Свої гумористично-щемкі оповідання Наталія Кальченко, психологиня й викладачка креативної журналістики та творчого письма для підлітків, так і назвала: «Йо-Ке-Ле-Ме-Не. 55 історій з дитинства» (Yakaboo Publishing). Це її дебютна збірка, і вона написана з «фірмовим» гумором авторки, за який її цінують численні підписники у мережі.

Власне, про роль гумору у житті українок, яким доводиться долати травми покоління та стрес сьогодення, ми й поговорили з пані Наталею.

«Справжні жінки не сміються»

Почуття гумору насправді є однією з позитивних чеснот для жінки, навіть якщо йдеться про традиційні очікування. Але є одне «але»: жінка «з добрим почуттям гумору» не має жартувати чи насміхатися, від неї радше очікується, що вона буде сміятися з жартів чоловіка. 

Чому так сталося, що коли йдеться про «почуття гумору», то від чоловіків очікують вміння жартувати, а від жінки — вміння сміятися з жартів чоловіка? 

Насамперед, винен сам гумор. Бо традиційно одна з його функцій — це руйнування та деконструкція. Гумор за своєю суттю передбачає агресивний акт, напад на суспільні норми і їхнє переосмислення. Напад на офіційну позицію «влади». І оскільки в патріархальних культурах офіційна влада належить чоловікам, то нападати на них мають право лише… блазні. Або інші чоловіки, але «тут тобі й смерть». 

Жінки ж упродовж тисячоліть не мали права публічно оцінювати чи переоцінювати політичний, культурний чи соціальний устрій та сумніватися у порядку речей. А отже, не мали права жартувати. Публічно. Лише приватно, про свої «жіночі справи».

І це теж зрозуміло. Бо одна з функцій жінки в патріархальних культурах —  берегиня. Жінка має зберігати і передавати культурні цінності, а не сумніватися у них чи підривати. Жінка має стати втіленням цінностей, а далі або «научати, та соловейко не дає», або бити «березовим прутом, аби я не стояла з молодим рекрутом». Це вже як пощастить. І точно не переспівувати традиції та культурні цінності на свій лад. 

Якщо ж казати про сучасне українське суспільство, то ми живемо в часи змін. І це єдина незмінна риса нашого контексту. Якийсь час ми рухалися від більш патріархального ладу до сучасного демократичного з рівними правами та свободами для жінок та чоловіків. 

Зараз, через війну, українське суспільство все частіше поляризується з будь-якого питання. І це природно: чорно-біле мислення притаманне суспільствам у стані затяжного воєнного конфлікту чи в режимі виживання. І це робить гумор ще більш ризиковим незалежно від того, хто жартує.

Кількість жінок у гумористичних професій росла спочатку через пом’якшення вимог до «традиційних жіночих функцій». В Україні ж все більше чоловіків або вже воюють, або в черзі на війну. Так, жінки теж воюють, але частіше їм таки доводиться підхоплювати «чоловічі» функції у тилу.

Люди як вид — хай це жінки чи чоловіки — мають бути агресивними, щоб вижити. І жінки в Україні розвиваються під цю задачу 

Читайте також: Наталя Гурницька про літературу, каву з кардамоном і секрети щасливого шлюбу

Гумор у спогадах дитинства з книжки «Йо-ке-ле-ме-не»

Мої спогади з дитинства не унікальні, вони універсальні. І в цьому їхня сила. 

В історіях зі збірки «Йо-ке-ле-ме-не» більшість людей впізнають себе. Бо всі ми маємо універсальні спогади з дитинства: легенду власного імені, як я провів літо, перший раз до першого класу, дворові пригоди… Як написав мені один із читачів книжки: історії — це «.. суцільні флешбеки з дитинства. Стільки потраплянь, що ніби жив десь у сусідньому подвірʼї».  

Унікальність збірки «Йо-ке-ле-ме-не» не в самих спогадах, а в іронічний формі, в яку я їх загорнула. Я мала собі за задачу не просто «розповісти свою правду», а створити для себе і читача новий досвід, зробити так, щоб текст про звичайнісінькі для кожного з нас речі люди дочитали до кінця. І мені це вдалося.

Чому я вирішила, що мої спогади будуть цікавими для інших? 

По-перше, я мала за мету розказати свої історії цікаво. Це був мій творчий виклик. А по-друге, це засвідчили мої друзі та знайомі, які стали учасниками та спостерігачами мого facebook-марафону «55 історій з дитинства».

Ідея ж «видати історії книжкою» в моєму досвіді настає завжди, коли я маю вдосталь якісного матеріалу. 

Відтак три роки тому я звернулася до письменниці Слави Світової (яка, до слова, написала один з відгуків для звороту «Йо-ке-ле-ме-не») за редакторською консультацією. І Слава сказала: «Наталю, це чудовий матеріал, в якому чути унікальний авторський голос. Йому лише треба надати літературної форми. Я зараз покажу як!»

І ось ми із вами тут: обговорюємо «Йо-ке-ле-ме-не» — вже готову збірку буденних історій з дитинства, яку неможливо не дочитати до кінця. Бо вона про мене — але і про кожного водночас 

Читайте також: Феномен сестер Бронте: три дочки священника, які увійшли в літературу, але померли молодими одна за одною

Українки зі спільним досвідом комічного, ліричного й трагічного

На мою думку, головний елемент «спільного досвіду» збірки криється не в тексті, а в контексті. В тому, що це «збірка історій з дитинства». Мала інтимна проза. Таке кожен чи кожна з нас можуть захотіти зібрати і мати вдома. 

З певного віку кожен із нас задивляється в дитинство, у спогади — теплі чи болючі — на які спирається впродовж усього життя. В моєму оточенні багато жінок збирають родовід, фото та документи своїх родин до сьомого коліна. В нашій родині теж є така збірка, легенди та факти про рід Кальченків. Їх зібрав, упорядкував та художньо осмислив мій дядько, Юхим Кальченко. Завдяки його роботі з фактами я, зі свого боку, вже мала свободу для комічного осмислення досвіду. 

Бо… ми всі родом зі збирачів. Збирати історії, переосмислювати їх, берегти у закуточках пам’яті (чи й в книжках!)  та розповідати вже своїм дітям — це красиво. І вагомо. 

Комічне переосмислення дитячого досвіду — не панацея. Більш того, часто засміювання та висміювання можуть захищати нашу вразливість. Як наслідок, всі посміялися, а людина як була сама самотою зі своїм травматичним досвідом, так і лишилася.

На одному із семінарів, присвячених роботі з травмою, Пітер Філіпсон, керівник Британського гештальт-інституту, проілюстрував роботу з травмою історією про дівчину, яка вийшла в море на човні і була вимушена боротися з морськими чудовиськами. 

На березі, ледве живу, її знайшов друг дитинства. Тремтячи від шоку та холоду, дівчина переказала йому всі жахіття своїх пригод. Друг обійняв її, допоміг висушити одяг, зігрів у своїх обіймах і сказав: «Ти молодець, ти вижила. Тепер саме час випити за це в пабі». 

Вже в пабі, повному відвідувачів, друг підняв келих сидру і звернувся до присутніх: «Моя подруга вижила у битві з морськими дияволами! Випиймо за це!» Дівчину вітали вигуками та дзвоном келихів. Відвідувачі пабу попросили її розповісти про пригоду. І хоч починала вона несміливо, але далі, слово за словом, історія ставала все менш драматичною — і все більш комічною. В фіналі здавалося, що чудовиськ дівчина здолала завиграшки, а смерть, хоч і наступала на п’яти, проте змогла поцілувати її лише в дупу. 

Власне, глибина посттравматичного стресового розладу є наслідком не самої лише травматичної ситуації, а ще й того, як людину зустріли з цим досвідом після самої ситуації. Якщо замість ігнору чи нехтування, твою історію зустрів хтось близький, співчутливий, співприсутній, ти здобуваєш владу над досвідом.

І тоді вже не так неважливо те, що з тобою сталося насправді, як важливо те, ЩО ти, як автор своєї історії, вибрав зробити із цим досвідом 

Читайте також: “Монахиня з інстаграму”: про стереотипи, власну місію й жіночі потреби

Як дозволити собі бути «жінкою з гумором»

Є люди, які вважають моє почуття гумору «притрушеним». Є люди, які сміються не з моїх жартів, а з моєї здатності іронізувати з самої себе. А є ті, хто сміється з моєї книжки чи з моїх віршинок у кафе за ранковою кавою так, що на них обертаються. Ці люди є. І кожна з їхніх реакцій… частина мого шляху. 

Хоча насправді… Ви чули цей жарт: «Як ви дізналися що ви красуня?» — «Мені мама сказала». То в мене те саме: «Як ви ризикнули оприлюднити свої іронічні історії?» — «З них мама сміялась». 

У житті я жінка, яка сміється сама з собою. Насамперед. Я роками працюю дистанційно. І якщо до материнства я часто їздила в офіс на креативні мозкові штурми, консультувала очно, проводила тренінги, то після народження дитини я повністю перейшла онлайн. Тому моя перша компанія для сміху — то я.

Буває, біжу між пралкою та кухнею, розмовляю сама до себе і аж пирскаю зі сміху. А потім пишу чоловікові: «Так люблю тебе! Я залюбки б ще раз вийшла за тебе заміж. Якби не твоя дружина. Страшна жінка. Я щойно з нею говорила. З такими краще не зв’язуватись». 

Тож, мій другий партнер у смішному — то чоловік. 

З ним я вигулюю я своє почуття гумору у найчорніших відтінках. Мій чоловік, насправді, має тонше та більш інтелігентне почуття гумору. Але я вигулюю своє частіше. А ще він завжди сміється з моїх жартів. В крайньому разі він щиро сміється з мене, яка сміється з власних жартів. 

А тепер підросла наша донька — і почалась епоха «туалетного гумору»! Мушу зізнатися, це — «моє». Я зразу зрозуміла, що ось вона, ця мить, якої я чекала цього усе материнство. Суто щоб очолити цей процес. 

Щодо роботи, то від початку професійного шляху (17 років тому) я паралельно розвивалася у двох напрямках: у креативі та психотерапії. За роки материнства більше часу було присвячено саме психотерапії, зокрема роботі у міжнародних проектах для українських професіоналів. 

Чи є місце гумору в психотерапії? Значно менше, ніж у креативних індустріях. Великою мірою тому, що гумор несе агресивний заряд. Гумором захищають і захищаються. Наприклад, жартами відводять увагу від неприємного досвіду.

Гумором принижують чи зменшують значущість важливого. Хоча інколи навпаки підтримують. Але гумор — лише один із багатьох феноменів у полі можливостей для щирої зустрічі двох людей

Читайте також: Хто така Рая Троянкер, яка зводила з розуму увесь «Будинок слово»

Як українкам не боятися бути «гуморними»

Українкам варто боятися — і бути гуморними. Страх — це природна реакція на ситуацію ризику, а жартувати — це завжди трішки ризикувати. Страх ніби попереджає нас: «Увага, увага! Ймовірність провалу 89%, ймовірність успіху 11%. Вжийте заходів безпеки. Будьте уважні та обережні на сценах країни!» 

Я часто повторюю нашій доньці, що страх — наш друг, наш інструмент, одна з наших опор. Він не покликаний нас зупинити. Страх додає нашим виборам притомности. Слухаючи підказки страхів, ви можете тонше відчувати контекст — і управляти ним. А отже, ставати авторками свого життя, своїх історій і своїх жартів. 

З чого почати?.. Можна почати зі щоденника смішинок. Знаєте, як радять завести «щоденник вдячностей»? То це те саме, але для пирскання та реготання. Записуйте туди щодня по 2-3 речі, які змусили вас усміхнутись. Діліться цими маленькими радощами. 

І ця регулярна практика уваги до смішного гарантовано стане початком чогось гарного у вашому житті…