«Я усвідомила свою роль – роль містка, зв’язку поколінь. І я готова бути цим містком»

Художниця, ілюстраторка, дизайнерка, кураторка мистецьких подій, мама двох дітей, які також мають художній хист. Врешті-решт, засновниця родинного «Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького». Саме ця діяльність є основною для Олени Зарецької і поглинає її повністю – так, що й на дозвілля майже нема часу. Втім, вона про це не шкодує – саме робота з фондом допомагає їй відчувати свою потрібність і позбавлятися від комплексів неекспертності, недостатності, часто властивих дітям і онукам визначних людей. «Я усвідомила свою роль – роль містка, зв’язку поколінь. І я готова бути цим містком – це моя місія», – говорить Олена.

Прицільно займатися спадщиною родини вона почала після смерті батька у 2018 році. До цього така місія була на ньому – він збирав матеріали, видавав статті, контактував з видавцями, медіа, галеристами, колекціонерами. Олена була менше залучена, та як тільки батька не стало, це автоматично перейшло їй: «Разом з квартирою і колекцією мені дісталася й ця робота».

Спершу вона була розгублена, не знала, з чого почати. Але після повномасштабного вторгнення й року проживання в еміграції в Португалії повернулася в Україну з сильним відчуттям того, наскільки це зараз потрібно й на часі. І влилася в цю роботу, і зараз відчуває себе дуже на своєму місці. Олена проходить власний етап вивчення родини і намагається розповідати тут, в Україні, про спадщину своїх бабусі й дідуся, а також має амбіцію розповідати про них і за кордоном.

Про це, про власну творчість Олени, дитинство й материнство, її дивовижних дітей ми поговорили в такій теплій і невимушеній атмосфері, наче знайомі сто років. Насправді ж познайомилися нещодавно – на камерній виставці графіки Зарецького-Горської. А потім зустрілися знову вже на великій виставці до 100-річчя Зарецького, яка діє й зараз у Музеї Тараса Шевченка (неодмінно відвідайте, це дуже красиво).

Олено, коли ви зрозуміли, що є спадкоємицею великого набутку, представницею родини з великою історією? Як було рости з цим усвідомленням? Це було скоріше стимулом чи тягарем, або тим і іншим? Яким загалом було ваше дитинство?

Не було якоїсь точки усвідомлення, це було розтягнуто в часі. Було відчуття життя в родині художників, коли картини на стінах й заляпані фарбою меблі, що дісталися від дідуся моїм батькам.

З дитинства я була активно залучена у світ творчості й мистецтва, відвідувала багато художніх гуртків і почувалася в цьому досить логічно. Вдома мене, може, трішки так прямо спрямовували: «Оленка має стати художницею, щоб продовжувати династію». І в підлітковому віці у мене був певний супротив проти цього, і в якийсь момент, навіть після навчання в художньому інституті, я хотіла відмовитися від цієї ролі, а в результаті все одного до неї повернулася.

Що ви памʼятаєте про дідуся, Віктора Зарецького? І що вам розповідали про бабусю, Аллу Горську?

Я ще застала дідуся, мені було 5 років, коли він пішов в засвіти. У мене є кілька спогадів про нього, таких точкових, наприклад, як він робив нариси до мого портрету з натури (ошатний портрет з купою деталей, візерунками й ляльками він уже малював у майстерні без мого залучення). Він жив за містом в будинку і в родині своєї другої дружини Майї Зарецької, я приїздила туди на літо або ми з батьками їздили в гості, і після смерті дідуся я так само приїздила туди, вже наче до своєї другої бабусі.

Те, що я онука дідуся, Віктора Зарецького, відомого художника, я знала з дитинства, плюс я носійка прізвища, і його не міняла під час двох одружень. Але усвідомити те, що моя бабуся Алла Горська, було складно. Це відбулося набагато пізніше – через те, що я її не застала в живих, моєму батькові було 16 років, коли її вбили, і навіть моя мама, майбутня невістка, її не бачила. Я з дитинства сприймала її як людину, яка є, про яку говорять, якій влаштовують вечори памʼяті. Знала, що її роботи є в музеї і навіть з батьком їздила подивитися на мозаїку «Вітер» на Теремках в кінці 90-х. Але й тоді у мене не вкладалося в голові, що це мозаїка авторства бабусі з дідусем.

Яким був ваш батько і ваші стосунки?

Батько мав складну долю дитини художників, які в радянській системі після вбивства Горської були табуйовані. Про Горську взагалі не згадували. А Зарецький був наче персоною нон грата й став публічним вже у 80-х, коли багато працював з портретами на замовлення в стилі неосецесії. Як тільки Україна здобула незалежність, батько почав активно працювати над тим, щоб підняти памʼять про Горську і зберегти памʼять про Зарецького. Думаю, він усе життя переживав і травму втрати матері в досить ранньому віці, і травму життя в певному замовчуванні і підлаштуванні під радянську систему.

З дитинства у нас з ним не було близьких емоційних стосунків. Потім, коли мені було 11-12 років, батьки розлучилися, і я жила з мамою, а з батьком бачилася на вихідні. Але він завжди був для мене впливовою персоною, ми з ним обговорювали, наприклад, що мені обрати в художній академії. Він мене відмовляв від живописного факультету і таки відмовив, я пішла на графічний дизайн, щоб мати більш практичну спеціальність.

Дуже зблизилася ми вже в останній рік його життя, коли пішла в засвіти його друга дружина, і я взяла опіку над ним як над людиною, що хворіє, і ми бачилися щодня. У мене тоді була маленька дитина, це був дуже емоційно насичений рік, який, на жаль, закінчився смертю батька. Та за цей рік він мені багато переповів наново, просто завалив мене фактажем свого життя. Однак, коли я щось питала про Горську чи Зарецького, він казав: я вже все написав, читай книги. Він дійсно багато написав, і цю його фразу я сприймала як прояв емоційної холодності, але зараз в силу віку й досвіду, а також роботи з психотерапевтами, я розумію, що це, можливо, не стільки історія про нас двох, скільки історія його особистого горя і травми від розлуки з матірʼю.

В роботі фонду я в основному спираюсь саме на його напрацювання. Так, є дослідники творчості Зарецького, наприклад, пані Олеся Авраменко, та я стараюся не зловживати при підготовці до екскурсії чи інтервʼю перечитуванням її текстів про Зарецького, тому що це її погляд. Я наче не хочу говорити її фразами. Натомість я говорю фразами батька, і вважаю, що так й маю. Зокрема,  якщо згадати, що він мені казав читати книги. Я сприймаю його тексти як нашу з ним розмову, яка могла би бути, але якої не сталося за його життя.

Він дуже методично й цікаво описує свій досвід спілкування з батьками, також є його вже історичні наукові напрацювання доби шістдесятництва. Він пише про це без емоційного забарвлення. Я неодноразово чула такі відгуки про його тексти, і у мене таке ж враження – що його там взагалі не було, він просто спостерігав. Але я йому за це вдячна, бо він створює такими текстами без власного емоційного прояву величезний простір для мого особистого прояву, власної реакції на події. І коли я сама розказую про Зарецького-Горську чи веду екскурсію, то включаю багато цього особистого – вражень, рефлексій, думок. А не апелюю його висновками чи висновками інших дослідників-мистецтвознавців.

Ви згадуєте насамперед про книжку «Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння» авторства вашого батька?

Ця книжка – збірка листів, нарисів, статей різних авторів. І батько, що особливо цінно, ще за життя мого дідуся, записував за ним багато текстів. Тому там багато чого авторства самого Віктора Зарецького, від першої особи.

А про свою маму, Аллу Горську, батько в 1996-му видав книгу «Червона тінь калини». І вже посмертно, за мого сприяння, у 2023 році видано книгу «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму». Це цільний текст від початку й до кінця її днів. Книга цінна тим, що це не біографія, а таке біографічне дослідження в ширшому розумінні – часу, оточення, усіх процесів з 1929 по 1970 рік.

Також батько є автором чисельних статей або вступів до альбомів і каталогів. Там інший фокус уваги, і я на це теж спираюся в своїй роботі.

Ви, певно, теж щось напишете?

Так, я вже про це думаю.

Як вважаєте, на кого з них ви схожі і чим саме? І що найцінніше вам дала ваша родина?

Суто зовнішньо я схожа на Аллу Горську, бабусю. Хоча, якщо розкласти фотографії моїх бабусь, в тому числі й по мамі, я на усіх трішки схожа. Але коли я малювала в юні роки автопортрети, до того, як починала зафарбовувати очі й волосся, вводити темний колір, дійсно були очевидні риси схожості і на мого батька, і на Аллу Горську. Вона була світлоока, світловолоса, а батько вже, як я, з темним волоссям і очима. Але приємно, що я бачу в собі схожість і з Віктором Зарецьким.

Якщо ж говорити не про зовнішність, то з кожним роком в різних галузях життя проявляються якісь риси з родини. Але в цілому я би не хотіла проводити паралелі, тому що про Зарецького і Горську зазвичай говорять дуже позитивне. А мені моя скромність не дозволяє казати, що десь я така ж смілива, така ж талановита.

Але це ж природно насправді – бути такою ж, як ваші предки.

Я такою себе поки не вважаю. Але хотілося б, щоб їхня поведінка й гени дійсно мали вплив і на мене. Найцінніше – це той потенціал, який вони передали. Зараз, коли ми готували виставку Зарецького, брали й відеоряд з фільму, де його зняли наживо у 1990 році. І він там говорить таку фразу: «А я ж не такий був, я ж сміливий, говорив, що думав». Я б хотіла брати собі цей потенціал, не відчайдушно, з розумом, але сміливо – не боятися в донесенні своєї думки і позиції. Тому що, якщо робити поведінковий аналіз родини, після смерті Горської відбувалося насправді те, чого й намагалась досягти радянська система вбивством людини, яку важко було зупинити якось інакше. Уявімо: те, що робила Горська, як вона говорила, як вона спілкувалася, до чого вона вела, призвело до того, що їй було вбито. І логічно, що в родині міг скластися такий поведінковий патерн: щоб вижити, так робити не треба. Свідомо чи не свідомо, такі процеси відбувалися: там обережніше, тихіше, тут не говоримо, не розповідаємо. Я й у собі відчуваю цей механізм. Може, це просто особистісна характеристика, а, може, наслідок вироблених виживальницьких рухів.

З 2023 року ви є очільницею родинного фонду, який робить багато проєктів для збереження спадщини Зарецького-Горської. Про які з них хотілося б згадати?

Коли я у нотаріуса підписувала установчі документи про створення фонду, то навіть уявити не могла, як це буде виглядати за рік чи два. Мені це радили юристи й галеристи, але якоїсь стратегії чи розуміння, як це має бути, у мене не було. Тож я рухаюсь інтуїтивно й поволі знаходжу своє.

Дуже важливо, що мені вдалося сформувати команду. Це операційна директорка фонду Олена Семенець, а також всі люди, які працюють у фонді й максимально залучені в шістдесятництво і пошук ідентичності. Тому це дійсно проєкт, наповнений щирим інтересом до справи. І у нас за спиною вже є проєкти, якими я щиро пишаюся.

Великим трампліном для нас стала виставка «Боривітер», яку організував Український Дім разом з артфундацією «Дукат». Вони звернулись до мене як до онуки Алли Горської, щоб я взяла на себе створення сувенірної продукції до виставки. І це було першим актом великої роботи фонду. У співпраці зі школою підготовки військових «Боривітер» і брендом вишитих сорочок «Сварга» ми зробили дуже класну сорочку «Боривітер», і вже два роки вона затребувана. Сорочка вдалого сірого кольору, унісекс, її носять і чоловіки, і жінки. Певно, це один із ключових секретів її успіху.

На виставці мені вдалося провести декілька авторських екскурсій. Це був для мене абсолютно новий досвід. Я не мистецтвознавиця, не культурологиня, але про свою особисту рефлексію і досвід роботи з іменами родини я розповідаю півтори-дві години, і люди йдуть за мною і слухають. Це дуже допомогло мені зрозуміти свою цінність, бо багато років я мала комплекси. Часом питають, чому не всі нащадки цим займаються. Тому що досить складно переступити через відчуття власної неекспертизи. Коли ти син чи внук великих людей, наблизитися до них непросто, є величезна дистанція, в тому числі й внутрішнього комплексу. Тож ці екскурсії мене дуже підсилили і надали більше можливостей працювати зі спадщиною.

Ми проводимо зустрічі, присвячені Зарецькому-Горській. І прикладаємо максимум зусиль, щоб це були не вечори памʼяті, а такі ювілейні святкування чи вшанування. Тобто з максимально позитивним забарвленням і сучасним вайбом – фотосесія, інтерактив, маленька виставка. Ми прагнемо залучати нові аудиторії і, можливо, робити алюзію на вечори, які робив клуб «Творчої молоді» в 60-х – сповнені молодого куражу, а не лише драми вшановування. Хоча, звісно, стараємося балансувати.

Ми відзняли багато інтервʼю зі свідками епохи, шістдесятниками. І до кожної річниці чи дня народження Горської або Зарецького, які відсвяткували двічі за два роки фонду, обовʼязково монтуємо відеоматеріал або фільм (вони є на каналі Ютуб). Це важливо, бо це про гру вдовгу, можливість переглядати й пізнавати.

Також минулогоріч ми провели з однією з громад Київщини фестиваль «Свято осіннього борщу». Здавалося б, де дитяче свято і де шістдесятники? А ми це поєднали: виявили, що дитячий вірш «Коли йде осінній дощ, зайці в полі варять борщ» авторства одного з поетів того часу, і зробили це з акцентом на шістдесятництво. На фестивалі учні шкіл громади брали участь в конкурсі хто смачніше зварить борщ, читали поезію шістдесятників, грали музику тих часів і дивилися репродуковані картини Зарецького-Горської, які ми експонували.

Це була така кроссекторальна подія, і я згадую про неї тому, що після ідеї поєднати вірш з публічною вуличною подією стало зрозуміло: ми практично необмежені в ідеях. До великої кількості тем шістдесятники звучать актуально. Зокрема, і до національного радіодиктанту, до якого ми в співпраці з університетом Шевченка зробили окремий стенд про Аллу Горську. Адже вона вивчала українську мову вже після 30 років і писала багато диктантів. Це імпонує й сучасним процесам в суспільстві, і тим, що відбувалися в 60-х. Тож як фонд ми можемо долучатися до багатьох ініціатив.

Цей рік – 100-річчя Зарецького. На початку року ми робили виставку ескізів у Музеї книг і друкарства. Потім була виставка графіки, яку організували колекціонери. І зараз діє наш основний проєкт року – виставка Зарецького в музеї Шевченка. Ще готуємо у Львові велику виставку ескізів.

Також цьогоріч у партнерстві з ГО «Вау Україна» і мистецьким обʼєднанням «Затирка» нам вдалося відтворити мозаїку «Боривітер» (спонсором був маркетплейс «Розетка»). Завдяки цьому проєкту, окрім того, що мозаїку, яка зруйнована в Маріуполі, вдалося відтворити й показати великій кількості людей в Україні й за кордоном (вона вже була в Лондоні, на зиму їде у Францію), нам нарешті вдалося зібрати кошти на реставрацію мозаїки «Вітер» у Києві, яка вже почала розсипатися. Була петиція про необхідність реставрації, яку підписало багато людей, і на неї звернули увагу, підключилося КМДА для вирішення юридичних питань, а ми як фонд взялися знайти кошти. І знайшли, вони вже на нашому рахунку. Восени ми не встигли з реставрацією, продовжимо з весни. Тож попереду ще багато всього.

Масштабна виставка Віктора Зарецького, яка зараз проходить у музеї Шевченка, вражає. Розкажіть про роботу над нею і очікування від її роботи.

Одразу похвалюся: за перший вікенд виставки відвідуваність її була така, як зазвичай у музеї за місяць, і я дуже тішуся, що вдається залучати людей. Це, звісно, і комунікація з пресою, і програмне наповнення виставки. На кожні вихідні ми плануємо кураторські екскурсії і різні події. От у суботу буде презентація однієї з книг по темі, читання листів у моєму виконанні і супроводі музикантки-бандуристки. А також дві кураторських екскурсії в неділю. Ми дійсно багато працюємо над тим, щоб люди приходили.

Це ретроспективна виставка, тобто ми показуємо від початку до кінця творчий шлях Зарецького. Спершу він був соцреалістичним, як того і вчив художній інститут в 40-50-х, а потім динамічно мінявся протягом життя, в тому числі, і внаслідок трагічних подій. Виставка побудована так, що половина експозиції веде від початку творчості до 70-го, року вбивства Алли Горської. І є окрема зала, емоційно важка, яка показує, як він осмислював саме через творчість цю трагедію. Друга частина виставки – наче його відродження як людини, що через мистецтво й творчість змогла вибратися з того мороку, в якому перебувала після смерті половини своєї родини, бо на початку 1970-го померла його мама, а в кінці року було вбито дружину і батька, і батько був звинувачений в смерті дружини. Важко навіть уявити, як це пережити людині, і людині-художнику, яка сприймає світ дуже тонко. І все ж йому це вдалося. У другій частині виставки ми бачимо буйство кольору, пошук свого стилю, що спирається на національні, наївні, народні мотиви. І все це – з неймовірною майстерністю і професіоналізмом.

Після 70-х він відкрив для себе неосецесію як стиль. Зрозумів, що це його бачення і просто фонтанував роботами. Можливо, остання зала перенасичена кількістю картин, та це одна з кураторських задумок, бо він дійсно багато малював, не картину-дві в рік, а набагато більше.

І центральний атріум на вході музею показує монументальний спадок Зарецького, бо зазвичай, коли говорять про монументальну спадщину шістдесятників, згадують Горську, а Зарецький був повноцінним учасником процесу, вони працювали разом.

Ви й сама художниця. Яким був вже ваш творчий шлях?

У мене класична художня освіта, я навчалася в художній академії, як і мої бабуся й дідусь. Далі було розчарування в мистецтві. Я шукала себе в дизайні, мала майстерню з створення художнього оздоблення книжок і палітурництва. І читала мемуари дітей і онуків великих художників. Так, хтось легко це продовжує, а комусь важко проявитися на цьому тлі, важко щось сказати. Я точно з тих людей, яким важко переступити через планку, яку задає родина. Бо треба наче так малювати, що як не перевершити, то хоча б бути на рівні, або не робити нічого взагалі. Я цим не пишаюся, просто кажу це відверто – комплекси власної мистецької меншовартості я відчувала багато років. І довелося провести велику внутрішню роботу, щоб їх позбутися. Зараз я думаю про втрачений час, коли я б могла більше чогось створити чи опрацювати. Натомість я себе подумки зупиняла: це не потягну, це не для мене, а, у мене діти, буду краще займатися дітьми. Тобто певні барʼєри були, і ніхто, крім мене, насправді їх не створював. І ніхто, крім мене, не може їх подолати. Зараз робота над спадщиною допомагає мені долати їх далі.

Минулоріч я вперше зробила виставку своїх робіт, створених за останні 8 років. За ті 8 років, в які я разом з материнством дійсно щиро займалася творчістю. Я йду класичним шляхом споглядання краси – це пейзажі, квіти, портрети дітей. Акварелі й колажі. Чому саме вони? Бо тільки це було мені фізично доступно в домі, де є малі діти.

Я стараюся не обмежувати себе якимись темами і жанрами. Це може бути особиста рефлексія про материнство, проблеми в стосунках, пошуки ідентичності чи родинних звʼязків. Я про це пишу, працюючи у фонді, і опрацьовую це у творчості. Остання моя робота, єдина за півроку, створена спеціально для виставки, і це рефлексія на рік проживання за кордоном після повномасштабного вторгнення – через португальський пейзаж я описую свої емоції тих часів.

До речі, моя виставка теж була в музеї Шевченка, якраз перед виставкою Зарецького. Це приємний збіг, що я теж побувала в цих стінах.

Читала, що материнство відкрило у вас нові творчі грані – ви нарешті збагнули, як говорити зі світом мовою зображень. Розкажіть про це також.

Це дійсно так. З материнством всі комплекси якось пройшли. Банальний приклад: раніше я не могла ставити високий цінник за свою роботу як дизайнерка чи художниця.  Просто не могла. Та коли зʼявляється дитина, настільки інакше розумієш відчуття часу і свою цінність! Тож якщо раніше година моїх дизайнерських послуг складала якусь уявну суму, то тепер стала складати ціну няні, дороги туди-сюди, бензину, витраченого на це. Дитина перевернула все й одразу, поставила мене на адекватні рейки прийняття себе й життя навколо. Зросли рівні дисципліни й віри в себе. Зʼявилося повне відчуття матеріальності світу, а до цього я так трохи витала в хмарах.

Я дуже розчинилась в материнстві з першою дитиною, при тому, що старалася так не думати. Але зараз, з висоти років розумію, що це були ми, а не я і дитина. То був такий змінний для мене час. Але й час натхнення. Поки син спав, я поверталася до малювання, роботи з акварелями. Проводила відеоуроки в соцмережах, переоцінила свої навички зі школи, з художньої академії.

З другою дитиною теж відбувалися такі трансформації?

Якщо в першій дитині я розчинилася, то з другою стала більш практичною. Надійці було півроку, коли почався локдаун через ковід і увесь світ перебрався в онлайн, а я в ньому й так давно була. Зараз, особливо після повномасштабного вторгнення, ці часи я згадую як добрий період. Я багато малювала, жила за містом, не відчувала обмежень, могла ходити без маски… На початку 2022-го, коли доньці було 2,5 роки, ми виїхали за кордон. Виїжджала я не тільки зі своїми двома дітьми, а ще з двома племінниками і  дочкою друзів, двоє з яких були 16-річні. Рік ми жили так, я і пʼять неповнолітніх дітей, з яких старші мені дуже допомагали. І цей досвід року самостійного проживання без чоловіка й підтримки родини, призвів до того, що я повністю відчула себе дорослою й  самостійною. І саме це відчуття, що я доросла людина, яка несе відповідальність за своє життя, по поверненню дало мені наснагу створити фонд і почати нарешті потужну роботу зі спадщиною, а не загравання зі своїми комплексами.

Ви повернулися тому, що?.. Бо не всі ж повертаються.

Ми повернулися тому, що чоловік, батько дітей, залишився в Києві. І хоча у нас не склалися потім стосунки, ми не залишилися в шлюбі, але я хотіла, щоб діти росли з батьком.І зараз вони половину часу проводять з батьком і половину – зі мною.

Розкажіть трохи про дітей. Вони також малюють або ви малюєте разом? Які вони, що їм до вподоби? Чи бачите в них прояв не лише свій, а й своїх предків?

У мене двоє дітей, і вони дуже різні. Старший син Андрій, йому 9 років, він дуже спокійний, така тиха, в межах адекватності дитина. Молодша донька Надійка, їй 6, на противагу йому – маленький буревій: дуже енергійна та емоційна. При тому, що і я, і батько дітей, врівноважені спокійні люди. Принаймні, здавалися такими усі ці роки життя  Дуже цікавий мати таких різних дітей, бачити, як вони комунікують. Ще до роботи з фондом я мала великий педагогічний досвід малювання з дітьми, відвідувала багато семінарів, психологічних курсів, тобто була залучена в цю тему. І один з великих висновків, який я зробила і проєктую на своїх дітей, – не вчити їх малювати, а створити їм всі можливі умови для малювання. Часом це виглядає жорстко – завжди в доступі фарби й малювальні інструменти, звісно, вони повсюди валяються, і це буває такий творчий безлад. Але діти відчувають себе вільно в творчості й малюють усім. І я це використовую прямо як психологічну практику емоційної розрядки, коли вони можуть з ранку до ночі малювати мене злу і мене монстра, тим самим проявляючи негативні емоції, які вони можуть відчувати до світу. А на мамі тренуватися. От і мама монстр. До речі, давно цього не було, а то був період, що постійно маму-монстра малювали. Я вважаю, це корисно. Хай зляться не тільки криками, а і в такий спосіб.

Малюють вони багато і по-різному. Андрій у 4 роки полюбляв неймовірну деталізацію, такі візерунчасті візерунки, а зараз трьома лініями став малювати, і в мене навіть відчуття якогось регресу. Але потім я нагадую, що він по-різному проявляється, і зараз в нього інший період, інші процеси. Надійка теж малює. Вони обидва в школах, садочках, і, звісно, там є художні заняття. Але цієї осені я почала реалізацію своєї давньої мрії – створення такого домашнього клубу з малюванням на некомерційній основі. У суботу чи неділю приходять друзі й однокласники дітей і ми перемальовуємо картини якогось українського художника і якогось світового. Почали, звісно, з Зарецького-Горської, а далі буде. Хочеться розвинути таку надивленість дітей і створити їм умови для творчості. Щоб мої діти з друзями зустрічались не щоб дивитися мультики чи обговорювати ігри, а щоб разом переживати досвід малювання, нового творчого досвіду.

Читала, що ви вели блог про культурне життя Києва. Чи, можливо, і ведете?

Амбіції проявлятися публічно у мене були завжди, і я дійсно вела блог, активно писала у соцмережах. Все було дуже наповнено: то я малюю, показую і розказую про це, то я пішла на виставку, пишу огляд – 20 історій в інстаграмі. Я робила анонси виставок в Києві й сама робила виставку Зарецького-Горської у Хмельницькому музеї. І зараз, коли на все це не вистачає часу, коли є сильна втома від активного менеджменту у фонді, я думаю: чим би я хотіла займатися, коли просто робиш, що хочеш? Я би ходила на виставки й писала про це.

Що любите робити поза роботою? Що вас наповнює і надихає?

Я люблю подорожувати, і навіть зараз мені це вдається – за останні дві роки було кілька цікавих закордонних поїздок. А от на дозвілля зовсім не вистачає часу, тому що такого навантаження, як зараз, у мене ніколи в житті не було. Ну, хіба що порівняти з першими місяцями материнства, коли ти фізично дуже зайнята людина. А по роботі ніколи. Зараз дійсно абсолютно новий етап. Я не встигаю читати, бачитись з друзями, просто гуляти ногами, хоча живу біля Голосіївського парку й маю таку можливість. Багато не встигаю загалом. Велосипед висить на стіні, чекає, як і все, куплене для вишивання рушника, як і великі картонки, набрані практично на смітниках, на яких я хочу малювати портрети… Амбіції є, аби тільки не вигоряти повністю.

Тобто це тимчасово?

Я досить оптимістично налаштована. Зараз дійсно важливий етап становлення фонду, і я докладаю багато зусиль, щоб зробити його сильною культурною установою. Без мого залучення це неможливо. Тож зараз я на своєму місці й роблю те, що потрібно робити. Велосипед з вишивкою почекають. От малі діти – ні. Тому я, звісно, переживаю, що десь не встигаю займатися ними або занадто тягаю їх по музеях з собою. Але тягаю.

Як ви себе бачите через 5-10 років і про що мрієте найбільше?

Я мрію про незалежну сильну Україну без війни, в якій хочу жити й надалі. І бачу себе як людину, що робить усе можливе для збереження й відродження української культури. В якому б це не було місці, статусі, режимі, підпільно чи на державному рівні, але роботи дуже багато, і її варто робити. Ще б хотілося б бути щасливою людиною, трохи вміти відпочивати, а не перевтомлюватись, як зараз. Та цього можна досягти, і я сподіваюся, що це вийде.