Житомирянка Марія Зуб – не просто поліціянтка, вона працює в особливому для жінок секторі – секторі реагування на факт вчинення домашнього насильства управління патрульної поліції у Житомирській області. Ще зовсім недавно вона жила за кордоном, і коли повернулась до України, прийняла рішення йти працювати саме в поліцію. Це було не спонтанне, а виважене рішення – вона розуміла, на що йде. І за два роки служби, попри різні ситуації, не пожалкувала жодного разу.

Це не може не захоплювати і не викликати і жіночу і громадянську цікавість: як це – працювати в поліції, виїжджати на важкі виклики, бути при цьому щасливою жінкою, мамою, дружиною і залишатися відданою своїй роботі. Про все це Марію Зуб розпитала Оксана Давиденко з ZhytomyrTravel.

«Перші враження від роботи виявились неочікуваними і не зовсім приємними. Добові наряди – це складно. Пам’ятаю свій перший день: надійшло одразу вісім викликів, всі чимось схожі між собою. Нетверезі чоловіки ображають, принижують або б’ють дружин. Проте така моя робота, а свою роботу потрібно любити, якщо ти її обираєш. Я від служби отримую задоволення. Мені подобається знаходити виходи зі складних ситуацій, коли в результаті роботи на виклику у сім’ї наступає мир або людина відчуває себе у безпеці. Принаймні якщо людина хоч виговориться й отримає пораду – це вже добре».

«Після першого року служби у патрульній поліції отримала пропозицію: запропонували переведення в спеціальний підрозділ по боротьбі з насильством «Поліна». Я давно чула про такі підрозділи, але вони були лише у великих містах. В Житомирі його тоді лише починали формувати. Я одразу написала рапорт і вже рік займаюсь протидією домашньому насильству».

Працювати в поліції мене мотивує бажання допомагати людям. Мені з дитинства це подобалося. І зараз я хочу допомагати. Всім людям, самим різним

Про зміюку, чоловічі реакції і жіночу солідарність

«Моя сім’я, мої друзі – моє багатство. Вони завжди поруч і у важку, і у добру хвилину. За мене вдома спочатку всі переживали, розуміли, що працювати буду добовими змінами. Насправді ти не знаєш, якою буде зміна. Вночі всі відпочивають, а у нас може бути що завгодно. Та й виклики бувають дуже різні. Одного разу чоловік напідпитку назвав свою дружину зміюкою. А у цій родині взагалі неприйнятними були будь-які образи, навіть грубих слів люди одне одному не говорили. І дружина почувалася настільки скривдженою, що викликала поліцію. Коли я запитала: «Невже ви викликали поліцію лише тому що вас чоловік обізвав?». Вона відповіла, що за 30 років спільного життя це вперше. У порівнянні з іншими випадками цей може видаватись дивним, проте у родині все залежить від поваги, від самоповаги»

«Тему насильства не можна замовчувати, бо мовчання призводить до страшних наслідків. Я намагаюсь говорити про це. Ми маємо говорити. Моя публічність – це можливість надавати людям правдиву інформацію. Для мене важливо, щоб мої промови, мої дії мали вплив, допомагали розв’язувати проблеми. Нехай то хоч невеликий позитивний зсув, але… Може у мене і не завжди виходить, але я вчуся».

«Чоловіки-колеги гостро реагують на домашнє насилля, особливо коли бачать побої у жінок. Проводять роз’яснювальну роботу, і я бачу, що дивитись на це їм боляче. Жіноча солідарність – це коли не говорять «сама винна, що так сталося», коли вислухають, зрозуміють, увійдуть в ситуацію. Іноді буває достатньо просто людину вислухати».

Краса для мене – це коли людина наповнена зсередини, коли говорить правду, коли вона є щирою. Такі люди для мене красиві!

Про бажання виспатися і шкарлупки від картоплі

«Я вразлива перед людьми похилого віку і перед маленькими дітьми. Колись навіть плакала на виклику. Важко бачити очі дітей, яких нам доводиться забирати від батьків, котрі стають небезпечними. На одному з викликів до мене підійшов маленький хлопчик і сказав: «Тьотя, пообіцяйте мені, що я не буду їсти шкарлупки від картоплі». І все, мене накрило…»

«Дітей змалечку треба навчати любові. Ні покарання, ні погрози, ні тиск не зроблять дитину щасливою. Тому треба просто любити і давати чітке розуміння, що таке добре, а що погано. І показувати це дитині мають батьки»

«Ідеальне життя поліцейського – це коли ти просто висипаєшся. Звичайно, хочеться мати гідну зарплату, але на разі я думаю, що в першу чергу потрібний нормальний відпочинок».

«Мій син мною пишається. При кожній зустрічі зі своїми маленькими друзями він з гордістю розповідає, що мама працює в поліції. І вдячна чоловікові, від якого ніколи не чула невдоволення. Він мене підтримує».

«Люблю спорт. Ми всі маємо дбати про своє тіло, ому моє хобі  – це спорт. У вільний від служби час я проводжу тренування з пілатесу. Дуже надихаюсь цим. А ще за найменшої можливості люблю подорожувати. Мені подобаються тури вихідного дня, за кордоном подобається бувати. В Житомирі також є прекрасні місця для відпочинку. Особисто я люблю парк Гагаріна. Ходити по мосту, дихати на повні груди і мріяти – це ж неймовірна насолода».

Фото: Альона Савосіна

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: