Софія Русова: перша жінка, яка стала “міністром” освіти України в Центральній Раді

Іменем Софії Русової названі вулиці в багатьох українських містах, але мало хто з перехожих та мешканців знає, хто ця видатна українка. Сьогодні, 18 лютого, в день її народження розповідаємо історію чернігівки, яка по суті заклала основи української системи освіти, розробила перші українські підручники, створила Союз українок, видавала Шевченка, боролася з русифікацією і була справжньою українкою, при цьому не українка за походженням…

Французько-шведська українка

Видається дивним, але в маленькому містечку Олешня на Черігівщині, яка тоді належала Російській імперії, жила і процвітала французько-шведська сім’я. Батько Софії Федір Ліндфорс був відставним офіцером, шведом, а матір Ганна Жерве – дочка генерала наполеонівської армії, француженка з титулованого роду.

У родині спілкувались французькою, однак дітей навчали німецької та англійської мов. Ліндфорси мали велику бібліотеку з оригіналами Руссо, Міллера, Вольтера.

Виховував її батько, допомагала старша сестра Марія. Була й няня – проста українська селянка. Як згадувала потім Софія, няня співала їй українських пісень та «своїми оповіданнями знайомила із тяжким життям простого народу».

Попри аристократичне походження Ліндфорси підтримували українських селян, а Федір Ліндфорс мав великий авторитет серед місцевого селянства. Сестра Марія навіть відкрила в Олешні школу для селянських дітей.

Юна засновниця першого україномовного дитячого садка

Коли Софії сповнилося 9 років, родина переїхала до Києва. Дівчина вступила до престижної Фундуклеївської жіночої гімназії і закінчила її з золотою медаллю. А через рік несподівано помер батько. Це стало ударом для Софії, і щоб оговтатися вона поринула у педагогічну роботу.

Разом із сестрою заснувала перший україномовний дитячий садок у Києві. До цього приватні садки існували тільки в Одесі та в Миколаєві. На той момент Софії виповнилося лише в 15 років, і в такому юному віці вона потрапила у середовище української інтелігенції.

Саме завдяки письменнику Софія потрапила до «Старої громади». Там познайомилась з Драгомановим, Антоновичем, Житецьким, Чубинським і Миколою Лисенком.

Композитора, до речі, вразили не лише педагогічні здібності Софії, а її музичний талант – голос і гра на піаніно. Він навіть радив дівчині вступити до петербурзької консерваторії. Однак Софія обрала освіту. На її думку, саме цього на той час Україна потребувала найбільше.

Наречена, якій Лисенко присвятив першу фортепіанну рапсодію

«Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої «педагогіки», – пояснювала згодом Софія свій вибір не на користь музики. Вона не прогадала не лише як педагог, а й як жінка…

Філософ, фольклорист, філолог, редактор став для Софії і коханим, і другом. Після одруження у 1874 році пані Ліндфорс стала Русовою. Під цим прізвищем вона й увійде в українську історію. А тоді молоде подружжя просто насолоджувалося почуттями і унікальним подарунком на весілля. Микола Лисенко присвятив їм «Золоті ключі» – свою першу фортепіанну рапсодію.

У весільну подорож Русови відправилися до Праги, а звідти – у Чернігів, Ніжин, Херсон, Полтаву, Одесу, Київ. Спершу через роботу Олександра, потім – через політичні переслідування Софії.

Багаторазова арештантка

Софія Русова постійно зазнавала переслідувань. За свою активну життєву позицію, підтримку української культури, порушення Валуєвського циркуляру її заарештовували п’ять разів!

Уперше у 25 років за зв’язок з народовцями. Однак це ніяк не похитнуло запальний дух Софії. Де б вона не проживала з чоловіком, усюди активно впроваджувала свої ідеї, долучалась до роботи «Київської громади», «Одеської Української громади», «Харковского Общества Грамотности», очолювала «Національний Комітет Учителів», організовувала народні читання та школи.

Окрім того, Софія також досліджувала творчість Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся, друкувала статті про них і співпрацювала з науково-популярними журналами.

Також Русова відстоювала права нацменшин, що проживали на території Російської імперії: білорусів, українців, євреїв, татар. Викривала шовіністичну політику та русифікацію царату. Навіть написала статтю «Хроніка національної культури» в журналі «Русская школа».

Читайте також: Соня Делоне: полтавка, яка започаткувала французьку моду

Перша міністерка освіти

Із ще більшою наполегливістю Софія взялася за просвітництво та освіту після революції 1905 року. Увійшла до складу комісії при Академії наук з визнання української мови. У 1906 році насмілилася видати «Український буквар», не зважаючи на цензуру та заборони.

Софія пішла викладати у Фребелівській педагогічний інститут у Києві, а також на Вищі жіночі курси. Стала співзасновницею журналу «Світло». У статтях писала про українську систему освіти, свої спостереження та ідеї щодо новаторства та розвитку.

За часів УНР і гетьманування Скоропадського була головою департаменту дошкільної та позашкільної освіти. Фактично, це нинішній рівень міністра. Взялася активно за дерусифікацію, за запровадження курсів українознавства та вивчення мови, за розробку українських підручників.

Також долучилась до створення програми єдиної національної школи. При цьому Софія мала час ще й викладати французьку мову в першій українській гімназії імені Шевченка.

Читайте також: Варвара Каринська: українка, яка створила балетну пачку, працювала з Далі й отримала «Оскар»

Основоположниця української системи освіти

Софія спиралась на праці Марії Монтессорі, професорки антропології та гігієни Римського університету, Ернеста Меймана, автора теорії швидкого та ефективного запам’ятовування, Адольфа Феррієра, психолога, педагога-реформатора.

При цьому розробила власну концепцію «Рідна школа», в якій поєднала основи педагогіки, гуманістичні, демократичні принципи з національно-патріотичним вихованням. Софія Русова мріяла про те, аби кожна дитина мала шанс реалізувати свій потенціал.

Софія вважала, що запорука впевненості та повної самореалізації людини у дорослому житті – це її сформоване національне самоусвідомлення у ранньому віці. Сама була мамою двох синів – Михайла і Юрія.

Перший став відомим політичним діячем і заснував Революційну партію, але в 1909 році помер від хвороби. Другий син Юрій – видатний біолог, автор 30 наукових робіт з іхтіології, жив у різних країнах Європи і помер в 1961 році.

Читайте також: Варвара Рєпніна: закохана княжна або за що Шевченко присвятив їй «Тризну»

Засновниця жіночих організацій

Окрім освіти, Софія Русова дуже вболівала й за жіночі теми – права, самореалізацію, здоров’я. У 1913 році вона взяла участь у першому всеросійському жіночому з’їзді, на якому порушувала питання важливості навчання рідною мовою.

У 1919-му створила Українську національну жіночу раду і Союз жінок і обіймала посаду голови майже 20 років – до 1938-го. Софія наполягала, що жінки відіграють надважливу роль у загальнокультурному житті, і вивчала біографії видатних українок.

У книгу вона також додала портрети українських жінок, які зробили вагомий внесок у розвиток культурного та освітнього життя. Серед них були Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська та багато інших. Софія Русова брала участь і в жіночому Конгресі Ліги миру та свободи, що проходив у Франції в місті Гренобль.

Утім, все це було вже за часів еміграції: із приходом в Україну влади більшовиків Русова емігрувала до Праги.

Читайте також: Княжа п’ятірка: як сестра, доньки та онука Ярослава Мудрого зайняли престоли Європи

Професорка в еміграції

У 1923 році вже у Празі Софія отримала звання професорки педагогіки Українського педагогічного інституту імені Драгоманова. Їй тоді виповнилося 67.

У Чехії вона продовжувала співпрацювати з українськими науковими громадами, підтримувала зв’язок з українськими політичними та громадськими діячами. При цьому намагалася підтримувати друзів, які залишилися в Україні, і важко переживала новини про Голодомор.

Свою силу жінка проявляла не на словах, а на ділі. Повторювала: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя». Софія померла у 84, у 1940 році, в Празі, але похована на Олешківському цвинтарі. Її праці, концепцію, розробки освітяни використовують і сьогодні.

У 2005 році за внесок у розвиток педагогічної науки та роль у створенні національної системи освіти запровадили нагрудний знак імені Софії Русової. Ним нагороджують наукових, педагогічних працівників.

У 2016 році Національний банк України створив ювілейну монету до 160-річчя від дня народження видатної освітянки… І таких видатних жінок в Україні багато. От історія ще однієї: Софія Окуневська: перша українська жінка-лікарка гінеколог.