сучасні українки

---

ЄВГЕНІЯ
КУЗНЄЦОВА

інтерв’ю з іронічно-чарівною письменницею, що здобула найвищу книжкову премію ВВС, про «Драбину», магічний реалізм, доньку-Черчилля та «хароших рускіх»

розмовляла Вікторія ШАПАРЕНКО

Письменниця, перекладачка, дослідниця – так доволі скромно презентує себе сама Євгенія Кузнєцова. Додамо, що вона з тих письменниць нової генерації, які не ховаються в книжках. Про життя Євгенії та її дітей – сина Лукаша й доньки Соломії («малого Черчилля», як влучно називає її мама-письменниця) – можна чимало дізнатися й зі сторінки у фейсбуці, яку вона активно веде. І це насправді дуже імпонує. Створює відчуття, що ця людина живе, умовно кажучи, в сусідньому дворі, ти її добре знаєш і цілком їй довіряєш.

Чотири книжки Євгенії – «Готуємо в журбі», «Спитайте Мієчку», «Мова – меч», «Драбина» – теж у чомусь «народилися» завдяки соцмережам. І, що цікаво, кожна стала популярною – в книгарні й не знайдеш. А «Драбина», написана вже під час повномасштабного вторгнення, стала Книгою року BBC-2023. Це й було так званим інфоприводом щоб дізнатись ближче хто така Євгенія Кузнєцова. Та поговорили ми геть про все – у вільній живій розмові без заздалегідь заготованих питань.

Євгеніє, розкажіть трохи про себе: хто ви й звідки, що вас сформувало?

Частина моєї родини походить із Кривого Рогу, а друга – з Вінниччини. Тож перші півтора року я провела у Кривому Розі, а решту дитинства – у селі на Вінниччині. І, думаю, село мене сформувало в багатьох вимірах.

Дитинство в селі було визначальним і значною мірою дало відповіді на питання, хто я, чим займаюся, що мене хвилює тощо.

Навчалася я в Києві, в університеті Шевченка. Мріяла бути журналісткою і ще в школі почала працювати в газеті «Подільська зоря» у Вінниці (ми переїхали в місто, коли я навчалася в 7 класі, це планувалося раніше, але у кризові 90-ті у селі принаймні було що їсти).

Тож я мріяла бути журналісткою, але не знала, що журналістика – це 10% писання і 90% пошук матеріалів, комунікація, контакти, робота з людьми. Тобто така дослідницька робота, що вимагає постійного спілкування з іншими. Я ж думала, що журналісти – це такий варіант письменників, які можуть цим заробляти.

Багато спілкуватися з людьми ви були не дуже готові?

Так, мені й досі проблематично комусь зателефонувати. Я планую, налаштовуюсь, навіть якщо це п’ятихвилинна розмова про щось не дуже значне. Але я це відтягую, як можу. Ніколи не беру дзвінки з номерів, яких я не знаю, і з яких я знаю, теж не беру 🙂 А в журналістиці ти мусиш це все робити. До того ж я починала ще тоді, коли не було усіх цих месенджерів, у 2007-му. Я сиділа в офісі з телефоном, і мені треба було дзвонити, представлятися, брати коментарі тощо.

Я недовго так пропрацювала – вирішила йти в аспірантуру. Мені цікаво було досліджувати, а ще хотілося подивитися, як там за кордоном. Бо за свою юність я ніде не була – це зараз підлітки, буває, до кінця школи вже об’їздили всю Європу. Тож я виграла стипендію і поїхала вчитися далі в університет Деусто в Іспанії.

Темою дисертації у вас був магічний реалізм, так? Звучить дуже цікаво.

Стипендію я отримала на те, щоб написати дисертацію. Приїхала з дипломом університету міжнародних відносин, де був загальний напрям – міжнародні й міжкультурні студії. Запитала, чи є у мене якісь обмеження по диплому, мені сказали: та ні, можете писати дисертацію на будь-яку тему, яку хочете. Таким чином, я трохи перескочила від журналістики до такого аналізу художніх текстів.

І все-таки, чому обрали цю тему? І що дослідили?

Може, зараз я обрала би щось інше. Та й дисертація ніколи не є найкращою науковою роботою: це перше дослідження. У мене була ідея проаналізувати корпус текстів і прийоми, які застосовуються у жанрі магічного реалізму, дати його визначення. Якщо ми говоримо про Маркеса – це очевидний канон. Але з елементами магічного реалізму написано багато творів – наприклад, у того ж Жадана. Мені був дуже цікавий момент, коли реальність раптом «з’їжджає» в таку магію. І лише читач може сказати: це справді було чи ні? Адже правильних відповідей тут немає.

А як ви стали письменницею? Це ж не так просто: вирішила написати книжку і от написала? Як це взагалі відбувається?

У мене не було моменту, коли я вирішила, що буду писати. Я знала, що буду писати точно, що це моє. І водночас знала, що мені потрібно самій себе забезпечувати, пишучи, бо я не з тієї родини, де можна собі дозволити лише писати і нічого більш не робитии. Крім того, я достатньо раціональна людина, тож не мала ілюзій, що можна заробляти письменництвом. Доволі довго кожен гонорар за якесь оповідання чи статтю для мене вже був «вау»: мені заплатили за те, що я пишу! Тож я паралельно й писала, й працювала.

І першою була «Готуємо в журбі». Дуже прикольна назва, до речі.

Ця книжка народилася із спілкування у фейсбуці – у мене був такий тег, під яким я писала іронічні рецепти. І бачила, що це дуже відгукується. Взагалі, такого іронічного про себе у нас небагато, а мені здається, що це той формат, який нам потрібен, бо це й визнання своїх недоліків, й іронія на ними. Такою була місія «Журби», і я навмисно її зробила абсолютно не народницькою. Це мала бути дуже нарядна книжка, і вона така є. Як каже Іван Семесюк: «дуже дороге». Там гарні ілюстрації, посріблення, за що я вдячна Юлії Іванець, арт-директорці. Словом, це така книжка, яку треба під ялинку ставити й милуватися. Але зміст у неї смішний, вона кепкує з нас усіх, з наших звичок, навіть тих, які доволі сумні. Отак журба сюди й вплелася.

Потім була книга «Спитайте Мієчку», вона теж «зайшла» – потрапила в короткий список книги року ВВС. Чи ви очікували, що буде зразу такий успіх? Як ви це пояснюєте?

Я вже не маю розкоші самій собі пояснити, бо багато людей намагалися це робити, і я не можу не враховувати тих аргументів, які чула. Кажуть, що це комфортна література. Це гарно написана книжка, яка повертає вас у дитинство, хоча вона не про дитинство і не про дітей. Вона грається з відчуттям ностальгії за юними роками у власному будинку, власній сім’ї. Особливо це резонує, якщо у вас таке було – подібний будинок, подібна сім’я. Хоча всі сім’ї чимось подібні.

Ця книжка в чомусь автобіографічна, так? Коли ви її писали, що вас надихало?

Дуже часто буває, що перша книжка – це опрацювання того, що ти назбирав до цього моменту, опрацювання власного дитинства. Наступні книжки вже можуть бути про інше. Тож мені не довелося вигадувати, зокрема, бабусю, хоча багато людей і мали претензії: мовляв, бабуся вже зовсім нереалістична. Але у мене саме така бабуся, фантастична.

У «Мієчці» присутній той самий магічний реалізм. Там є момент мрії про дівчинку, доньку, яку начебто має мати кожна жінка. І ваша ж Соломія народилася якраз після виходу книжки? Тобто щодо вас цей магічний реалізм також спрацював?

Так, ця книжка і для мене мала деякі наслідки 🙂 В принципі, все у наших силах, і «начаклувати» собі дівчинку – теж. Там ще є епізод з терасою, і в будинку мого дитинства вона з’явилася, якраз коли я книжку здала.

Щодо Соломії: часто кажуть, що я й назвала її, як у книжці. Тут все простіше: я просто використала там усі жіночі імена, які мені подобаються. Тож у мене був не такий великий вибір.

Книжка вийшла у 2021-му, Соломія народилася у 2022-му, у той уже воєнний рік. Як ви зважилися?

Коли почалася війна, я вже була вагітна, тож вибору не мала. Але це теж про якийсь крах мрій: я уявляла це інакше. Вагітна Лукашем, старшим сином, я була дуже молода, постійно кудись бігла, працювала, дописувала дисертацію, все це було хаотично.

Що ви робили, коли почалося повномасштабне вторгнення?

У січні ми були усією родиною в Україні, потім повернулися в Іспанію, де ми зараз живемо. І постійно говорили про війну – найперше з сестрою Марічкою. Ми купили мамі дрова, бензин, тобто якось підготувалися. Втім, здавалося, що це не почнеться просто зараз. І я казала сестрі: ну, начебто ж відводять війська. А вона мені: ні, стає все гірше й гірше. Ми почали думати про те, що треба забрати до нас дітей, Маріччиного сина, сестру чоловіка теж з дитиною. Але так нікого й не забрали, вони вже виїжджали через затори і в хаосі перших днів війни. Навіть люди, з якими ми практично не спілкувалися, якось допомагали. І ми комусь теж.  

«Драбина» була написана вже в Іспанії. Я нещодавно її прочитала, і вона гарно зайшла, хоча під час війни мені, на жаль, зовсім не читається: я не можу читати про війну і не про війну теж не можу. А «Драбина» – якраз той варіант, коли і про війну, і не про війну. Як народилася ця книжка, загалом, сама ідея? Як вона писалася?

У мене давно був задум цієї книжки, і умовно він називався «Колгосп»: коли різні люди пробують жити разом, скидаються на будинок для відпочинку і перетинаються там, але в результаті їм дуже складно разом уживатися. Я почала писати її, але якось вона мені не йшла – було багато роботи, потім я погано почувалася через вагітність. А потім почалася війна, оце все співжиття з родичами.

Тобто все це теж автобіографічне, всі до вас приїхали, як до Толіка?

Власне, ні. У моєму житті під час війни було дуже багато дітей, тож ми займалися нескінченим бавленням і готуванням. Серед дітей були й підлітки, і це було аж ніяк не легше… В книжці ж дітей нема, тільки тварини. Тому не можна сказати, що це повністю автобіографічно. Просто цього було дуже багато навколо.

А як виникла назва? З одного боку Толік хоче викинути драбину, щоб більше не лазити до себе в кімнату, з іншого – це символ сходів вгору… Що для вас самої драбина?

Коли вже написала, то можна підтягувати: а, це метафора того, а це – того… Я слухала про «Драбину» передачу «Шалені авторки» з Вірою Агеєвою і Ростиславом Семківим, де вони робили її розбір, і мені дуже сподобалося, як пані Віра сказала, що це роман про крах ескапізму. Тобто це дійсно метафора втечі, але це втеча, приречена на невдачу, бо від себе не втечеш.

Дуже огидними в книзі є персонажі «хароших рускіх». Напевно, ви їх бачили і наживо. І це дійсно велика проблема, що європейці сприймають серйозно і нашу боротьбу, і їхній типу «протест». Чи бачите ви можливість виходу з цього глухого кута? Чи можна переконати європейську спільноту, що «хароших рускіх» нема в принципі?

Після лютого 2022-го я не могла себе пересилити й продовжувати спілкуватися з будь-ким рускім. Але я достатньо їх бачила після 2014-го. І тому мені було легко їх описати, думаю, я зробила це реалістично. І вони дійсно дуже дратують.

Напевно, окремих людей серед європейців переконати можна. Але це важко, адже ми не можемо казати: росіяни – не люди або що серед них немає жодної притомної людини. Тому аргументи тим, кому це не болить так, як нам, важко підібрати, це складна розмова. Я б не ставила собі за мету переконати європейців, щоб вони ненавиділи росіян так, як це зараз робимо ми, – вони не будуть здатні на таке почуття. Тож треба себе у цьому питанні раціонально стримувати, але водночас мати дуже чітку позицію – не брати участь у будь-чому разом з росіянами, де вас «спихають» разом.

«Драбина» стала книгою року ВВС, тобто навіть трохи обігнала «Мієчку». Це теж комфортне читання чи в чому секрет, на вашу думку?

Може, я далі щось гірше напишу, побачимо 🙂 Це був ризикований хід, як на мене: писати смішно про нещодавно пережите, трагічне. І, напевно, серед читачів знайдуться ті, яким «Драбина» не сподобалася, й вони не змогли її читати. Але водночас багато писало, що вона для них стала терапевтичною. Як ви влучно сказали, і про війну неможливо читати, і не про війну теж. Мабуть, багато хто з нас в такому стані. І ця книжка дійсно потрапила в цю нішу – вона і про війну, і не про війну. Тобто книжка наче розуміє, що ти переживав за останні два роки, але водночас не настільки роз’ятрює ці рани. Хоча й нагадує якісь побутові моменти, флешбеки, які відбиваються з оцих перших тижнів. Я рада, що написала цю книжку, бо воно так забувається… Зараз я би вже не змогла це відтворити.

Між «Мієчкою» і «Драбиною» ще вийшла книга «Мова – меч», яку неможливо знайти у книгарнях. Чи буде додаткове видання?

Ми трохи не розрахували, і у нас закінчився перший наклад. Але у лютому буде новий. Крім того, зараз є й електронна версія книги – на Лібраріусі, Абуці. Також для Абуку я нещодавно записала аудіоверсію, сама начитала книжку.

Здається, мова – меч наразі аж ніяк не метафора. Загалом це дуже важлива тема. Як ви почали цим займатися і як це продовжуєте?

Я почала писати цю книжку 4-5 років тому. Це була дуже довга робота. Спершу я планувала зробити статтю, бо моя сестра Марічка, яка працює з міжнародними журналістами, просила про таку. Адже доволі часто виникають мовні суперечки, і навіть такі поважні люди як Тімоті Снайдер казали, що нам не треба забувати російську мову або дозволяти росії монополізувати російську. І Марічка мені все казала: напиши, щоб я могла просто лінк кидати, бо я не знаю, з чого починати, емоційно розгойдуюся від цієї теми і не можу взагалі нічого толком сказати.

Я почала робити цю типу статтю-колонку, потім зрозуміла, що в колонку це ніяк не влізе. Тому вирішила докладно усе дослідити, сісти й написати дещо більш фундаментальне.

Також я почала робити свій ютуб-канал, щоб промотувати книжку – мені хотілося зробити її популярною, щоб вона достукалася до читача поза моєю бульбашкою, бо людям, які в темі, я б навряд чи сказала щось нове.

Які ваші подальші письменницькі плани? Про що ще б хотіли написати у наступній книжці?

Нещодавно видавництво просило анонс, але я відмовилась. Бо я все можу перемінити, а анонс вже висить. Тому не скажу. Писання – це спосіб переживання життя, і я б хотіла продовжувати писати. Я так обережно це зараз кажу, бо це така чутлива штука, на яку може впливати безліч чинників, і ти дійсно можеш позбутися можливості писати. Ми це бачили на початку війни, коли багато творчих людей її втратили. Тому я дуже вдячна, що можу писати.

Ви зараз в Іспанії, і, напевно, бачите чимало жінок-біженок з дітьми. Як думаєте, вони повернуться назад?

Я не знаю. Але мені би хотілося, щоб ми намагалися виказувати більше розуміння стосовно усіх. Боляче чути, коли кажуть: от, ви втекли, покинули Україну в момент, коли їй тяжко, а найсміливіші, ті, хто дійсно здатні підтримати, залишилися.

Водночас лунають звинувачення: ви не рятуєте дітей від війни, ви травмуєте їх, як ви можете прирікати власних дітей на навчання в укриттях? І це протистояння дуже відчувається. Мені здається, треба трохи знизити градус героїзму з обох сторін. Так, деяким людям видалося кращим рішення лишитися, іншим – поїхати. У різних людей різні обставини. І я абсолютно не засуджую тих, хто ні разу не приїжджав в Україну з початку війни – хтось це може, а хтось ні. Люди різні, з різними можливостями, градусом витримки тощо. Тож не треба чекати завершення війни, щоб між собою консолідуватися. Без консолідації війни взагалі важко вигравати.

Давайте згадаємо про приємне. Про тих, хто, можливо, надихає вас на творчість і взагалі життя. Про ваших дітей – Лукаша й Соломію.

Діти взагалі дають тобі такий розширений спектр почуттів, які відбиваються й на письмі. Але не тільки діти це роблять. Будь-який досвід для людини, яка пише, працює так само.

Я знайома з вами і вашими дітьми найперше через соцмережі. Ви з тих людей, які пишуть про своє життя. А писати про себе у фейсбуці, показувати дітей – це теж про вибір. Ви точно не боїтеся.

Часто говорять про захист персональних даних тощо, але я над цим настільки не задумуюся, бо у мене свідомість людини, яка себе не переоцінює. Думаю: та кому я нужна, щоб щось робити з моїми даними? У мене дуже реалістичні погляди на цінність власних даних і на власну самоцінність.

Мене вже якось питали: як ви так відкрито пишете в соцмережах? Насправді це ж не зовсім відкрито – я сама обираю, про що написати. Це ж не поставити камеру у себе вдома і влаштувати реаліті-шоу. Я обираю, який епізод описати і як саме. І ще тут має працювати відчуття такту й доречності щодо тих, про кого ти пишеш. Мої читачі могли помітити, що про Лукаша я набагато менше пишу. Він досі дуже любить читати про себе – те, що я написала раніше про його дитинство, і дуже цим гордий. Зараз він так само дозволяє мені щось про нього писати, але я вже якось відчуваю цю межу, яку не варто переступати. Тому й пишу рідше.

Думаю, коли письменники є у фейсбуці, – це про зменшення дистанції між людьми, краще розуміння одне одного і теж в якомусь сенсі консолідацію.

Багато хто каже: от, соцмережі замінюють живе спілкування, це зовсім не те. А мені дуже подобається світ соцмереж, і я шкодую, що цього не було, коли я була підлітком. А може, й ні, не знаю. Але точно не можу доєднатися до хору скептиків, як це все погано.

Вас охоче промотують колеги, ви знали? Так, про «Мієчку» я дізналася від Олександра Михеда – він так її радив, що я знайшла й прочитала. А кого б ви порадили з української сучасної літератури? Не обов’язково з ваших друзів, але того, що зараз потрібно аудиторії?

Бачте, Михед мене порадив, то я теж маю 🙂 І я дійсно раджу його книгу «Позивний для Йова», яку прочитала у кілька заходів, бо це було боляче читати – там про важке, але дуже потрібне. Також я раджу Олену Лотоцьку, вона з Полісся, і герої її оповідань говорять поліською говіркою. Це дуже класні оповідання, такого давно не з’являлося. Я натрапила на її оповідання у збірці «Моє тихе Різдво», і мені дуже сподобалося. Зараз вийшла її збірка «Ангели в намистах», і там таких перлинок – ціле намисто.

Ще я б порадила прочитати книжку Андрія Гудими, яка називається «69 спецій для серця». Андрій – львівський ресторатор, шеф, людина, яка вміла дуже класно жити. На жаль, він загинув… Ця книжка – як список інструкцій для серця, а серце – це його дочка. Думаю, що на місці цієї дочки мріяла б опинитися кожна жінка на планеті. Він описує, як начебто вчить її готувати, але насправді вчить набагато більшому. Це смішні й дуже чутливі оповідання. Заодно ще й навчитеся щось готувати. Хоча загалом це не про рецепти, а про підхід до життя й кухні як його частини.

До речі, про кухню. Які ваші улюблені страви?

Я зараз вчу польську з викладачкою, і на уроці треба було розповісти, що я люблю і не люблю, щоб потренувати відмінки. Але не вийшло, бо є така проблема – мені важко сказати, що я не люблю. Я люблю все! Дуже люблю традиційну українську кухню: і борщ, і вареники, і холодець, і голубці.

І на завершення: які ваші мрії?

Якось я записувала подкаст із Володимиром Анфімовим, і він спитав, що мене радує й надихає. І я не змогла відповісти, сиділа й думала: нічого мене не радує і не надихає. Ми дійсно живемо у дуже важкий період. І коли ми говоримо про мрії, певно, всі хочуть почути про те, що мені мріється як людині, як жінці, як письменниці. Але мені мріється, щоб росії не стало. Бо це те, що заважає жити зараз. Ці щоденні втрати – це те, що неможливо ні осягнути, ні прийняти. І поки це триває, я не можу більш ні про що мріяти.

А що ви зробите найперше після нашої перемоги?

Я думаю, що відчуття перемоги буде зовсім інакшим, ніж ми його уявляємо зараз. Що це не буде саме так, як ми мріємо. Тому не знаю, що відповісти, бо все може бути якось недоречно. У будь-якому разі, хай буде перемога.

Маємо ще одне чудове інтерв’ю з українською письменницею нашого часу Надійкою Гербіш, пропонуємо прочитати: Надійка Гербіш про теплі історії свого життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Дон Жуан» Павло Тичина, його чотири кохання, любовний трикутник і одна «панна Інна»
Українки – іншими очима: 5 класичних творів, які варто перечитати у нових виданнях
Капеланка від Бога: Олександра Андріяшина