі й членом видавничого комітету першої української газети в Бразилії «Зоря». Тож Олені було від кого успадкувати любов до слова й прагнення розвивати українську культуру в Бразилії.

Олена зростала у місті Трес-Баррас, початкову школу закінчила у 1922 році у місті Ріо Негро. Саме тоді, у віці 13 років, вона почала писати вірші португальською мовою. А в 17 років, у 1929-му, дебютувала у журналі «O Garoto» з віршем «Lágrima» («Сльоза»).

Отримавши в 1931 році диплом вчителя, Олена почала викладати у Ріо Негро, згодом вчителювала у місті Ку­­рітіба. Паралельно Олена провадила перекладацьку діяльність – у 1950-х роках редагувала португаломовні переклади українських поезій, що увійшли до книги «Antologia da literatura ucraniana» («Антологія української літератури», 1959 і 1977). Також переклала деякі твори українських поетів португальською, зокрема, вірші Тараса Шевченка («Думи мої», «Чого мені тяжко»). Загалом брала активну участь у популяризації й збереженні української культури у Бразилії.

У власній творчості (писала вона португальською) Олена завжди підкрес­­лювала духовний зв’язок з Україною, її історією, народом, його пра­гнен­ням до волі

Зокрема, у книзі «Luz infinita» («Безкінечне світло», 1997) закликала українську молодь підтримувати традиції й берегти цінності свого народу. Усі ці книги було видано у Курітібі.

Творчість Олена Колодій відома і з кінофільмів. Так, у фільмі С.Бака «Вавілон світла» (1992) вона читає власні вірші. Також про її життєвий шлях розповідає документальний фільм Ж. Мело «Олена з Курітіби» (2006).

Земний шлях бразильської письменниці українського походження Олени завершився 15 лютого 2004 року в українській Курітібі (Парана, Бразилія).

Підготовано для Diaspora.ua на основі відкритих джерел.