історія

ПОРТРЕТ
ГАННИ МАКАРЕВИЧ

історія відомої картини українського художника Віктора Зарецького

розповідає
Мирослава Макаревич

Так склалося, що остання фотосесія Віктора Зарецького – батька української неосецесії, модерніста, майстра пейзажу та жанрової картини, чоловіка мисткині, лідерки українських шістдесятників Алли Горської, відбулася на тлі портрету моєї мами Ганни Макаревич. Цю фотосесію організувала у 1989 році, за рік до смерті митця, відома мистецтвознавиця Олеся Авраменко. У майстерні художника на той момент було кілька портретів, чимало картин інших жанрів, але Віктор Зарецький обрав для позування саме портрет мами, у його першій версії. І цей портрет присутній абсолютно у кожній книзі, каталозі про художника.

МАМИН ПОРТРЕТ

Усі жінки, портрети яких написав Зарецький, вродили й красою, й розумом, і талантами. Мене особисто вражають створені ним зображення його дружини Алли Горської, а також Ірини Жиленко, Раїси Недашківської, Марії Капніст, Поліни Лазової, Олесі Авраменко, Ольги Кравченко та Наталії Кравченко-Жижко і, звичайно, моєї мами – Ганни Макаревич.

Віктор Зарецький має своїх авторитетних біографів, про нього написано чимало книг-монографій. Передусім вирізняються праці мистецтвознавці Олесі Авраменко. Й у кожній книзі про Зарецького представлено портрет моєї мами. Це одна з останніх робіт, ним створених. Як на мою дуже тенденційну думку, справді одна з найвишуканіших у колекції художника.

Він писав цей портрет понад два роки. На відкритті посмертної виставки Віктора Зарецького у Національному художньому музеї України у 1991 році відомий мислитель, філософ, дисидент Євген Сверстюк дуже довго роздивлявся портрет мами, потім підійшов до нас з мамою та сказав: «Оригінал у своїй природній красі не поступається зображеній людині на портреті». Пан Сверстюк уточнив, скільки часу майстер писав портрет, та порадив мамі частіше вглядатися у картину, медитувати поруч.

На думку Сверстюка, «ця картина – потужний інформаційний канал, а не просто живописне полотно»

Віктор Зарецький біля портрету Ганни Макаревич (перша відома версія портрету, 1989 рік)
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Ще у кінці 1970-х відомий український художник Іван Марчук запропонував мамі написати її портрет. Мати з батьком були разом із Марчуком на «квартирнику» у поетеси, філологині Людмили Скирди та дипломата Юрія Костенка. Пані Людмила організувала домашнє прийняття, щоб презентувати свій портрет авторства Марчука.

Тоді мама вперше замислилася замовити свій портрет. Однак їй, дуже заклопотаній, було не до цього – вона тільки-но народила мою молодшу сестру Аню. А також продовжувала робити кар’єру, працювала у редакції популярного тоді журналу «Піонерія», ще з часів, коли колективом керував блискучий поет Микола Сингаївський. Продовжувала працювати у редакції після перерви у три роки, повернувшись з Відня – з дипломатичного відрядження мого батька. Наша родина повернулася додому за три місяці до Чорнобильської катастрофи.

Пригадую настрій мами: вона просто літала на роботу, яку дуже любила. До речі, з журналом “Піонерія” співпрацював, тільки раніше, й Віктор Зарецький.

Ганна Макаревич була чудовою білінгвальною редакторкою, кілька років очолювала відділ літератури та образотворчого мистецтва журналу

Рисунок до портрета Ганни Макаревич. Папір, олівець
ЗНАК ДОЛІ

Отже, 1987 рік. Мамі 46. Вік жіночого розквіту. Саме тоді вона замислилася над написанням свого портрету, підтримав ідею й чоловік. Вони разом пригадали пропозицію Івана Марчука.

Однак на все своя доля. Мама вже домовилася про зустріч з паном Іваном, як її приятелька, колега з дружньої редакції, а згодом відома українська художниця-аматорка Ольга Кравченко показала свій щойно написаний портрет пензля Віктора Зарецького. Мамі, яка нещодавно повернулася з батьківщини сецессіону – з Відня, колиски Густава Клімта, Коломана Мозера, Оскара Кокошки, дуже сподобався авторський стиль Зарецького. Вона побачила галерею жіночих портретів, створених ним, захопилася його живописом. Також знала драматичну біографію, знала про трагедію – загибель двох найближчих художнику людей (дружини Алли Горської та батька), чула від спільних знайомих про важкі роки випробувань. Якої ж сили був його талант, щоб створювати, тамуючи страшний біль, диво-прекрасний художній світ, який так підтримував та надихав інших…

Коло прихильників Зарецького напередодні великих змін наприкінці 1980-х невпинно зростало

У майстерні художника у Кончі-Озерній

Читайте також: Зінаїда Серебрякова: українська художниця, яку привласнила росія

МАГІЯ СПІЛКУВАННЯ

Як писала Олеся Авраменко у своїй монументальній арт-книзі «Терези долі Віктора Зарецького»: «Найцікавішими виходили портрети тих осіб, з чиїм духовним світом митець відчував співзвучність, з ким знаходило спільну мову його серце. Може, тому художник умів визначити й змалювати виразний, властивий саме цій людині рух і позу, а з ними й аксесуари, що формують довкілля».

Ганна Макаревич почала спілкуватися з Віктором Зарецьким за три роки до його смерті. Мама подарувала митцю чимало рідкісних книг, переважно арт-альбомів, які замовляла у колег батька, наших дипломатів за кордоном, і згодом привозила художнику сама. Зокрема, поповнила колекцію його альбомів про його улюбленця Густава Клімта. Подарувала й видану українцями за кордоном друковану Біблію, яка у кінці 1980-х, ще за часів панування «войовничого атеїзму» та «залізної завіси», теж була рідкістю.

Спілкування Ганни Макаревич та художника переросло у дружбу двох споріднених душ

В майстерні художника у Кончі-Озерній
ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОРТРЕТУ

Віктор Зарецький кілька разів повністю переписував портрет мами. Міняв вирази обличчя, «перевдягав». І це були виключно його рішенням. Як і більшість моделей, мати не втручалася у творчий процес.

Щодо суконь, я дуже добре памʼятаю, які саме добирала мама, коли збиралася позувати. Як у дружини дипломата у неї була своя колекція суконь варіантів black tie та white tie з Київського дому моделей та які мама купувала собі у Нью-Йорку чи у Відні (більшу частину цих суконь після смерті мами ми з сестрою передали Національному академічному драматичному театру імені Івана Франка). Всі вони були класичного крою, вишукано бездоганні. Отже, останній варіант «перевдягань» мами приховувати не буду, він здивував: художник несподівано для нас усіх, і для мами зокрема, намалював її у білому мереживі, у фантастично красивій, але абсолютно прозорій сукні, яка існувала виключно в його уяві.

Мама про цю фінальну корекцію сукні нічого не знала

Портрет Ганни Макаревич, фінальна версія, 1990 рік

Читайте також: 4 сукні, які стали скандалом, помстою і причиною сварки знаменитих жінок

СПОКУСЛИВИЙ СЮРПРИЗ

Осінь 1989 року. Батьки перебували у нью-йоркському відрядженні, коли Ольга Кравченко привезла портрет мами нам додому. Подруги так домовилися, адже тоді розпочався шалений попит на картини Віктора Зарецького. Багато «арт-мисливців», відчувши кон’юнктуру, приїздили до митця, чимало приїздили з-за кордону, й часто вмовляли другу дружину Віктора Зарецького, Майю Григор’єву-Зарецьку, яка практично виступала менеджеркою-дилеркою вже важко хворого художника, продати розкішні портрети наших українських красунь. Інколи навіть без їхньої згоди на те. Щоб такого не сталося, мати попросила Ольгу вчасно забрати портрет, як тільки Віктор Зарецький повідомить про завершення.

Коли Ольга привезла портрет, ми з бабусею, маминою мамою, пережили шок. Маму з короною (яка теж виникла на фінальній стадії і стала сюрпризом) було зображено у прозорій білій сукні. На пружному тілі гарної жінки відверто читалися всі спокусливі місця… Ні, ми з бабусею зовсім не ханжі й непогано розумілися на мистецтві. І ми були вражені самою естетикою твору, його філософічністю й символізмом, та й, чого приховувати, еротизмом.

Однак я подивилася на цей портрет очима свого батька… І майже одразу зрозуміла, що слід робити. Бабуся підтримала мій намір. Ми «озброїлися» усім білим, що знайшли вдома: гуашшю, аквареллю, згодом придбали й професійні цинкові білила, й почали «ґрунтувати» певні місця сукні. Творчий процес настільки захопив, що ми почали додавати й різнобарвні цяточки в тон квітам, що розкидав художник на тлі.

І ще один цікавий момент: Зарецький паралельно міг писати кілька портретів. Під час завершення роботи над портретом мами художник писав портрет однієї молодої жінки, яка позувала йому якраз у білій прозорій сукні. Дивним чином на фінальних версіях портретів майстер наче вирішив побешкетувати й поміняти одяг, бо на молодицю врешті-решт було «одягнено» сукню, «підозріло» 🙂 схожу на сукню мами, в якій вона позувала художнику…

Отже, портрет з фінальною оригінальною сукнею (до нашого з бабусею «втручання») бачили лічені люди. Мама й тато до цього кола не увійшли

Микола та Ганна Макаревичі, Відень, 1985 рік

Читайте також: Марія Башкірцева: спокусниця, художниця, бунтарка, яку кохав Мопассан і виставляв Лувр

ТРОХИ БІЛЬШЕ ПРО ГЕРОЇНЮ ПОРТРЕТУ

Мама, Ганна Макаревич, – талановита журналістка, редакторка, поетеса, у зрілі роки почала малювати «без претензій», як казала сама, – для себе, рідних і друзів. Тато – Микола Макаревич, ветеран української дипломатії, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Микола та Ганна Макаревичі, які пішли у засвіти у 2018 та у 2022 році, були й лишаються найгармонійнішою у моєму оточенні парою й донині. Вони побралися у 1969 році, коли їм було по 28. Обидва вже заявили про себе як особистості, робили карʼєру кожен у своїй сфері.

Батько у своїй книзі мемуарів «Сторінки мого життя», виданої у 2015-му – за три роки до його смерті, написав: «Серцем нашої сім’ї була та є моя кохана дружина Ганна Олексіївна. Моє друге крило, талановита журналістка, поетеса, художниця, чудова матір і ніжна бабуся. Десятки років я вдивляюся в усі ці її таланти й здібності та не перестаю дивуватися, наскільки вона обдарована, несподівана, сповнена жаги до життя та любові до людей навколо».

Рівновеликі й харизматичні, Ганна й Микола Макаревичі прожили красиво, хоч і не без втрат і травм, та все життя підтримували одне одного і залишились прикладом для всіх, хто їх знав

В майстерні художника у Кончі-Озерній

Читайте також: Скандальне українське мистецтво ню, створене задовго до «Впевненої»

ОСТАННЯ ФОТОСЕСІЯ ХУДОЖНИКА

Або хроніки одного травневого дня 1990 року. Це був перший і останній день мого живого знайомства-спілкування з Віктором Зарецьким. Я багато про нього чула від мами, була знайома з його творчістю. До того дня протягом півроку Ольга Кравченко вмовляла мене написати мій портрет у Віктора Івановича. Її доня Наталія, моя колежанка-журналістка, якраз дописувала свій портрет у Зарецького. Й Ольга, й Наталія були готові мене, тоді 17-річну першокурсницю, по черзі возити до майстра у Кончу-Озерну. Дуже добре памʼятаю, як я вперто відмовлялася, і врешті-решт любій пані Ользі, трохи втомленій від моїх пручань, не було що заперечити на мої слова: «Такому майстру як Зарецький нецікаво писати людей без історії, без зморшок від пережитого, а я – ще чисте полотно».

Йшов час. Хвороба почала стрімко відбирати сили у художника.

Коли мати приїхала з батьком та сестрою у відпустку з Нью-Йорка всередині травня 1990 року, то кілька разів з Ольгою Кравченко навідувалася до Віктора Зарецького, щоб якось його підбадьорити. Майстру залишалося бути на землі всього три місяці. Порадившись з ним і його дружиною, мама й Оля вирішили взяти нас, своїх доньок, і влаштувати пікнік.

Цей пікнік, як виявилося, став для когось єдиною зустріччю з непересічною людиною, а для когось прощанням з ним

Ольга Кравченко, Ганна Макаревич, Віктор Зарецький
Мирослава Макаревич з молодшою сестрою Ганною й Віктор Зарецький

У деталях памʼятаю лагідний травневий день, який ми провели на галявині неподалік від будинку Григор’євих. Перше враження від зустрічі з митцем абсолютно точно передала Олеся Авраменко: «Чоловік, який змальовував у своїх полотнах дорогоцінну красу трав, квітів, небес, портретував ірреальних красунь з іменами реальних жінок, був на вигляд простим і недоглянутим, одягненим у замизкану ватяну куфайку і стару заношену плетену шапочку. Його світлі очі, широкий ніс і короткий смішок «хе-хе» викликали в пам’яті образ язичницького Пана».

У той день ми провели багато часу й у кончі-заспівській майстерні дивовижного майстра, де стояли безліч завершених та незавершених, але досконалих у кольорі та композиції картин. Коли пишу ці спомини, рефреном звучить його меседж, озвучений мені, 18-річній, щодо моєї професійної місії: «Миросю, пиши літопис своєї доби. Пиши про різні покоління своїх сучасників. Час швидкоплинний. Ніхто не знає, як й коли покличе Вічність. А моє покоління вже йде… Отже, не зволікай, твори»…