сучасні українки
ВІКТОРІЯ ФАЙНБЛАТ
відома дизайнерка й архітекторка впевнена: “Справжнім українкам до снаги все, навіть під час війни”
Через повномасштабне вторгнення відома українська дизайнерка та архітекторка Вікторія Файнблат була вимушена залишити позаду все, що вона мала й чого досягла наполегливою працею: власне дизайн-бюро, корону переможниці Mrs Ukraine International 2020, затишний дім і коханого чоловіка. Як і тисячі інших українських жінок, вона виїжджала за кордон із єдиною думкою: врятувати дітей. І хоч велика війна зруйнувала щасливе життя Вікторії, однак не зламала її.
Перебуваючи за тисячі кілометрів від домівки, вона знайшла в собі сили й організувала благодійний фонд, а також зважилася подарувати нове життя – вже зовсім скоро Вікторія Файнблат стане мамою втретє…
Вікторіє, кожен з нас має власний спогад про початок великої війни. Про мить, коли зрозуміли: так, як раніше, вже ніколи не буде. Де вас застало повномасштабне вторгнення?
Ми були вдома. Якраз за кілька днів до війни повернулися з відпочинку у горах. Бачили всю цю паніку в «Борисполі», як люди виїжджали. А я дивилася на них і говорила: «Ви взагалі неадекватні всі, ви піддаєтеся цій пропаганді, паніці». Тобто я була з тих, хто кричав: «Заспокойтеся, взагалі такого ніколи в житті не може статися!» Але, як виявилося, може…
Вже 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Ми перебували недалеко від Василькова, й уже в перший день над нами літали ракети, винищувачі. Тобто ми бачили все, що відбувається, що все гірше й гірше стає. Наш тато провів нас до кордону, а сам повернувся.
Наше прощання на заправці було схоже на кадр із фільму, де люди в лісі прощаються, а один залишається. Досі сльози навертаються, коли згадую про це
Коли виїжджали, мабуть, як і більшість тоді, сподівалися, що все це – ненадовго?
Ми їхали без речей, без нічого – адже ми лише збиралися до Рівного поїхати, а коли все заспокоїться – повернутися назад. І вже дорогою, коли за нами бомбили міста, зрозуміли, що треба їхати далі.
Простоявши на кордоні 58 годин, ми поїхали до наших друзів-поляків, вони мені тоді дуже допомогли. Коли я відкрила свою валізу в Польщі – побачила в ній прокладки, тампони, спонжики для обличчя… У жодному супермаркеті світу я б це не купила. (Сміється.) Зате ні трусів, ні шкарпеток не взяла з собою. Довелося купувати найнеобхідніше вже на місці.
А як вам вдалося пробитися на польське телебачення?
Я не пам’ятаю! Все – як у тумані. Пам’ятаю лише, що мною тоді рухала думка: треба щось робити, бігти, рятувати… Я стала першою українкою на польському телебаченні, яку запросили на прямий ефір у відоме ранкове шоу «День добрий». Вони брали інтерв’ю і в мене, і в дітей як у очевидців. Їм було дуже цікаво показати жінку, яка мала все, і яка з дітьми ні з чим опинилася в Польщі.
І я їм розповідала те, що бачила на власні очі на початку повномасштабного вторгнення: про ракети, про те, що в першу добу на кордоні було дуже багато чоловіків, які довозили своїх дружин, дітей до кордону та поверталися назад. Про чоловіків, які поверталися із заробітків в Україну, їхали на фронт.
Згодом ви створили в Польщі благодійний фонд. Розкажіть про нього.
Так, я організувала благодійний фонд, ми намагалися зібрати гроші, щоб допомогти українцям. Щось, звичайно, вдалося зібрати, але в результаті майже все, що ми зробили й робимо й донині, було за рахунок нашої родини.
Ми купили безпосередньо у виробника класні аптечки першої медичної допомоги на передову, білизну, консерви. Спочатку я ще пробувала бронежилети, каски закуповувати – все, що було конче необхідно
А як ви опинилися в Іспанії?
Я тоді казала, що всі, хто має можливість, повинні з Польщі виїжджати, бо вона – не гумова. Я взагалі вважаю, що ми маємо полякам поставити пам’ятник за те, що вони витримали. І ось ми вирішили їхати далі, але не знали, куди. І хтось із друзів сказав: «Поїхали до Іспанії, там є такий регіон Касабланки – Аліканте, де недороге житло й дуже багато британських шкіл». А для мене було дуже важливо, щоб діти навчалися. І ми поїхали туди.
Десь місяць знадобився на те, щоб якось отямитися й влаштувати дітей до школи. І весь цей час ми думали: «Ось іще місяць, іще трошки – й додому». А вже цього літа зрозуміли, що цього року ще не повертаємось до Києва. І я вирішила: якщо ми залишаємося, щоб діти нормально вчилися, треба шукати сильну школу, треба їхати. З цієї причини ми й переїхали до Мадриду. Тут дітей прийняли до однієї з найсильніших шкіл Іспанії. Недарма я з народження навчала їх мовам. (Посміхається.) Навіть син зараз каже: «Мамо, ти мала рацію, коли змушувала вчитися». Ну, і ось поки що ми тут.
Скільки зараз дітям?
Синові – одинадцять, доньці скоро буде дев’ять.
Вони вже адаптувалися до нових умов, до життя за кордоном? Якось відрізняються взагалі українські діти, зокрема ваші, від місцевих?
Дуже складно дітям знайти собі друзів. Я не могла довго зрозуміти, чому. Думала, може, менталітет дуже різний. Так, є ця відмнність, але ще наші діти більш розвинені інтелектуально. І мало спільних інтересів між нашими і місцевими, дуже мало!
Ось, скажімо, до нас приходять у гості сусідські діти: дівчинка – італійка, хлопчики – французи. Вони дуже люблять у нас бувати, бо в нас стільки всього є! У доньки – всі ці розмальовки, фарби, мольберт, якісь акрилові маркери, мозаїка, а ось це – пластик розмальовувати, а ось це – випалювати можна… У сина – 3D-принтер, на комп’ютері – всілякі програми. До нього всі пацани у дворі ходять – він їм на телефонах прибрав батьківський контроль та червоний час.(Сміється.) Це просто: зайти в YouTube, подивитися блогера, який розповідає, як це зробити – і зробити. А вони не можуть! Мені складно сказати, в чому причина.
Мені здається, що наші діти – розумніші, хитріші, доросліші, спритніші, усвідомленіші. Чи то просто батьки тут більше своїм дітям дитинство продовжують, чи наші раніше дорослішають, чи, може, війна так вплинула
Діти жодного разу не приїжджали до України, відколи ви поїхали?
Жодного. Ми їм говоримо так: «Щойно стане безпечно – ми одразу ж поїдемо». Тато до нас іноді приїжджає. Перший раз ми з ним побачилися через три з чимось місяці після того, як попрощалися на кордоні. Приїхав він абсолютно легально – одержав офіційний дозвіл на виїзд за кордон. І я до нього їздила кілька разів. Ну, зараз, коли вже вагітна – не приїжджала, бо дорога дуже важка.
А як ви зважилися на третю дитину під час повномасштабного вторгнення? Кажуть, до речі, що діти під час війни народжуються від великого кохання…
Так, я згодна. Бо зараз усе – як востаннє. Третю дитину ми хотіли ще до війни, але, мабуть, на все – свій час. (Посміхається.) Якоїсь миті ми навіть ухвалили рішення всиновити малюка, бо дуже багато було навколо інформації про сиріт. Але процес ішов дуже повільно. І подруга порадила нам спробувати ЕКЗ. Ми думали, думали… зустрічі наші з чоловіком стали дуже рідкісними. (Посміхається.) Ну і мені вже 41, йому – 46… Вирішили, що спробуємо ЕКЗ: вийде – чудово, ні – значить, уже все, чекатимемо, шукатимемо далі. І в нас вийшло! Я сприйняла це як дуже хороший знак!
Чим відрізняється ця вагітність від двох попередніх? Ну, крім того, що ви мешкаєте в іншій країні…
В Україні дві вагітності я відпрацювала 24/7. Але в мене була підстраховка няні, водіїв, моїх лікарів. А тут… Я не можу сказати, що в 41 бути вагітною важче, ніж у 30. Ні, абсолютно. Але психологічно зараз мені, звісно, складніше в рази. Тому що потрібно бути сильною весь час, вихідного в мене немає. Та й із медициною тут усе непросто. Ось два тижні тому я зомліла просто в лікарні, тому що це була вже четверта година в чергах. Тут така система. Ти навіть можеш спостерігатися у приватній клініці, але народжувати все одно доведеться в державній у чергового лікаря.
Ось зараз приїхав чоловік на пологи – й мене наступного ж дня просто скосило. Злягла з температурою. Напевно, тому, що з’явилася можливість хоч трохи розслабитися
Звісно, ви ж там зараз – і за тата, й за маму 24/7, і до того ж іще й вагітна, і в чужій країні…
Багато хто вважає, що тим, хто виїхав за кордон, добре. Але особисто мені перебувати за кордоном набагато важче. Так, я не можу, звичайно, порівнювати те, що пережили люди в гарячих точках чи містах, яких уже немає. Але тут… Я не знаю, як це пояснити. Ти дуже хочеш додому, й ти насправді не живеш, а, як робот, усе виконуєш. У мене є мантра, яка допомагає емоційно не збожеволіти: це тимчасово, потерпи ще трохи, ще крапельку, це заради дітей, це заради дітей, це заради дітей. І ось так проходить кожен день.
Особливо в перші місяці було важко, коли ти виходиш на вулицю – а там усе спокійно, люди усміхаються, в кафе сидять, сміються. А ти не можеш від новин відірватися, дивишся всі ці шалені кадри того, що відбувається у твоїй рідній країні.
До війни медіа писали про вас як про королеву краси, успішного дизайнера, чудову маму, крутого інстаблогера. Ви були й залишаєтесь прикладом для багатьох жінок! Що ви хотіли б, щоб люди почули про вас, від вас зараз?
Напевно, вперше за 20 років я не знаю. Наразі я абсолютно свідомо жертвую кар’єрою, всіма досягненнями, своїми амбіціями заради дітей.
Якоїсь миті я почала думати: «Ось ті жінки, які на фронті – це приклад. Ті жінки, які зараз на амбразурі – це приклад. А який я можу подати приклад? Я, як мільйони інших жінок, обрала дітей, вивезла їх у безпечне місце й сиджу з ними». Так, не кривитиму душею, я роблю багато, але я вважаю, що це – не заслуга. Це сьогодні обов’язок кожного: робити все можливе.
У тому, минулому, житті я все могла: ставила собі за мету – й досягала цього, відчиняла двері, які були зачинені й таке інше. А тут я зіштовхнулася з тим, що нічого не можу вдіяти. І ось це відчуття безпорадності, безвиході, відчуття себе нікчемою зжирало мене дуже! Добре, що психотерапія допомагає.
Пам’ятаю, коли вперше потрапила до психолога – просто ревіла півтори години й не могла пояснити, чому прийшла. Я говорю про це, бо розумію, що через це зараз проходять десятки мільйонів. І я своїм прикладом хочу показати, що це – не страшно. Хоч як було б складно завжди можна знайти світло в кінці тунелю й поставити собі нові цілі – нам завжди є, заради чого жити. І якими б ми не здавалися собі слабкими, насправді ми – сильні. Якби мені хтось сказав, що я сама проїду тисячі кілометрів, приїду в чужу країну й буду одночасно домогосподаркою, кухаркою, водієм, нянею, мамою, логістом – усім на світі…
Я пам’ятаю, в перші півроку сплатила за школу й думаю: «Боже, а якщо за півроку нічого не буде, що робити?»
За що б ви зараз сказали собі спасибі?
За те, що я не зламалася. Жаліти себе, зануриися в депресію й насолоджуватися нею значно легше, ніж з нею боротися. Було чимало моментів, коли мені здавалося, що все: я зламалася. Але коли розумієш, що на тобі – ось ці малюки, це повертає до тями й дає сили рухатися далі.
Продовжіть фразу: «Коли закінчиться війна, я…»
Ого! Ну, я не знаю, в мене дуже багато планів! (Сміється.) Про повернення додому я навіть і не кажу – це само собою зрозуміло.
Я, мабуть, проведу хоча б тиждень чи два просто вдома. Я зрозуміла, що в мене дуже багато всього в житті було, але ми ним не те, що не насолоджувалися – ми цього не бачили у вічі. Ми приходили додому переночувати. Ми постійно гналися за новими цілями, абсолютно не насолоджуючись тим, що зробили. Зараз у мене з’явилося бажання все це відчути. Переоцінка відбулася.
А так – побачимо. Я думаю, що коли закінчиться війна, буде стільки всього, що треба зробити!
