інтерв’ю

---

НІНА
КУР’ЯТА

«Українка, народжена в СРСР»
про свій дебютний роман «Дзвінка», 15 років його написання, мовну стигму українців і рецензію на книгу Саймона Шустера, яку репостнув чи не увесь фейсбук

розмовляла Вікторія Шапаренко

Роман «Дзвінка» має розширену назву: «Українка, народжена в СРСР». Він значною мірою автобіографічний, тож, прочитавши його, можна не лише відчути всі барви мовної дискримінації українки через призму дитячого, а потім і дорослого погляду, а й добре познайомитися з Ніною Кур’ятою. Вона родом з Одещини, й дитячі роки провела у тій самій чарівній Любашівці, описаній у книзі. Згодом переїхала до Одеси, де вчилася у школі, а потім в університеті – на біологічному факультеті, спеціальності мікробіологія й вірусологія. А далі вступила в аспірантуру, писала дисертацію з мікробіології і паралельно викладала в одній з найкращих шкіл Одеси – Рішельєвському ліцеї.

На питання, як же трапилася журналістика, Ніна говорить: «Вже тоді я активно цим займалася, ходила у клуби творчої молоді, навчання на радіо, телебаченні тощо. Також писала в українські газети, які були в Одесі, публікувала вірші. До речі, цікавий факт: в газеті «Вєчєрняя Одєсса» могли взяти тільки мої російські вірші, а українські публікували в єдиній обласній україномовній газеті «Чорноморські новини». Загалом гуманітарна сфера завжди була моя, я змалку писала вірші. Ще школяркою мала цікаву розмову з бабусиною колегою, яка раптом зауважила: от я тебе чомусь бачу журналістом. З дитинства я мріяла працювати на радіо, ще хотіла бути вчителькою і служити в армії. Зараз мені аж трохи страшно від тих мрій 🙂 ».

Тож, оскільки вчилася Ніна загалом добре, а вступати на журналістику тоді можна було тільки у Київ або Львів, на що в родині просто не було коштів, вступила вона на біологію, і легко, адже з роботою МАН, написаною на станції юних натуралістів, здобула перше місце в Україні (від себе: здається, все, що робить Ніна, – завжди на вищий бал).

Втім, журналістика все одно її вибрала, або вона її, бо від себе не втечеш. І врешті-решт Ніна поїхала у Київ і вступила на магістерську програму з журналістики в Києво-Могилянську Академію.

Ніно, з цього й почнемо – як ви опинились там, де є зараз? Як зустріли повномасштабне вторгнення?

Я тоді була незалежною медіаконсультанткою, вже не працюючи в якомусь конкретному медіа. Тобто ніхто мною не опікувався, не давав ніяких інструкцій, як це заведено в багатьох західних компаніях. Я розуміла, що мені треба дбати про себе самій, і як людина з журналістським бекграундом аналізувала всі повідомлення іноземних розвідок, які були у відкритому доступі. Тож коли наш президент сказав, що ми будемо смажити шашлики, а Байден натомість – щоб усі американці терміново виїжджали з України, зрозуміла, що це серйозно. Я поговорила з колишнім чоловіком щодо сина і загалом наших дій, він сказав, що нас приймуть в Івано-Франківську. Там я й зустріла початок війни. Хоча до того мені часом і здавалося, що я перехвилювалася, мабуть, нічого, не буде. 25 лютого у мене день народження, і я думала так: ну, відсвяткую, поїду до Львова, де у мене купа друзів, а потім вже буду й повертатися. І навіть коли повномасштабна війна почалася, я не думала, що це буде так довго…

Я абсолютно не розуміла, що мені робити далі. А потім в Британії відкрилася програма «Home for Ukrainians», але я далі вагалася. На той момент я співпрацювала як фрілансерка з виданням, в якому працюю зараз, і запропонувала стати редактором, який би висвітлював тему України й східної Європи. У цій якості вони мене й запросили. Так у квітні 2022-го я опинилася в Британії.

Зазначу, що всі українські переселенці юридично не є біженцями, це особи під гуманітарним захистом (біженець – людина, яка взагалі відмовилася від своєї держави, віддала свій паспорт і перебуває в пошуку притулку). Це абсолютно не наш кейс, ми всі – громадяни своєї держави. Тут ми маємо право на проживання, роботу, платимо податки.

Ви журналістка, медіаконсультантка, письменниця й поетка, адже є авторкою трьох поетичних збірок – «Вуличка гравію» (2003), «Сіль і світло» (2004) і «Я буду дивитися, як ти пишеш» (2018). В якому порядку все це на сьогодні?

На роботі, якій я зараз приділяю найбільше часу, оскільки у мене full time job, я найперше журналістка. Також я досі займаюся медіаконсультуванням, до мене звертаються українські медіа, і я з задоволенням консультую або проводжу тренінги, коли маю на це час. Поетка – це стан душі. Я давно не писала віршів, але моє образне мислення завжди зі мною, навіть у журналістиці його використовую. Загалом я писала вірші, відколи себе пам’ятаю, власне, не писала, а складала – коли ще й писати не вміла. Письменницею ж я стала після того, як вийшов мій дебютний роман і одразу став бестселером, зараз вже друге видання вийшло. Тож можна сказати, що я вже дійсно письменниця. Як довго це триватиме, залежить від того, коли і як я почну писати наступну книгу.

«Дзвінка» – ваша дебютна книга. Як виникла її ідея і що стало поштовхом до написання?

Ідея виникла дуже давно, я її почала писати ще у 2008 році. Але увесь цей час я сама виховувала сина й працювала. Тобто була постійно зайнята, а писати книгу після роботи, поєднуючи це з дитиною і господарством, неможливо. Тож щороку у мене було буквально кілька днів улітку, коли хтось міг допомогти з сином, і я при цьому була у відпустці. Тобто вся ця книга написана у дні відпустки. Я ніколи не жила життям письменника, який пише книги, потім видає їх і з цього живе. Також ніколи не була на якомусь гранті чи стипендії, щоб хтось сказав: от ти, Ніно, сядь, пиши, ми тобі все забезпечимо.

Хоча у всіх моїх однокласників були бабусі в селах, а батьки приїжджали сюди працювати на заводах і фабриках, тобто вони були «одеситами у першому поколінні». Але вони масово переходили на російську мову, так само, як і деякі мої родичі. Ми з ними в гостях розмовляли українською, а на вулиці в Одесі українською вже було не можна, це було табуйовано. Відповідно, мені постійно доводилося пояснювати, що я «не верблюд». При тому, що російською я теж прекрасно розмовляла, бо змалку чула її з радіо й телебачення. Потім, коли я переїхала до Києва, мені казали: о, а чого ти українською говориш, ти ж з Одеси? Або: ой, у вас такой харошій украінскій язик, ви, навєрноє, со Львова? Натомість у Львові питали: з Одеси? та то не може бути! І знову треба було щось пояснювати.

Так, Одеса – русифіковане місто, але Одеська область вся україномовна за винятком болгарських, молдавських і гагаузьких сіл. Там нема якихось історично російських поселень, за винятком старообрядців у Вилковому. Мені це доводилося пояснювати буквально на кожному кроці. Тож я написала «Дзвінку», бо мала з цього приводу сильні емоції. Я вважаю, що не можна писати книжку просто з якоюсь освітньо-виховною метою (так можна створити хіба методичку або прокламацію). Книжка має спонукати до якихось роздумів, викликати емоції.

Як взагалі писалося? Це було схоже на писання віршів? Чи на журналістську роботу?

Ні, це було абсолютно не схоже, бо я не працювала над книжкою системно, як професійні письменники зазвичай. У мене не було такої можливості, як згадувала вище. Писання книжки було схоже на якесь секретне хобі, про яке мало хто знав – хіба мої найближчі подруги, самі письменниці або філологині, які мене у цьому підтримували. Основна частина була готова приблизно в 2014 році, і я почала її доводити до якогось ідеалу, редагувати тощо. Але коли у тебе є кілька днів на рік, ти мусиш спочатку все перечитати. А поки перечитала, вже ті кілька днів і закінчилися. Тож так: 90 сторінок прочитала – 2 дописала. Наступного року так само. Це йшло повільно. Хоча сам процес написання швидкий: я люблю писати на одному диханні. Відповідно, це були короткі проміжки такого писання, а між ними – роки материнства, роботи й усього іншого.

Для мене писання схоже на те, коли ти в потоці. І маєш бути повністю включеною, адже ти творець цього всього. Це не схоже на вірші, бо вони приходять самі. Принаймні у мене.

І коли книжка була завершена?

У 2023 році – її треба було дописати, бо вона перемогла в конкурсі рукописів видавництва «Лабораторія», коли вони вирішили видавати не тільки нонфікшн, а й український фікшн. Тоді моя подруга, яка давно знала про цю книгу, прислала лінки й сказала: Ніно, давай. Паралельно інша подруга, Женя Кузнєцова, теж казала: Ніно, ця книга потрібна, її треба видати. Я її пропонувала двом іншим видавництвам, вони не взяли. А потім прийшов цей конкурс. Мій рукопис відібрали й сказали, треба трішечки допрацювати. Я знов увійшла в цей стан потоку, й вийшло не трішки, а чимало. Як вже вийшло 🙂

Чи читав її ваш син, поруч з яким книга, можна сказати, писалася?

Думаю, ще не читав. Я для нього в першу чергу – мама. Він пишається, що я письменниця. Коли він був молодший, і у мене вийшла книжка віршів, ми якось їхали в потягу Київ-Одеса, він такий заходить в купе і каже: а моя мама книжку написала! Я стараюся не тиснути на нього: хай читає, скільки хоче й коли хоче.

Ваш роман автобіографічний, так? Чи в ньому є місце й вигадці? Якщо є, то в якій пропорції?

Я б сказала, 70 на 30. Це автобіографічний роман, але він художній. Там є реальні персонажі, є вигадані і є синтетичні – щось від реальних людей, а щось вигадане. І вони всі взаємодіють. Баба Рая – абсолютно реальний персонаж, реальна людина під своїм іменем. І коли я їй подарувала книжку, вона плакала над тими сценами, де Дзвінка взаємодіє з вигаданим персонажем, якого не існувало.

Ще я вважаю, що роман робить художнім не лише наявність вигадки, а й виражальні засоби. Їх багато, особливо у першій частині, де дитинство, я там дала собі волю. Тож це такий художній текст зі смаками, запахами, описами тощо.

У той же час мені було важливо передати історичні декорації, ознаки доби якомога більш точно – все, що стосується СРСР, якихось закликів, що казали по телевізору, радіо, в школі, писали в газетах тощо. Але це не документальний роман, бо він не мав на меті документувати події.

Читайте також: Юлія Ваганова, директорка Музею Ханенків: інтерв’ю про роботу в умовах війни, обстріл і улюблене місце в домі шедеврів

Книга має розширену назву: українка, народжена в СРСР. Це наче якось окреслює аудиторію, якій найперше адресована книга. То як це – бути українкою, народженою в СРСР?

Аудиторія книги досить широка, і те, що книга називається жіночим ім’ям і головна героїня – дівчинка, дівчина й жінка, не означає, що це так звана жіноча література. Я дуже вдячна тим чоловікам, які її прочитали й сказали, що їм теж це було цікаво. Це насправді цікаво й важливо усім, незалежно від статі, бо там підіймаються проблеми культурні, соціальні, суспільні. Це, власне, про всіх українців, народжених в СРСР.

Що це значить? Я дуже добре відчувала, що в Одесі українська мова може звучати в нашому дворі – до хвіртки. Коли я виходжу за неї, то вже розмовляю російською. І для мене було великим полегшенням, що ми переїхали з Любашівки у той район Одеси, де були люди з усієї України. Там були приватні будинки, і наші сусіди в основному теж спілкувалися українською. Це було круто – коли ти можеш вийти за ворота і все одно говорити українською. Але якщо з тими самими людьми ти зустрічаєшся в магазині, при інших людях, ви вже переходите на російську.

Тож ця культурна й мовна колонізація, упослідження, відчуття вторинності все одно тебе супроводжує.

Це як якесь роздвоєння, пристосування?

Ні, це не роздвоєння, бо ти залишаєшся собою. От я зараз живу в Британії, спілкуюся англійською, але у мене немає мовного роздвоєння. І я не можу сказати, що це пристосування – це вимога середовища, якщо я хочу, щоб мене зрозуміли. Але тут це, по-перше, мій добровільний вибір, по-друге, я водночас розмовляю українською з українцями, і це не є тавром. А в СРСР у російськомовних містах говорити українською навіть між собою, якщо тебе чують інші, – це вже стигма, тавро: люди з села тощо.

У біології є таке поняття, як мімікрія (або «покровітєльственная окраска» – я ж вчила біологію теж російською). Це коли, наприклад, хамелеон стає зеленим під зелене тло, або тварини, що не мають виділятися в середовищі, мають те саме забарвлення, що й середовище. Тобто це навіть не питання якоїсь роздвоєності – це питання виживання. Тоді, зокрема, освітнього виживання.

Частина тексту у книзі написана російською мовою, але з перекладом. Дуже слушно, адже не всі мають розуміти російську. Чия це була ідея – оформити саме так?

Жені Кузнєцової, з якою ми швидко дійшли згоди в цьому, і я дуже їй вдячна, що вона навіть сама це й перекладала. Звісно, я щось трохи правила. Й сама переклала свій вірш, адресований Рейгану, – віршем. І дуже цим пишаюся: у мене тепер є вірш до Рейгана двома мовами 🙂

Мені було важливо використовувати російську мову як виражальний засіб – як інакше я могла показати те становище, коли ти маленька і теж ніби не зобов’язана знати російську, але мусиш, бо навіть мультики тобі показують лише так. У тебе вибору немає, ніхто не питає, це твоя рідна мова чи ні, тебе вдома її навчили чи ні. Але ти вмикаєш телевізор – і там більшість контенту російською. Тож мені було важливо показати, хто цією мовою розмовляє, і вона була як фарба для написання картини.

Оповідь завершується 23 лютого. Що ви цим хотіли сказати?

Не те, щоб я цим хотіла щось сказати. Просто мені здається, це логічний момент для завершення книги, бо вона фактично показує увесь шлях від початку розпаду СРСР – зародження незалежності України, перший і другий Майдани, початок війни, анексія Криму, 8 років того, що ми називали АТО…

Там відкритий фінал, тому що це більше не історія якоїсь конкретної особистості, і тим більше це не життєпис Ніни Кур’яти під іншим іменем. Тому не так важливо, куди Дзвінка поїхала чи ні, й що вона поклала у валізу. Важливо, що ми опинились там, де опинились, пройшовши крізь низку певних історичних подій, у яких ми робили те, що робили: на щось реагували або ні, десь протестували або погоджувалися.

Читайте також: Євгенія Кузнєцова про свою «Драбину», магічний реалізм, доньку-Черчилля та «хароших рускіх»

«Дзвінка» увійшла до довгого списку «Книги року BBC 2023», непоганий старт. Оскільки ви сама колись були в журі «Книги року», як почуваєтеся по інший бік?

Абсолютно нормально, адже я зараз у геть іншій ролі. Крім того, зі складу журі я вийшла ще у 2014 році, коли віддала свій рукопис книги віршів «Я буду дивитися, як ти пишеш» до «Видавництва Старого Лева», – щоб уникнути конфлікту інтересів. Я опікувалася конкурсом на організаційному рівні, вела церемонії нагородження, але не брала участі в обговоренні, які книжки переможуть, коли працювала головним редактором ВВС Україна. Зараз я вже чотири роки не працюю на ВВС, і в цьому конкурсі була номінована видавництвом як авторка, тому це зовсім інше.

Поза письменництвом ви продовжуєте журналістську діяльність. Нещодавно зробили рецензію книги Саймона Шустера «Шоумен» про президента Зеленського, яку репостнув чи не увесь фейсбук. Чи очікували такого розголосу? Як думаєте, в чому причина?

Дійсно, це був найбільш популярний мій допис – більше 2 тисяч поширень. І навіть сам Саймон Шустер написав: дякую за збалансований відгук. Таку увагу загалом легко пояснити – тема дражлива: вторгнення, іноземний журналіст, дуже ексклюзивний доступ до президента, багато цікавих фактів, про які ми не знали, багато інформації про те, чому підготовка до війни відбувалася так, як відбувалася. Це те, що цікавить суспільство, адже всі ми живемо у цій війні, й особливо цікавить на тлі максимальної закритості офісу президента до української преси. У своїй рецензії, яка потім вийшла на УП Життя, я наголошую: жоден український журналіст не мав такого доступу, як Саймон Шустер. І тут треба розуміти: книжка про «хорошого» чи «поганого» Зеленського – не означає хороша книжка чи погана. Хороша вона чи ні, визначається не тим, наскільки класно зображено її головного героя.

Вам не здається, що Саймон намагався бути компліментарним?

Я так не думаю. Він дає досить багато свідчень про те, що часом він був шокований непоінформованістю президента, його наївністю – коли по всьому світу вже ширилися скандали стосовно Трампа, він питав у Саймона: ну як він, нормальний хлопець? І Саймон пише: я був заскочений, я певен, що президент має слідкувати за новинами і бути в курсі (саме через це незнання Зеленський втрапив у передвиборчий скандал з Трампом). Шустер також подає свої рефлексії про те, як Зеленський навіть в Бучі у квітні 2022-го сказав, що з путіним все ще треба вести перемовини.

Як думаєте, книга буде перекладена українською, хтось зважиться?

Не знаю, але дуже б цього хотіла – щоб вона була професійно і без купюр перекладена українською. Більш того, я вважаю, що російською ця книжка точно буде перекладена, і, боюся, що в такому разі вона буде перекладена з купюрами, як вже бувало з іншими книжками на дражливі теми. Тож в наших інтересах забезпечити український якомога більш точний переклад цієї книги. Якщо хтось не хоче, щоб українське суспільство читало про роботу офісу президента, його команди, як він приходив до влади, як він готувався чи не готувався до вторгнення, це говорить лише про непрозорість цієї влади, яка прийшла під гаслом «слуг народу». Якщо вони слуги народу, то зі своїм народом мають бути чесні.

Зараз ви працюєте у британському виданні, мешкаєте за кордоном. Напевно, спілкуючись з колегами, друзями, сусідами, говорите й про українців. Наскільки глибокими є їхні пізнання про нас, чи є якісь упередження?

Не можу сказати, що у британців є упередження. Більш того, Британія – країна, яка одразу зайняла позицію, якій багатьом країнам ще повчитися. На базовому гуманітарному рівні вони дуже добре нас розуміють. І стараються. Мої колеги з видання або їхні родичі теж приймали українців, були спонсорами, і вони у мене запитували: що їм приготувати, які продукти вони люблять, чого їм бракує? А ще вони хочуть допомогти щиро та ненав’язливо, так, щоб ми не почувалися зобов’язаними. В цьому у них дійсно вищий пілотаж.

Стосовно якихось політичних, культурних речей – звісно, є певна необізнаність, і я вважаю, це тому, що ми довгі роки не займалися промоцією своєї літератури, мистецтва. Фактично, уся наша література, яку знають за кордоном, – це результат праці самих наших письменників та їхніх літературних агентів.

У нас не було адекватної державної культурної політики. Дуже довго це були короваї, віночки, рушнички, гопаки – тобто уся та шароварщина, яку нам дозволяли за СРСР. Багато наших міністрів культури були або шароварниками, або, як Дмитро Табачник, відвертими російськими агентами. Тому, на жаль, тут дійсно більше знають «вєлікую рускую культуру», бо вона якраз активно промотувалася ще з царських часів, і це була абсолютна гегемонія і експансія на Захід.

Читайте також: Ганна Барвінок: дружина Куліша, яка прощала його зради і плекала його, а не свій, талант

Чого, на ваш погляд, бракує наразі українській культурі в найширшому сенсі, щоб нас краще розуміли в світі й більше допомагали? На що загалом ми мали б робити ставку, в тому числі й надалі?

Не думаю, що ми можемо зараз казати, що нашій культурі чогось бракує. У нас війна, і багато культурних діячів на фронті зі зброєю в руках. Але треба використовувати всі можливі майданчики для комунікації. Водночас: не треба нас садити поруч з росіянами, які б вони не були «хароші».

Як сказала Оксана Забужко, яку запитали про якогось росіянина, який дуже давно живе на Заході, засуджує війну, путіна і все таке: я все це розумію і з задоволенням вип’ю з ним у барі, але сісти з ним на одну сцену – означає створити стейтмен, що наші два народи в діалозі, а це неможливо. Це дуже тонкий момент. І я можу сказати те ж саме: так, є російські культурні діячі, які давно відреклися від того всього, може, й самі постраждали, але розвивати тезу про те, що «оба народа страдают із-за путіна» або, як сказала Навальна, «надо поддєрживать рускіх, коториє бєгут от войни»… Вибачте, від якої війни вони «бєгут», на їхній землі війни ж немає?

З іншого боку, коли ми просто відмовляємося від спільних панелей з росіянами, ми втрачаємо. Тому що тоді вони відбуваються з ними, але без нас. Тож треба знайти якесь рішення, хоча воно й не може бути універсальним. Знаєте, як от Ольга Харлан: вийшла на поєдинок, не знялася зі змагань, перемогла й не подала руки. І багато наших спортсменів так роблять. Може, так само робити й на культурних панелях – опонувати цивілізовано, адже на Заході дуже цінується саме така дискусія: зважена, аргументована, без істерики, підвищення голосу, переходу на особистості тощо.

Читайте також: Олена Пчілка: 10 цікавих фактів про маму Лесі Українки

Як ви дивитеся у майбутнє – зі скепсисом чи оптимізмом? І чому?

Я вважаю, що Україна вистоїть й існуватиме як держава. Історично росія як імперія має розпастися, і ця війна доконає її. Але коли це станеться, за яких умов, на яких теренах, якою кров’ю – ці питання реально залежать від того, що ми робимо сьогодні: як українці мобілізуються, як донатять, як західні партнери дають зброю, як Україна сама виробляє зброю і робить оборонні укріплення і так далі. Просто сидіти й чекати, коли це станеться за законами історії, не можна – треба докладати зусилля, усім.

Про що мрієте найбільше?

Це дуже банально: хочу, щоби Україна перемогла й зберегла якомога більше своїх земель і своїх людей, і якомога швидше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Таємниці Кобилянської: про що не розповідають на уроках
• 38 днів пекла. Косметологиня, віце-міс «Бодіпозитив», яка вижила з двійнятами в окупації під Гостомелем: Оксана Авраменко
• Капеланка від Бога: Олександра Андріяшина