розмовляла Вікторія Шапаренко

У послужному списку Валерії Ходос – десятки ролей у кіно, телесеріалах, театрі, адже працювати вона почала ще з першого курсу університету. Але навіть якби вона зіграла одну-єдину роль – Раї Троянкер у «Будинку «Слово» – вже б увійшла в історію українського кінематографу. Тож «Українки», захоплені чарівною Раєю-Валерією, не могли згаяти нагоди запросити її на інтервʼю. Й розпитати не лише про цю знакову роль, а й про все інше. Розмова вийшла ґрунтовна.

Про особисте Валерія не говорить, бо це ж особисте (розуміємо), а от про роботу – охоче. І розповісти має чимало, адже вона не лише актриса, а й режисерка, яка зняла декілька коротких метрів, і дебютний «Депенденс» вже виборов чимало премій як в Україні, так і за кордоном.

Також Валерія – викладачка, акторський коуч й засновниця власної успішної кіношколи, якій вже чотири роки

Валеріє, почнемо спочатку: як ви вирішили стати актрисою і яким був шлях до цього?

В останніх класах школи я почала активно режисерувати різні постановки, і з ними ми вигравали у Києві призові місця, навіть отримали якось путівку в табір. Тож всі мені казали дружно: тобі треба в режисуру. Я до цього ставилася скептично, бо яка режисура? Режисури мені не хотілося тоді, та подумалося про акторство. 

Взагалі я все життя була творчою: грала на фортепіано, займалася в джазовому ансамблі, співала. І не дуже розуміла, в яку сферу я можу піти. Тож просто шукала якийсь вуз, де зможу продовжувати займатися творчістю. Знайшла театральний. Фінальною крапкою стало враження від гри Анатолія Хостікоєва у «Майстрі й Маргариті» – я була захоплена тим, як він тримає публіку, яка від нього йде шалена енергія. І зрозуміла, що я хочу на сцену. Не режисером, не в кіно, я саме на сцену, в театр. Почала готуватися і вступила.

На другому курсі до нас прийшов Станіслав Мойсеєв, мій майстер, людина, яка дала мені путівку в світ театру. Потім я потрапила в його Молодий театр, грала там багато ролей. Розвивалася

А як почалося з кіно?

На першому курсі прийшов кастинг-директор і зробив нам декілька фотографій. Я взагалі не хотіла цього, казала, нам зніматися все одно не можна. А він: та давай, це ж ні до чого не зобовʼязує. І я зробила ці пару фоток, і вони розлетілися. Мабуть, така моя доля. Все склалося дуже легко й просто. Без мого на те бажання. Я потрапила в в бази до кастинг-директорів, мене запросили на епізодичну роль у Бенкендорфа. Це був епізод без слів, мабуть, єдиний у моїй карʼєрі. Мені це не сподобалося, хоча я й заробила якісь непогані гроші. Але подумала, що це все не цікаво: якісь дивні задачі, все треба швидко. Взагалі, мріяла про театр, він для мене фокусував усе.

А вже таку велику роль у кіно я отримала на третьому курсі. Це був серіал. І понеслося. Знімалася я постійно, але інтерес до кіно зʼявився аж тоді, коли я почала грати головні ролі у серіалах. Це інший ритм, інші задачі, інший таймінг. Я почала кайфувати від кіно.

Скільки ролей ви вже зіграли? Ви їх рахуєте?

Та їх журналісти рахують. Більше 60 ролей, щось таке.

А яка є найважчою? І яка улюбленою?

У мене немає найважчої, бо я люблю свою роботу. А улюблена зазвичай крайня, тому що найсвіжіша. Взагалі під час цього повномасштабного вторгнення у мене зʼявилося особливе ставлення до самого процесу і до роботи. Бо ніхто й не думав два роки тому, що взагалі можна зніматися за таких умов. Це просто диво, що в країні йде війна, а ми маємо змогу займатися своєю професією. У мене досі в голові не вкладається, що це можливо. І люди говорять, що це комусь таки треба. Окрім хейтерських коментарів від тих, хто не любить серіали, в яких я знімаюся, я дійсно отримую багато відгуків про те, що це дуже відволікає, нагадує про мирне життя.

Тому зараз ще більше відчувається така цінність команди, цінність людей

• 

• 

Чому вас навчила професія? Що ви про себе зрозуміли як про людину і акторку?

Оскільки все складалося благополучно, я завжди відчувала впевненість у своїх силах, знала, що я сильна акторка. І це, звісно, такий аванс у порівнянні з тими людьми, хто постійно в пошуку. У мене шалена база роботи в театрі, я грала Шекспіра, Жанна Ануя, грала в трагедіях і комедіях, і це були головні ролі. За виставу «Погані дороги» ми з командою отримали Шевченківську премію під час війни, і я вважаю, це достатньо вагомий показник і командної роботи, і моєї особистої, бо це дуже поважна премія. Отримати її – це просто нереальна історія, особливо для акторів, таких дуже мало. Тому про себе як про акторку скажу, що я талановита. Про це свідчить кількість роботи й людей, які зі мною хочуть працювати.

Коли я стала викладачем, то стала ще режисерувати сцени, працювати в кадрі зі студентами, які з нуля приходять в мою школу (у них немає бази театрального університету) і за кілька місяців починають грати й отримувати головні ролі в кіно. Це теж дає моїй команді певність у тому, що ми знаємо щось, чого не знають інші.

Повернімося на два роки тому. Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи вірили, що воно станеться? Де були, що відчували, виїжджали чи залишалися?

Ні, не вірила. Взагалі до початку війни я жила дуже інфантильним життям. Мене цікавила лише творчість, реалізація, театр, кіно й таке інше. Я мало заглиблювалася в політику, на жаль. І я не думала й не очікувала, навіть сміялася з друзів, які виїжджали за тиждень до 24 лютого. Нам з моєю напарницю по школі це було дивно, бо яка війна? У нас запис візитівок, фінал курсу, зйомки, другий набір у школі, й такий успішний. І взагалі, великі плани, яка війна, коли нам так багато зараз треба робити?

А потім, як у всіх, о 5-й ранку подзвонив телефон, повідомили, що почалося. Я забрала напарницю, яка жила в сусідньому будинку, двох собак, мою і її, бабусю, і ми довго, аж чотири години їхали з Вишгорода до Оболоні, до іншої частини моєї сімʼї. І далі просто всі разом перебували там. Нікуди не виїжджали.

Я була постійно в Україні. Виїжджала тільки двічі, коли були гастролі «Поганих доріг», десь через півроку з початку повномасштабної

Коли почалася війна, як це вплинуло на ваше життя, роботу? Коли все більш-менш відновилося?

Коли ми поїхали в тур на три місяці – думаю, це й було початком роботи. Десь у травні 22-го. Звісно, спершу не працювали театри, не було зйомок у кіно, але я продовжувала викладати, не перериваючи цю діяльність – онлайн. Я почала викладати за донати й збирати гроші знайомим військовим, яким треба була амуніція, колеса, бронь, шоломи. У мене була шалена кількість бажаючих вчитися – це був як ковток води для людей, що сидять у стресі. Я бачила ці перелякані очі дітей, бо у мене були й дитячі курси. І дорослі теж, я працювала нон-стоп.

Це був період дуже активного волонтерства. Заходили такі кошти, що я не могла й повірити, й зразу, попрацювавши, я скидала їх військовим. Попрацювала – скинула. Мене це захоплювало й сильно відволікало. Я відчувала свою важливість, раділа, що й зараз можу допомагати. Так, за донати, я працювала, мабуть, місяці чотири, поки було на що жити. А потім ми поїхали в тур.

Як ви себе підтримували фізично й професійно? Як сама справлялися зі стресом?

Я не була в стресі, бо у мене така психіка. Я не люблю паніку. Коли бачу, що хтось панікує, навпаки перетворююся в такий кремінь. У мене мало емоцій, але є дії. І це мене завжди рятувало. Я аж зараз інколи згадую, що то, мабуть, було страшно, небезпечно. Постфактум.

• 

• 

Але коли поруч рідні, дуже налякані, ти не можеш теж панікувати. Мабуть, мені просто пощастило, що я можу тримати себе в руках

Зараз кіно відрізняється від того, що було до війни. З одного боку, до України й усього, що вона продукує, прикута особлива увага, і знов актуальними є історичні теми, з іншого – активно розвиваються серіали, стримінгові платформи. Які взагалі тенденції в українському кіно?

Я б сказала, погані тенденції. Нічого з того, що ви назвали, не відбувається. Я, мабуть, потрапила в ту категорію акторів, яким пощастило, і маю роботу. З минулого року у мене було три серіали поспіль, тобто 9 місяців нон-стоп я знімалася. І дуже це ціную. Але знаю історії колег, які залишилися взагалі і без театру, і без кіно. Тому що й раніше талановиті актори не завжди були затребувані. Це така історія удачі, твоєї напрацьованої медійності, яка важлива для рейтингів. Тож класно, що у мене була ця робота, хоча б для підтримання штанів або на бензин, бо ставки дуже впали.

Нове кіно у нас зараз майже не запускається, хіба точково якісь проєкти. Наприклад, серіал «Перевізниця» за спільні кошти, українські й закордонних спонсорів. Класно, що це вийшло, і це гідний продукт, але що з нашим кіно – велике питання і великий біль, тому що пітчингів немає. Наскільки я розумію, грошей на кіно теж. Намагаються виділити якісь малі бюджети для серіалів, тому що нема чого показувати, бо все постійно знімали разом з країною-агресоркою і російською мовою. Тому зараз намагаються знімати дуже дешево й дуже швидко, щоб це замінити.

Щодо серіалів – у вас багато ролей у них. Як зараз з серіалами в Україні, вони стали якісніші?

Я знімалася в трьох проєктах, і сценарії такі самі, і все те ж саме, тільки за менші гроші. Нічого не змінилося. Є окремі гарні серіали, але вони зроблені ще до повномасштабного вторгнення: «Перші ластівки», «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди». Зараз хіба що «Перевізниця».

Яке взагалі у вас ставлення до телесеріалів: це серйозна робота чи більше про заробіток? Я, чесно кажучи, не дивлюся їх (каюся).

От шкода,тому що ви не розумієте, як я працюю. У мене ніколи не було ставлення до серіалів як до чогось гіршого, ніж кіно. Бо я знаю, як там працювати, вмію працювати, і мені дуже щастить на ролі – вони завжди багатогранні, складні, мені є що грати.

Якщо, скажімо, у Британії, яка є для мене взірцем акторської майстерності, сказати акторам, через наше таке трохи зверхнє ставлення до серіалів, що ти класний, бо знімаєшся в повних метрах, але поганий, бо знімаєшся в серіалах, це буде сприйматися дуже дивно й непрофесійно, адже класний актор ніколи не буде грати гірше лише тому, що це серіал. Та серіал ще й не всі потягнуть, бо там ти маєш робити результат одразу, у тебе немає багато дублів, ти маєш бути підготовленим. У кіно абсолютно інший таймінг, там багато пошуку, повітря, ти можеш робити помилки, репетирувати, переробляти. А в серіалі ні. Тож за кожну свою роботу в серіалі мені не соромно.

Мене навіть ображають люди (я зараз не про вас), які не дивляться серіали й певні, що це погано. Якщо ви любите актора, ходите на нього в театр чи на повний метр, і він вам подобається, то як ви уявляєте, що в серіалі він стане раптом гіршим? Це інший жанр, інший метод зйомки, але кайф від актора той же – від його гри, віртуозності. І ще в серіалі одразу видно, ти зливаєш роботу чи працюєш по-справжньому.

Я завжди кажу своїм студентам: немає різниці, це серіал чи кіно, робота за гроші чи безкоштовна – ти або класний актор, який максимально віддається, або поганий актор, і це видно одразу в кадрі

А зараз ви знімаєтесь в якомусь серіалі?

Останній, який мені полюбився, – «Обіцянка Богу». Це така складна, драматична історія, де я нарешті граю позитивну героїню, як дуже хотіли мої глядачі. Бо загалом я люблю грати складних персонажів – коли є така поліфонія почуттів, вчинків. І неважливо, це злодійка або навпаки. Мені завжди хочеться чогось такого, де я б могла працювати на межі своїх можливостей, долаючи свої страхи.

У цьому проєкті був дуже складний графік, але й дуже пощастило з командою, партнерами – це Сергій Радченко, Юрій Феліпенко, Світлана Гордієнко. І душа нашої команди – режисер Анатолій Григорʼєв. Це було дуже круто, дійсно цікава робота.

Що ви думаєте про кіно у воєнний час? Яке воно має бути? Чого бракує? І що хотілося б побачити в найближчі роки?

Хотілося б, щоб взагалі було кіно. Його треба знімати. І без цензури, скажімо, на фільми про війну. Я зараз працюю з одним продюсером, готую до роботи актрису як акторський коуч. І це кіно про війну. Багато людей вважає, що таке знімати не варто, хейтять такі фільми, пропонують знімати щось нейтральне… А от продюсер, людина, яка сама пережила події окупації, вважає інакше – шукає всі можливості, щоб це кіно відбулося. Горить цим, йому хочеться про це говорити, зняти фільм, який побачать і за кордоном, і оцінять тут.

Це якась ілюзія думати, що люди сіли й вирішили: а давай напишемо фільм про війну, на якому заробимо грошей. Я такі варіанти не знаю і навіть не розглядаю. Кіно про війну знімають тому, що ми живемо в цьому, це складно й боляче, але творчі люди говорять через свою творчість, і не треба забирати цю можливість рефлексувати, навпаки, треба допомагати, сприяти. А далі вже справа кожного, хто піде на такий фільм або не піде.

Я знаю класного, талановитого актора, який зняв фільм за свої кошти і якого не підтримали навіть у своїх колах. Можна до цього по-різному ставитися, але як легко людині обітнути крила… І якщо це критика, то хай вона буде конструктивна, щоб людина могла реалізуватися, рухатися далі. Бо слово багато важить. Можливо, той, у кого ви зараз не вірите, за 10 років стане таким режисером, що усі будуть стояти за автографами в черзі.

Загалом творчість має бути, творчості має бути багато, фільмів має бути багато. Тому що, не забувайте, ми ще не так давно відділилися від рашки. Й зараз робимо ті кроки, які могли б робити давно: вчитися знімати, продюсувати, продавати тощо.

Якщо сидіти й боятися, що це не та тема або ми не зможемо, ми ще довго будемо відтягувати розвиток свого кіно

• 

• 

Свіжий приклад нашого кіно – успішний приклад – «Будинок «Слово». Як ви отримали пропозицію зніматися у ролі Раї Троянкер, як зреагували на вашу героїню? Вона чимось вам близька чи це було щось нове, незнайоме – те, що хотілося досліджувати?

Мене просто покликали на пробу, як зазвичай, сказали, що буде повний метр, і, звісно, це хотілося спробувати. Про персонажку свою я нічого не знала, але дуже хотіла дослідити, причому докладно. І звернулася до свого знайомого продюсера, щоб він допоміг мені пройти в архів у Софії Київській (потрібна була якась перепустка). Там я почитала всі листи про Раю, її власне листування з друзями, й зрозуміла, яка вона.

Як входили у роль? Як вдалося так класно зімітувати картавість?

Я консультувалася з хореографом, бо для мене в роботі завжди дуже важлива пластика, візуальний ряд. Я хотіла знайти пластику цієї жінки, про яку всі говорили, яку всі жадали. І Олексій Бусько, відомий хореограф-постановник, підказав мені декілька таких пластичних секретиків. 

Що ж до картавості, тут нічого складного – я просто картавила 🙂 Ще мені хотілося особливий реквізит для ролі. Я хотіла, щоб Рая палила, і мені знайшли мундштук, про який я потім триста разів пожалкувала, бо треба було довго палити ці міцні цигарки.

Ця задача з мундштуком була не дуже приємна, та все одно я задоволена, що спробувала

Читайте також: Хто така Рая Троянкер, яка зводила з розуму увесь «Будинок слово»

У вас прекрасна фізична форма, яка дуже помітна, зокрема, у цій ролі. Як ви її підтримуєте? Особливо зараз, коли буває й не до того.

Ну, я ж актриса, мені має бути завжди до того. Я вже давно не їм мʼяса, риби. Постійно займаюся спортом – якщо це не зал, то пробіжки. Зараз літо, і я охоче бігаю. Взагалі, спорт – це в першу чергу організація себе й тонус. Я багато працюю: як не зйомки, то кіношкола. І мені треба сили й тонус, бо я заряджаю студентів і маю витримувати ці графіки. У мене лише один вихідний на тиждень, і той зʼявився нещодавно, коли я зрозуміла, що графік шалений. А спорт – це сили. Сили ж прибувають не тоді, коли ти лежиш і відпочиваєш (хоча й відпочити треба), а через активні силові тренування – так це працює. Якщо у тебе є сили, ти відчуваєш тонус в мʼязах, а як є тонус в тілі, є й тонус жити. 

Тож навіть якщо не хочеш, ти встаєш, вдягаєш кроси, виходиш на вулицю, і у тебе вже такий адреналін. А потім прибігаєш додому: ну, яка ж я молодець!

Ваша героїня зіграна дуже естетично, красиво. Але у цій ролі є сцени роздягання. Чи вагалися ви, як це грати? Як це знімалося?

Я вже казала, що люблю складні ролі й складні задачі, де б це не було: в серіалі чи в кіно. Спостерігаючи за американськими акторами, їхньою грою в інтимних сценах, я бачила, що у них немає взагалі жодного «зажиму»: байдуже, це бесіда за чашкою кави чи роздягання, бо це ж частина роботи. Твоє тіло – апарат, який виконує задачу. Це не ти така вся скромна або така вся фривольна. Тому я аж чекала, коли у мене буде така можливість спробувати себе «на слабо». І це відбулося! Уявіть, наскільки думки матеріальні: в один місяць, в один рік я потрапила в сцену в «Поганих дорогах» до Тамари Трунової, де я абсолютно гола на сцені, а потім за пару тижнів у сцену в кіно, де Рая Троянкер абсолютно гола. Спочатку була сцена в театрі, а потім у кіно, тому вона була вже не така страшна.

Це різні жанри, бо в театрі заходиш, і годину ти – абсолютно персонаж. Це не я годину гола, в театрі інакше працює психофізика, і ти взагалі не відчуваєш себе Лєрою Ходос. Кадр набагато коротший, і це як стрибок з банджинг-джампінгу: хоп, і ти розумієш, що усі дивляться, а у тебе вже проходка і сцена. І так кілька дублів. Страшно було на першому. Звісно, я внутрішньо дрижала, я ж нормальна людина, бо тут я все одно Лєра Ходос. А от на третьому дублі зрозуміла, що це Рая Троянкер.

Було цікаво на пробах, там мене готували до цього багато разів. Потім сказали, що оператор з режисером мають подивитися мою фігуру. Це було дуже чемно з їхнього боку, вони були коректні, запитали, чи я готова. Були лише вони вдвох і я, і я мала роздягнутися. Мабуть, перший стрьом я відчула саме тоді. Роздягнулася і подумала, що це ж робота: вони дивилися на мене з точки зору кадру, а не з точки зору чоловіків на жінку. І це головне, мабуть, що заспокоїло.

Взагалі все, що «на слабо», мене дуже заводить. Мені цікаво. І все, що комусь, можливо, страшно, я навпаки хочу спробувати

Взагалі, роль спокусниці вам чудово вдалася. У вас із Раєю багато спільного?

Я така ж смілива, думаю. Я ніколи не розуміла, чому жінка має сидіти й чекати, щоб з нею хтось познайомився, якщо вона може це сама. Тому з якогось боку я, мабуть, феміністка, бо певна, що можу робити те саме, що й чоловік. Хоча, звісно, важкі сумки тягати я не хочу, люблю, коли мені відкривають двері тощо. Та я за рівність у деяких випадках, і як вільна жінка завжди могла це собі дозволити. Я не вважала, що це якийсь вихід із зони комфорту. Мабуть, Рая така сама.

І ще питання щодо вбрання у фільму: там дуже красива стилістика, яка вам дуже пасує. Це робота костюмера чи ви щось додавали від себе?

У нас була чудова художниця по костюмах Юлія Глемейда, а ще – художниця з гриму Анна Лукашенко так неймовірна художниця Галина, яка робила всі перуки. Про них чомусь нічого не пишуть. Але ж найперше історичне кіно роблять костюми й грим, тобто ці люди, та художник картини – в фільмі «Будинок «Слово» це Шевкет Сейдаметов. Бо можна дуже класно грати або режисерувати, але якщо немає образів, персонажів і відчуття в кадрі того часу, нічого не вийде.

Коли придумується історичний персонаж, найцікавіше – підготовка. Зокрема, для мене як актриси, як жінки. У мене там була перука, яскраво-руда, й вона ідеально трималася на голові, бо була шита під мене. Це ручна робота, й розкішна – такі величезні пасма, які можна було й збирати, й розпускати. Пробували різні варіанти, а потім придумали цей чубчик і довжину. Також було кілька етапів гриму.

Звісно, костюми шилися також індивідуально під мене. І мені дуже вони подобалися. Якби ви бачили ці кольори!.. Один мій костюм був жовтий, а шовкова сукня, в якій я вірші читала, блакитного кольору, під мої очі. І оці всі панчішки, білизна, пошита для різних сцен… Усе це забезпечує акторові 80% образу, тому що я вдягаю костюм, а він сам по собі задає пластику, я просто його маю доповнити.

Наші художники дуже круті, я їм дуже вдячна, бо моя Рая красуня, і це зробили вони

Читайте також: Марія Данилова: кохана шпигунка і двічі дружина Сосюри

У фільмі відтворені не просто літератори, а дуже різні людські характери у важкі часи, які часто розкривають у людях і світлі, і темні боки. За що, на вашу думку, Рая могла кохати Сосюру, який фактично виявився слабкодухим?

Ну, вона просто усіх кохала. Така була дуже велелюбна жінка. У цьому була її жіноча гра. Їй просто подобалося бути закоханою, і коли в неї закохувалися, користуватися своєю манкістю. Вона була поетеса, їй потрібні були ці емоції. Тому не Сосюрою єдиним. Їй же з Сосюрою було не жити, тому вона й не думала, він слабкий чи сильний – вона з ним займалася зовсім іншим. І так реалізувала свій жіночий потенціал.

Чи були у вас такі складні вибори, як у героїв фільму: або бути як усі, або ризикувати усім? Як на місці Раї вчинили б ви: пішли б з «Будинку» чи залишилися там до кінця?

Моя героїня пішла з будинку після зґвалтування. І було б дивно, якби вона там залишилася, бо у неї ж особиста драма, окрім жаху, який відбувався там. Тож вона пішла трохи раніше, ніж почалися масові репресії. Чи має жінка піти звідти, де є небезпека її життю і сексуальні домагання? Звичайно. Пішла, і правильно.

Добре, спитаю про інші вибори. Напевно, у багатьох акторів були друзі й колеги серед росіян, так звані «хороші руські». Чи були у вас такі? Чи були питання морального вибору в професії після початку великої війни, коли доводилося ризикувати або й втрачати щось (контракти, співпрацю), відмовляючи?

У мене такого не було. Тобто не було такого, що треба відмовитися, і не було, з ким розривати стосунки. Але до повномасштабного я дуже щільно співпрацювала з одним російським режисером, з яким у нас склався класний творчий тандем. І він знаходився в Києві під час того, як почалася повномасштабна війна. Він так само був на Оболоні, чув ці тривоги, бачив ці танки, спускався в укриття. Він все це переживав, і якось між собою ми говорили, що от він тут, з нами. Багато ми тоді не спілкувалися, але він мені писав, і я думала: яка доля цікава, він вибрав Україну.

А потім? Потім я бачу пост в Інстаграмі, що він в Москві й пише: «Моя Москва, я дома». Все ясно. Це було для мене… мабуть, розчаруванням, хоча я й не сильно зачаровувалася щодо його вибору. Мені здавалося, мали б бути в його віці вже принципи, але, напевно, гроші перемогли, та і як би він міг тут реалізуватися? Ні, виправдовувати не хочу. Він же все бачив, прильоти тощо. Все бачив, але це все одно не допомогло росіянину змінитися. Бо потім: «Моя Москва, я дома». Прикольний такий дім.

Чому, на ваш погляд, зараз важливо знімати такі фільми й відкривати чи повертати ці старі-нові імена – такі, як Раїса Троянкер?

Це дуже важливо. Адже більшість населення України (кажу й про себе) була зросійщена, орієнтувалася на все російське. Тож зараз у нас нагальна потреба повернутися в бік свого, повністю відсікти все російське, заглибитися в своє коріння, почати досліджувати те, що ми дуже мало знали, і росіяни робили все, щоб ми туди й не дивилися.

Вони дуже навʼязливо нам пропагували свою культуру. І тільки зараз ми два роки пізнаємо своє, а якщо хтось ще ні, то треба вже терміново: читати літературу, вчити історію. Максимально відділяти, прям по-живому відрізати все, що не наше, і концентруватися лише на українському. Адже історія повторюється. Зараз так само йде боротьба за вплив російської на українську, так само відбувається геноцид населення. Війна не закінчилася і невідомо, коли закінчиться. Такі фільми просто нам показують, як це може бути, якщо ми все ще сумніваємося, все ще не переходимо на українську, все ще думаємо, що мова нічого не значить – і мова, і те, що ми дивимося, слухаємо.

Якщо ми не хочемо тут русні, нам треба змінюватись. Це в прямому сенсі шлях народження української самосвідомості

Читайте також: Марія Заньковецька, її два сміливих вчинки, п’ять першостей й одна любовна драма з Садовським

Ви не раз були в кадрі з неймовірними акторами-чоловіками. Як з ними працюється і чому вчать такі ролі?

Та я й сама крута акторка. Чому круті саме чоловіки? Я проти такої сепарації. Я крута акторка, яка працює з крутими акторами. А вчитися завжди є у кого, і я більше люблю вчитися у початківців, тому що це неймовірний скарб, таке щось свіже, яке інтуїтивно робить роль, має живі оцінки й особливе сприйняття матеріалу. Тому тут класно вчитися. І у дітей, до речі, теж – менше штампів.

А як вам працюється з жінками? І чи можуть дружити між собою акторки?

З жінками працюється так само, як і з чоловіками. Я насправді не розділяю гендер, коли працюю. Дружба, мабуть, буває, але я не дуже вірю в дружбу між акторками, тому що завжди є конкуренція, і хтось один не витримує.

З ким ви товаришуєте? У зв’язку з війною щось змінилося у вашому спілкуванні чи виборі людей, з якими хочеться спілкуватися?

Я завжди фільтрую людей, у мене невелике коло спілкування. Це моя команда, з якою я працюю, люди мого духу. Така банда шалених людей. Ще мої друзі – мої студенти й ті, що колись були студентами, ми по життю якось разом. 

Та загалом я закрита людина, близьких людей у мене дуже мало

Читайте також: Віра Холодна: коротке і яскраве життя «німої королеви драм жіночої душі»

Хто чи що є вашим джерелом натхнення зараз? Або ж підзарядкою?

Підзарядкою є відпочинок. Коли я маю вихідний день, можу просто гуляти й не думати про роботу, бо її забагато. Люблю гуляти на природі. Це моє джерело натхнення.

Ваша найбільша мрія: професійна, жіноча, людська?

Ні, я таке не розповідаю, це ж мрія, особисте. Можу розповісти про плани. Я хочу зіграти психологиню, мені дуже цікаво спробувати цей образ. Ще хочу попрацювати в комедії, і вже є одна пропозиція. Хочу зніматися, так само хочу розвивати свій бізнес, свою школу. І ще хочу бути режисером, навчитися писати й знімати своє кіно. Тому що режисура для мене вже давно набагато цікавіша, ніж акторство.