сучасні українки

---

ІРИНА
на псевдо іSky

фотохудожниця, яка створює унікальні артпроєкти й костюми для «Конотопської відьми», а між тим служить у війську

Разом з чоловіком Павлом Зайченком створила проєкт «Жили-були, живуть і будуть». Зараз на знімальному майданчику працює головною художницею з костюмів першого повнометражного фільму жахів українського виробництва «Конотопська відьма». І все це – між службою в лавах ЗСУ. Про ставлення суспільства до військових, майбутнє культури України, важливість фотовиставок сьогодні і найболючішу світлину ми поговорили з Іриною в інтерв’ю.

Ірино, коли зрозуміли, що творчість – це ваше?

Напевно, з дитинства. Бо нелегке життя було, тому творчість для мене тоді була таким безпечним місцем у моїй же голові. Я з шести років займалася танцями. Присвятила їм 25 років, потім завершила кар’єру, бо переїхала в інше місто. І мені захотілося змінити діяльність. Так в моєму житті з’явилася фотографія.

А чому саме фотографія?

Знаєте, часто найцікавіше відбувається випадково. Мій друг, танцюрист, поїхав за контрактом працювати в іншу країну на тривалий час. І залишив мені фотоапарат. І якось так збіглося: у нас з сином з’явилася кицька, я захворіла, була вдома… Побачила, як кицька прикольно гралася, й вирішила це сфотографувати.

Вийшло дуже цікаво – кадри в повітрі: динамічні та емоційні. Я просто інтуїтивно якось «ловила», потім виклала ці світлини в соцмережі і, як результат, мені почали писати друзі: мовляв, сфотографуй нас. Ніхто не вірив, що я початківець у фотосправі. Багато людей думали, що я повертаюся до цієї діяльності після перерви.

А навчалися фотографуванню?

Ні, я вчилася сама. Й насправді радію цьому. Зараз дуже багато курсів, але більшість з них вчать стандартним елементам. І випускники різних шкіл потім мають однакове мислення в фотографії, дуже шаблонне. Потім вийти за межі стає складно.

А коли ти сам проходиш увесь шлях, то вчишся бачити світ іншим. Не за стандартами вашого викладача. Я не кажу, що вчитися погано. Технічні моменти ви можете переглянути у відео, їх сотні в інтернеті, ті ж онлайн-школи чи курси. Я маю на увазі саме креативне і творче мислення.

Разом з чоловіком Павлом Зайченком ви створили артдует «Вони разом». Що до цього підштовхнуло?

Ми почали працювати з Павлом до того, як стали подружжям. На той момент мої клієнти вже замовляли повний комплект – і відео, і фото. Тому я часто співпрацювала з різними операторами, шукала нових для конкретних проєктів. І якось натрапила на сторінку Павла. Мені дуже сподобалися його робити візуально. Я полайкала їх і забула. А він мені написав. Ми домовилися про співпрацю.

Цікаво, що на нашу першу зйомку ми, не змовляючись, прийшли однаково одягнені, й працювали так синхронно, що наші замовники були впевнені – ми одружені й вже кілька років працюємо разом. Як у воду дивилися. Тепер ми одружені й працюємо разом 🙂

Як ви розподіляєте ролі в артдуеті?

Технічна частина – за Павлом, творча – за мною. Я кажу: «Хочу ось так і так», а Павло вже намагається це зробити. Звісно, якщо він розуміє, що це нереально, шукаємо варіанти.

Наприклад, коли ми працювали над виставкою «333», я Павлові розповіла, що мені треба максимально швидко зробити конкретні образи. Бо це якраз почалися новини про Бучу та Ірпінь. Я розуміла, що мені потрібно десь сублімувати енергію. І хотіла помістити в костюм, там де у «моделі» живіт, справжні кулі. Типу символ того, що залишає після себе росія. І він каже: «Де я тобі зараз візьму патрони?». Але знайшов 🙂 Ми все організували буквально за кілька днів, коли ще й по нас все «летіло», коли нічого не працювало.

Ваша перша виставка «Самотність» відбулася ще до повномасштабного вторгнення. Про що вона?

Про сприйняття самотності. Для когось усамітнитися – це наповнитися: ти відчуваєш, що можеш побути наодинці, й це тобі допоможе відновитися. А для інших самотність – це страждання, щось нестерпне. У нас не було на виставці ні назв картин, ні пояснень до них. Кожен дивився і бачив щось своє.

Одна підписниця нам сказала, що хоче купити картину, бо бачить в ній себе: «Я хочу, щоб вона була мені нагадуванням, який я пройшла шлях, як я звільнилася від цього. Буду на неї дивитися і пишатися собою». І це реально дуже приємно. Взагалі усі картини були в одному екземплярі, й вони всі викуплені.

Виставка «333» об’їздила чимало країн…

І це дуже важливо. Ми почали показувати нашу експозицію закордоном тоді, коли майже не пропускали кадри війни закордон. Там особливо не хотіли бачити увесь цей жах. А в нашій виставці були наче кольорові, красиві картинки. Нас всюди пропускали. Тому ми під кожною картиною писали про ті події, які відбувалися в Україні. І люди потім коментували з інших країн, точно пам’ятаю, що була дівчина з Японії: «Дякую. Я загуглила про усі ці події. У нас про них не кажуть». Ми під кожною картиною писали про ті події, які відбувалися в Україні.

Яка була найдорожча картина з цієї виставки?

«Фенікс». Її купили за 3,5 тисячі доларів. Сама картина знята в Ірпені в розбитому будинку культури. Це якраз про те, як українці вміють відновлюватися, як вони постають – наче Фенікс з попелу. Картину «Фенікс» ми показали один лише раз, її забрали, й більше ми не можемо її показувати.

Ви презентували проєкт «Жили-були, живуть і будуть» про персонажів з українських казок, яких традиційно «прибрали» до своїх рук срср та росія. Емоційно він легший чи важчи, ніж два пропередні проєкти?

Він легший набагато. Це така, скажімо, віддушина, щоб мозок відпочив. Бо «333» був дуже важким емоційно. Ставлення до деяких картин досі змінюється: іноді у тебе один внутрішній стан, ти дивишся на картину, і в тебе одні емоції, а буває – те, що зображено, таке тобі близьке саме зараз, що згадуєш ці події й просто вити хочеться.

Яка картина була найважчою для вас, якщо брати усі проєкти?

Якщо з того, що ми вже показували, – це «Біль». А з нового… Зараз ми працюємо над виставкою «О». Там буде картина, присвячена нашій дитинці, яку ми втратили на фронті…

Зараз ви працюєте над фільмом «Конотопська відьма». Як отримали пропозицію про співпрацю?

Я розуміла, що це буде моє перемикання мозку. Такий ковток свіжого повітря. Бо, коли ти живеш в таких умовах, як у нас зараз, іноді здається, що просто сходиш з розуму.

Мені написала одна з продюсерок фільму – Саша Лозинська. Запитала: чи цікаво було б мені спробувати попрацювати в такому проєкті. А я завжди цікавилася міфологією. Про любов до українських казок говорить і наш проєкт «Жили-були…».

Саша попросила мене намалювати образ відьми, яким я його бачу. Без чіткого ТЗ, без сценаріїв, без якихось натяків. От, будь ласка, уяви конотопську відьму і вперед.

Я намалювала олівцем на папері – це те, що було під рукою, бо з собою на фронт не вожу «творчу валізку». Їм сподобався результат, і вони запросили мене бути головною художницею з костюмів.

Зараз вже тривають зйомки. Загалом над костюмами ми працювали чотири місяці, якщо рахувати вже зі знімальними днями. Ми прийняли рішення, порадившись з моєю командою і з департаментом гриму, вибрати слов’янську версію відьми. І продюсери з режисером це погодили.

Що найбільше сподобалося в роботі над костюмами для «Конотопської відьми»?

Не можу всього розповісти 🙂 Бо це такий секретний, але неймовірний і потужний проєкт. Але я радію, що у нас дуже багато предметів перешито й перероблено з чогось іншого. Справжній ресайклінг. Я розумію, що ці костюми житимуть довго… І пишаюся цим.

Але весь цей час ви були в зоні бойових дій…

Так, звідти й працювали. Я сказала, що буду все робити з фронту, якщо їх це влаштовує, супер. Ми домовилися. Саме тому в моїй команді є асистентка по костюмах Настя і костюмер Оленка. Я дівчат одразу попередила: сьогодні я є, завтра мене може не бути, бо у нас постійно щось летить. Але на проєкт це не має вплинути, тож, як що, ви працюєте «і після мене». Замовлення має бути виконано.

Це, може, звучить дивно… Після останнього прильоту, коли нам розтрощило все – і де ми жили, і транспорт наш – я так злякалася, що кілька тижнів вітру боялася, не те що звуків прильотів. Я розумію, що кожен день може бути останнім. Можна зупинитися, боятися і чекати – «а може я наступна». Я так не хочу. Я хочу творити, що зараз і роблю. Команда «Конотопської відьми» це підтримує і реально дає всі можливості. За що я дуже вдячна. 

Ви не уявляєте, наскільки важлива військовим підтримка від цивільних. І коли я бачу, як до мене ставиться команда «Конотопської» – це дорого вартує. Якби усі так підтримували військових…

Ви – з тих людей, які якраз знаходяться на межі, на жаль, двох світів. Один – військовий світ, коли ти живеш у війні 24/7. Інший – звичайне життя, де все частіше чутно: я не вивожу, я не хочу говорити про війну, я не думаю про війну… Як ви в цих двох різних світах почуваєтеся?

Не вивозити – це нормальна, адекватна історія. Адже ніхто не був з дитинства готовий до такого тиску через війну. Але тут питання, як ти з цим працюєш і що ти робиш. Я – пацифіст по життю. Я не можу вдарити людину, але іноді бувають ситуації з цивільними, коли реально легше «втащити». Коли людина говорить російською і ти кажеш: «Будь ласка, ми в Україні, спілкуймося українською». А людина починає говорити англійською. Ну, як тут не втащити? Чому наші, коли виїжджають, вчать максимум за півроку мову іншої країни? А в Україні, під ракетами, у нас досі є ті, хто вважають, що це нормально – «я не буду говорити українською».

Або ось цей постійний біль: «Ну ви ж розумієте, що він контужений». У такі моменти кожен захисник і захисниця відчувають, що тебе не підтримує і не сприймає суспільство, яке ти захищаєш. І що ось ця контузія – це ціна, яку ти заплатив, щоб врятувати життя людей, які зараз сидять в кафешці, дивляться на тебе і кажуть: «Ну, він же контужений». Це ж абсурд якийсь.

Чи моє «улюблене» – коли бачать, що ми збираємося після якогось проєкту знову на фронт: «Та що ж ви всі туди їдете?». І в мене в такі моменти – ступор. Ви взагалі в курсі, що у нас відбувається? Чи ви чекаєте, коли ось такі, як ми скажуть: «Усе, ми більше нікуди не їдемо. Задовбало». Ну й буде війна під вікнами в Києві за кілька днів. Бо ви тут спокійно живете, поки такі «контужені» на фронті вас захищають.

І це ж не поодинокі випадки.

Ви зараз знаходитесь на фронті разом з бригадами й фільмуєте їх?

Так, і для нас важливо показати їх красивими. Не в сенсі – фешн-фотографія. Ні, ми фотографуємо їх тут і зараз. На пам’ять, але намагаємося з ними розмовляти, «залізти» в душу, щоб були щирі й справжні емоції. Щоб ці гарні світлини для них були спогадами, для близьких – нагадуванням, що їх батьки – герої, а для нас історія – ми маємо пам’ятати кожного, хто боронить нашу землю.

Що для вас найвідчутніше зі змін періоду «до війни» й зараз?

За графіком і темпом у нас завжди було активне життя, тому тут я не скаржуся точно. Що змінилося? Наприклад, я знаю, скільки води вміщується в унітаз. Бо води у нас немає, і ти носиш її з річки, щоб змивати. Ти знаєш, що можеш вмитися водою з однієї пляшки, й цінуєш кожну краплю.

Змінилися цінності. Зараз важлива кожна побутова дрібничка. Бо коли є вода – це класно, коли тобі тепло – це класно. Коли ти спиш в зручному ліжку, а не на дерев’янці, це краще за всі відпустки на островах!

У вас стільки проєктів, стільки можливостей – кинути усе заради культурного аспекту війни. Чому ви досі на фронті?

Ну, тут можна поставити питання, а що буде, якщо всі підуть? Що буде, якщо всі залишать фронт? Звичайно, всі втомилися. Усі псують своє здоров’я, вбивають свою психіку. А що буде? Що буде, якщо всі відмовляться? Ми будемо жити під іншим прапором. А нащо так жити? Так жити не хочеться.

Якою ви бачите культуру України після війни?

Справжньою, душевною. Щоб наших митців цінували й знали. Бо у нас так взагалі повелося, що ти маєш спочатку ім’я заслужити за кордоном, і тільки тоді тебе згадають в Україні. Мовляв, пам’ятаєте, він же ж українець, бачте, який молодець. Але цьому розвитку не сприяє ні оточення, ні держава.

А ще хочу, щоб нарешті змінилася сама творчість. Якщо проаналізувати твори наших письменників періоду Шевченка, Франка – усе про тугу, смуток. Бо вони так відчували, жили в такі часи. От хочу, щоб в Україні нарешті почався період, коли солов’ї сповіщують не про смерть, а радіють народженню нової нації. І був не біль в українській культурі, а радість і свобода.