Інтервʼю з Жанною Озірною, режисеркою фільму «Медовий місяць», який отримав Гран-прі 53-го КМКФ «Молодість»
Фільм «Медовий місяць» став відкриттям для Українок, мабуть, як і для кожного глядача, хто мав нагоду його подивитися. Він з тих, що не відпускає і змушує думати про себе знов і знову. Психологічна драма про молоду пару, медовий місяць якої в затишній квартирі під Києвом перетворюється на трилер або ж хорор, коли в місто заходять російські окупанти… Головні ролі у фільмі зіграли Роман Луцький та Ірина Нірша, співрежисером монтажу став Філіп Сотниченко, а продюсером – Дмитро Суханов. Але головна людина в кіно – завжди режисер. Або режисерка, як тут – Жанна Озірна.
Для неї «Медовий місяць» став повнометражним дебютом. Його світова премʼєра відбулася 81-му Венеційському кінофестивалі у вересні, в Україні – власне, щойно, на 53-му КМКФ «Молодість», де отримав Гран-прі.
Звісно, після перегляду ми одразу захотіли поговорити з Жанною про все – про неї, про фільм, про творчість, про сенси…
«У мене не було якогось супернадихаючого шляху, це просто важка робота, наполегливість і цікавість режисурувати все. Я не маю кіноосвіти, тож я просто знімала фільми – знімала й помилялась, і знімала знов. Чому я це робила? Бо розуміла, що це моє, це моя природа, в якій я проявляюся», – так окреслює Жанна свій професійний шлях.
Насправді першим фільмом Жанни мав би стати «Нижній горизонт», робота над яким триває майже 5 років – у жовтні 2021-го він отримав підтвердження фінансування від Держкіно, а у 2022-му мав би зніматися, але почалася війна, і всі кошти були заморожені.
Ні, я ніколи не беруся за актуальні теми, для мене це нецікаво. Я роблю те, що мене зачіпає особисто. Ця тема мене сама знайшла і попросилася, щоб я її зняла. Побачивши новину, я зрозуміла – це те, що я хочу розповісти, і мені було байдуже, актуально це чи ні.
Наш фільм не про актуальність. Він про стосунки, і я дуже старалася не робити привʼязку до того, що це окупація. Там немає вказівки на конкретне місто, хоча всі чомусь вважають, що це Буча. Але ні, це узагальнений образ будь-якого міста довкола Києва. Коли всі починають дуже впевнено писати про Бучу, мене дратує це маніпулювання, адже саме цього я хотіла уникнути. Взагалі, для мене цей фільм – не про окупацію, не про актуальність, а про стосунки й переосмислення життєвих цінностей. А це річ, яка є позачасовою.
Звісно, а як ви можете писати історію про стосунки і не вкладати туди свій досвід? Я вважаю, що майже всі режисери пишуть свою особисту історію. Принаймні, якщо це перший або другий фільм. Вони так чи інакше знімають свою історію в рамках чужої історії або переосмислюючи власні емоції і досвід.
Так, це була реальна історія, так, я її змінила замість сімʼї в пару, так, звісно, я в цій парі кожному із персонажів передала свої особисті думки щодо війни, щодо цінності мистецтва, щодо цінності сімʼї, щодо актуальності народження дітей, щодо карʼєри, щодо того, що вже немає майбутнього, немає минулого.
Ти застряг у страшному теперішньому і не знаєш, що з цим усім робити. От, в принципі, про це фільм
Назву ми придумали разом з Філіпом Сотниченком, коли обговорювали сюжет. Ми думали, скільки має бути людей у кадрі, і коли прийшла ідея щодо двох людей… Ну, двоє людей в одному просторі за нормальних людських позавоєнних умов – це може бути досить романтично. Відповідно, ми почали трохи з цього ніби піджартувати, що це такий собі викривлений медовий місяць. І так він і залишився «Медовим місяцем».
Це дійсно і щемлива, й іронічна назва, це те, чого я хотіла досягти. Але мене часом дивує, що люди аж занадто буквально це сприймають і питають: ой, а вони ж наче не одружені, ой, це ж просто новосілля, а не медовий місяць? Це дуже забавляє.
У жовтні я написала перший драфт сценарію, тому що треба було податися на Biennale College Cinema Венеційського кінофестивалю. Вони вибирали з цих четвірку переможців з поданих сценаріїв. У кінці листопада нам підтвердили, що ми отримаємо фінансування. У грудні я їздила у Венецію з першим драфтом сценарію, у нас була десятиденна сесія зі сценарними і продюсерськими коучами. Ми розробляли наступну версію сценарію, а продюсер Дмитро Суханов тим часом складав фінансовий план з урахуванням усіх ризиків. Потім з цим другим драфтом я фактично вже почала репетиції. Січень, лютий – це був препродакшн, підготовка до зйомок.
А з березня ми почали знімати. Хто розуміється на кіновиробництві, знає, що це десь в три рази швидші терміни, ніж стандартно
Так, програма Венеції дала кошти, 200 тисяч євро або приблизно 8 мільйонів гривень – це і є бюджет фільму. Ця програма називається Biennale College Cinema – щороку вона дає 4 проєктам кінематографістів по 200 тисяч євро на зйомку першого або другого повного метру. Потім ці проєкти повинні мати премʼєру на фестивалі. Оскільки це фактично фільм, який створений за фінансування Венеційського кінофестивалю, ми маємо зобовʼязання перед ними, власне, показати його.
У нас було 17 знімальних днів. Все знімалося в павільйоні, крім однієї натурної зміни. Увесь цей час ми просто сиділи в холодному павільйоні, всередині якого побудували цілу квартиру, й грілися дизельними дуйками.
Складним було те, що знімали ми втричі швидше, ніж зазвичай, і кошти були теж приблизно втричі менші, ніж зазвичай. Відповідно, не було багатьох базових посад. Наприклад, у нас не було другого режисера на майданчику, що для такої стрічки просто жесть. Адже це людина, яка є головним адміністратором на майданчику і тримає темпоритм знімального процесу, збирає всіх, запускає зйомку, каже «мотор» і так далі. Оцієї людини не було. Тож мені доводилось поєднувати творчі й адміністративні задачі. Якщо зважати, що це мій дебют, моя перша зйомка за 5 років, то я велика молодець, чесно кажучи. Бо це справді дуже складно було витримати.
Але були й надихаючі речі. Через те, що це був якраз мікробюджет, я могла собі дозволити знімати абсолютно так, як я хочу, не озираючись на якісь зобовʼязання перед Держкіно або думки глядачів. Я знімала, зважаючи виключно на свій особистий смак.
Відповідно, деякі сцени зі сценарію я переписувала прямо на місці, на майданчику, міняла їх місцями, перекидала певні діалоги з однієї локації на іншу, де вони більш доречні. І це було класно. Повна творча свобода
Ми працювали разом з кастинг-директоркою Аллою Самойленко. Алла підбирала багато різних акторів, і ми робили саме парні проби. Їх було дуже багато в різних конфігураціях – ми постійно перемішували пари, дивилися на їхню взаємодію. Крім того, що кожен окремо сам по собі мав бути потужним і самодостатнім, виглядати абсолютно рівноправним своєму партнеру, була ще й така задача: ми мали вірити, що це пара, що між ними є якийсь психологічний метч. Я думаю, що саме така позитивна взаємодія й сталася між нашими героями. Тому, що вони обидва професіонали, а ще тому, що для них ця історія в процесі стала наче особистою. І після цього вони доклали ще більше зусиль, щоби цей метч відбувся.
Я б не сказала, що це сталося отак з нуля. Ми усі троє свідомо працювали над цим: багато часу провели разом у спілкуванні, в репетиціях, в обговоренні сценарію і персонажів. Було багато різних вправ. Іра, наприклад, робила окрему презентацію своїх робіт – своїх як скульпторки у фільмі. Розповідала, про що її роботи, як вона працює зі скульптурою, чому це такий крихкий матеріал. Також ми відігрували сцени, наприклад, їхнього першого знайомства.
Спочатку цей метч стався візуально – я побачила, що вони дуже добре одне одному пасують і класно виглядають обидва в кадрі. А другий дроп – це було запустити цю хімію низкою послідовних кроків. І ми це зробили.
Я чула дуже багато різних визначень. Ми зараз його позиціонуємо як драматичний трилер. Раніше це була психологічна драма. Ще я інколи називаю цей фільм побутовим хорором. Тобто обирайте, що хочете. Все підходить.
Вочевидь, ця ідея від самого початку була продиктована бюджетом. Але не лише.
Ми не могли дозволити собі ні техніки, ні солдатів, нічого такого через малий бюджет, але якщо б у мене був і більший, я б все одно трималася цього рішення. Тому що мені важливо було показати, що це зло, і воно не персоналізоване. Воно невидиме, але водночас дуже відчутне. І розлите в повітрі – воно буквально в тебе за стіною, це сусід, який, в принципі, нікуди від тебе не дінеться, він з тобою назавжди.
Щойно ти показуєш обличчя конкретних людей, масштаб цього зла, ця інфернальність щезає. А мені хотілося деперсоналізувати це зло
Знаєте, є така фраза love is in the air, а тут мені хотілося показати зло в повітрі, evil is in the air. Тобто ти не знаєш, звідки воно, тому в нас є, наприклад, сцена, де герої намагаються визначити джерело звуку: чи це хтось шкребе, чи хтось вибиває двері, чи це справа, чи це зліва.
Люди, які пережили окупацію і з якими я спілкувалася, якраз жили в напівзаселеному будинку, і було відчуття, що звук постійно відлунював звідусюди, і не можна було зорієнтуватися, звідки небезпека. Тобто ти чуєш, але конкретно звідки насувається, незрозуміло. І мені здалося, це дуже потужна штука, особливо, коли ти замкнений в чотирьох стінах і не можеш зорієнтуватися, звідки ці страшні звуки, навіть не можеш зрозуміти природу цих звуків. Це дуже важлива частина цього побутового саспенсу.
Звісно. Базово це все мої речі, потім я просто давала творчі задачі, розмовляла зі звукорежисером, з оператором, з акторами. Давала ідею в розробку.
Наприклад, казала звукорежисеру Сергію Степанському: «Серьожо, це має бути неперсоналізоване зло у звуці». І він робив цю ідею реальною, втілював її.
Так само казала оператору Володимиру Усику: «Вово, задумка така – це має бути спершу простір як сімейне гніздечко і надія на майбутнє з цими всіма нерозпакованими коробками, а потім це гніздечко має перетворитися на клітку і пастку». І ми думали, які будуть ракурси, яке кадрування, щоб було таке відчуття клаустрофобії.
Художниці-постановниці Маргариті Кулик казала: «Рито, у нас спочатку різноманіття текстур, різна палітра кольорів в кожному просторі, де вони є, а потім ми їх облаштуємо в підлогу, і це все стає знов таким замкненим для них простором».
І кожен із цих людей, відштовхуючись від моїх абстрактних запитів, перетворював це в дуже конкретну штуку.
Відразу. Я фінал знала спочатку, бо я вважаю, що інакшого фіналу тут просто не може бути. Це фінал, який найбільше пасує нашому теперішньому і моєму першому відчуттю. Ми просто йдемо в темряві й не знаємо, що буде попереду. Тут суть не в подіях, суть у відчутті. Не так важливо, чим кіно закінчилося. Важливо, в якому відчутті ми зараз живемо – не бачимо майбутнього, і минулого в нас теж немає. Оце головна думка цього фіналу.
Фільм, звісно, був представлений на Венеційському кінофестивалі. Наступні покази будуть протягом листопада в Салоніках, на кінофестивалі у Греції, потім в Арасі, на французькому кінофестивалі. Далі я поки що не можу розголошувати.
Люди зчитують все від початку й до кінця. Навіть те, що я не розраховувала, що вони зчитають. Я б сказала, що за кордоном фільм сприймають краще, ніж в Україні – там дуже чітко розуміють, що це до них меседж. Чітко читають, чому саме такі герої і чому вони саме так поводяться. В Україні сприймають більше крізь призму того, хто як пережив досвід перших днів війни. І цей особистий досвід затьмарює можливість просто подивитися на фільм, як глядач. Ти все одно дивишся на нього, як українець, який переживав ці події. Не знаю, чи це можна буде якось пофіксити, але, думаю, нічого страшного. Я була до цього морально готова.
Наприклад, те, де вони підходять до вікна голі. Коли я читала західні рецензії після премʼєри, на це звертали увагу, що це не просто так, бо це максимально вразливий стан людей, коли вони о четвертій ранку прокидаються, і вони перед цим склом, яке може вибухнути, і вони голі й розгублені.
Або, наприклад, коли окремо виділяли сцену молитви-прокляття. Я поки що не чула від українців жодного коменту щодо цієї сцени, хоча вважаю, що вона одна з найважливіших. Але на неї дуже звертають увагу західні глядачі, бо це досить безкомпромісна сцена, яка не передбачає пробачення ворога, навпаки, передбачає, що ми їх проклинаємо, ми їх не пробачимо. А це той момент, до якого нас постійно на Заході схиляють, що ми маємо почати переговори, що ми маємо їх пробачити, що ми маємо «хороших руских» любити й поважати, тому що вони проти путіна тощо. І ця сцена, як і інші, була свідомо зроблена для того, щоб, грубо кажучи, втокмачити в голову людям Заходу певні думки. Наприклад, ця пара виглядає ось так, вони говорять про творчість, про французьких філософів. Це зроблено для того, щоб сказати – ми геть такі самі, як ви: такі самі розумні, красиві, нормально живемо, у нас є так само айфони, і ми так само знаємо, хто такий Дерріда.
Або, якщо прокляття проти росіян, то це означає: дивіться, ми не будемо їх пробачати, поки не буде Гааги, репарації і так далі. Ми не будемо їх пробачати, і припиніть нас до цього схиляти. Фактично, це такий трохи однобокий, я би сказала, мій діалог, я ніби відповідаю на невидимі питання. Це була моя мета
Так, він буде в прокаті. Я точно не знаю, коли, мабуть, у 2025 році. Бо є ж така історія, що фільм має пройти якийсь фестивальний шлях, а ми його тільки почали.
Ні. Та просто й не передбачено зараз ніякого особливого сприяння. Є Український інститут, він дає якісь гроші на промоцію фільмів. Але наша головна акторка працює там, тому це наче конфлікт інтересів. А Держкіно нічого не дає, не передбачає. Тому ми самі подалися на програму, бо це, звісно, інтереси держави. А я б зараз взагалі нічого не робила іншого, окрім як щось в інтересах держави. Я не розумію, чим можна зараз займатися, окрім як адвокатувати Україну. Це все, що ми маємо зараз робити. Якщо ми не воюємо, то ми маємо її адвокатувати.
Я втратила кількох подруг, думаю, це через те, що, як говорять психотерапевти, під час якоїсь аварійної ситуації ти спочатку мусиш на себе вдягати маску, а потім на своїх дітей. От і в мене таке було. Я не маю дітей, та у мене були якісь друзі, з якими ми одне про одного піклувалися. Але тоді я не мала сил і ресурсу, щоб у рівній мірі піклуватися про себе і ще про когось. Мабуть, це було для мене найбільшим викликом, бо в перший рік війни мого ресурсу вистачало виключно на моє психологічне здоровʼя. І, на жаль, через це стосунки з кількома близькими мені людьми зіпсувалися. Саме через те, що я була зосереджена на тому, щоб тримати власну «кукуху».
Взагалі, я зазвичай дуже мало потребую спілкування. Тобто у мене дуже обмежене коло людей, підтримки яких я справді потребую. Тому я легко можу відмовитися від, умовно кажучи, не дуже потрібних людей в таких обставинах. Ті, хто мені важливі, так чи інакше все одно зі мною залишаються.
Але я однозначно погоджуюсь, що війна дуже сильно змушує переоцінювати стосунки. Це навіть не про розчарування, не про непотрібних людей, або як ми могли собі дозволити цю розкіш до війни: типу ти занадто токсик, я не буду з тобою спілкуватися. Це не про це трохи, а про сміливість обирати пріоритети.
Тому що коли ти робиш фільм, тобі часто доводиться обирати фільм, він стає важливішим, ніж якісь інші речі. Тобто ти завжди ставиш в пріоритеті фільм, і це теж сильно ускладнює стосунки
Тому мені подобаються люди, які легко відпускають образи або будь-які складні, незрозумілі ситуації. От вони відбулися, і ти їх переступаєш, відпускаєш і йдеш, тому що в житті ще дуже багато всього складного. Просто кіношна сфера справді дуже складна і дуже токсична. І ти і дружиш, і ворогуєш одночасно з усіма. Інакше неможливо. Ти не можеш постійно тримати нейтралітет. І кожна людина в цьому всьому кореневищі, в цій ризомі, повинна розуміти, що це такий стан речей. Не можна зациклюватись на чорному чи білому. Треба просто приймати оцю багатогранність.
Мене нічого не надихає творити. Мене обирають мої ідеї. Я їх не обираю, це вони до мене просто приходять і кажуть: я обрала тебе, щоб ти мене втілила.
Я не можу сказати, що мене надихнула замітка в газеті, яку я знайшла. Це неможливо, тому що це замітка про окупацію. Вона не може надихнути. Вона може сказати тобі, що це важливо зняти, і ти та людина, яка буде знати, як це зробити. В мене є відчуття інколи, що певні теми можу зробити тільки я. Як з «Нижнім горизонтом», зокрема, тому, що це про моє рідне місто. І я знаю, що тему колективної памʼяті в кіно в такому вигляді, як я задумала втілити, ніхто ще не підіймав. Так само було з «Медовим місяцем». Я прочитала цю новину, і після того, як ми придумали назву, придумали, що це буде пара, я просто знала, що я та людина. І тут немає ніякої зверхності і навіть місійності. Це просто як ремесло. А я просто як медіатор.
Є речі, які треба зробити якомога краще, якісніше і з повагою до теми і до ідей. Я просто відчуваю, що я це зможу зробити. Я просто закочую рукава й кажу: «Добре, я це зроблю з максимальною ретельністю і повагою, ти можеш мені довіряти». Це приблизно якось так у мене виглядає.
Коли ми отримаємо фінансування, а воно ж заморожене. Та ще й з інфляцією дуже знецінилося, тому що у 2021 році долар коштував інше. Відповідно, нам треба отримати фінансування від держави-копродукцента. Це Франція або Румунія. Й отримати гроші від Держкіно, коли це буде можливо. Наразі ми ще цього точно не знаємо. Просто кіно – це завжди гроші. Без грошей неможливо його знімати.
Така специфіка кіно: ви стрибаєте в проєкт, і він вас тримає, і поки ви його не реалізували, щось інше ви не можете. Коли робиш щось таке, як «Медовий місяць» або «Нижній горизонт», я просто не уявляю, яким типу мега-генієм треба бути, щоб ще щось знімати. Це навіть більше про повагу до матеріалу. Ти мусиш думати 24/7 тільки про «Нижній горизонт». Тільки йому присвячувати час, тоді це вийде хороше кіно.
