Пам’яті Лесі Українки: 6 маловідомих фактів про її смерть та поховання

Леся Українка померла у Грузії 1 серпня 1913 року за новим стилем. Їй було лише 42. У день пам’яті про неї пишуть і говорять безліч важливих слів, згадують її досягнення, цитують твори. Але не менш важливо частіше згадувати, що Лариса Косач була передусім жінкою і мала сміливість чинити так, як в ті часи жінкам було не дозволено. Кохала одного – як «Одержима» – Сергія Мержинського. Обвінчалася з іншим – Климентом Квіткою і то, аби припинити насмішки над закоханим “нареченим”. Дуже близько дружила з Ольгою Кобилянською.

Вона плакала, сміялася, страждала, «воювала» – як інтелектуалка, феміністка, модерністка. Любила білі рукавички і ошатні капелюшки, спинялася виключно у львівському Hôtel Central, насмілювалася критикувати метрів Нечуя-Левицького і Винниченка… Вона хотіла жити.

Саме тому у травні 1913 року через Одесу виїхала до Кутаїсі, на Кавказ – хоч якось вгамувати туберкульоз нирок, який почав сильно прогресувати. У липні їй різко стало гірше. До Грузії терміново приїжджають її мама Олена Пчілка й улюблена сестра Ізидора. Вони перевозять кволу Лесю до гірського містечка Сурамі, сподіваючись, що їй стане краще.

Вона померла на руках матері

Поруч з Оленою Пчілкою були також сестра Лесі Ізидора та чоловік. Серце поетки, виснажене хворобою, перестало битися між першою та другою годинами ночі. Вдень Олена Пчілка надіслала телеграму до Києва в редакцію газети «Рада»: «Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня [за старим стилем] вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка».

Наступного дня у Сурамі відбулась панахида, яку відправив місцевий священик. Потім труну з тілом Лесі запаяли та повезли до Києва.

Тим часом Михайло Кривинюк (чоловік Ольги Косач, сестри Лесі) заплатив 3 рублів за копання могили поруч з могилами брата Михайла Косача (1869-1903 рр.) та батька Петра Антоновича Косача (1842-1909 рр.).

Траурна процесія перетворилася на багатотисячну людську ходу

Поїзд з тілом прибув з Сурамі на Київський вокзал 7 серпня близько 11 ранку. Домовину від вокзалу повезли на катафалку у супроводі поліції на Байкове кладовище, де того ж дня по обіді мав відбутися похорон. Наряд жандармів не дозволив ні промов, ні співів – жодних громадянських проявів. Але траурна процесія, яка пролягала центральними вулицями міста, все одно перетворилася на багатотисячну ходу шани.

Ось як згадував доктор Роман Стефанович поховання Лесі у газеті «Львівські вісті» від 1942 року, фрагмент якого знайшли на платформі «Zbruc»:

“В день похорону Лесі Українки в Києві була прегарна літня погода. Перед залізничим вантажним двірцем зібрався вранці величезний здвиг народу. Крім киян було багато делегатів з усіх сторін України. Трійця: я, др. Осип Назарук і др. Олександер Панейко виступали тоді як представники Галичини.

Серед глибокої тиші винесено з вагону тлінні останки Великої Покійниці і зложено на похоронний віз, який вкрито безліччю вінків та квітів. Промов не було, бо їх заборонила жандармська управа. Імпозантний похоронний похід рушив вулицями Києва. Попереду духовенство і гарний чоловічий хор, який цілу довгу дорогу вулицями міста аж на Байковий цвинтар співав похоронні пісні. Далі похоронний віз із домовиною, за нею рідня Покійниці, а ще дальше довжезні ряди учасників похорону. По обох боках похоронного походу — ряди кінних жандармів.

За які дві години дійшов похоронний похід до входу Байкового цвинтаря. Тоді кінні жандарми уставились біля входу і пропустили на цвинтар передню частину похоронного походу. Та коли перші ряди похоронних гостей і були вже на цвинтарі, станули кінні жандарми поперек входових воріт, щоб не пустити дальше тисячів учасників похорону».

Труну з тілом Лесі несли виключно жінки

Жінки – соратниці й прихильниці поетки, які прийшли провести Лесю в останню путь, висловили бажання нести труну на руках. Поліція дозволила це зробити лише частину шляху – невелику відстань до кладовища.

Домовину взяли шестеро жінок. Першими йшли приятельки Лесі України – акторки Валерія Пахаревська і Наталія Дорошенко. Факт, який демонструє те величезне значення, шану, визнання і вплив Лесі Українки не лише на літературу, а й на українське жіноцтво.

Читайте також: Жінки родини Косач: як склалися долі сестер і матері Лесі Українки

Ховали Лесю Українку без релігійних обрядів на кладовищі

Дмитро Дорошенко (український політичний діяч, історик, засновник «Просвіти» на Катеринославщині, член Київського товариства старожитностей і мистецтв) згадував, що «За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участи духовенства. І справді, поперед жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло троє священників: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій». Водночас дослідники не мають інформації, що Леся робила якісь розпорядження щодо релігійної складової власного похорону.

Роман Стефанович у своїй газетній згадці писав: «Почалася нагробна відправа при прегарному співі хору. Вже похороння відправа скінчилася, вже сира земля вкрила домовину Великої Поетки, а хор співав ще довго, довго. Люди стояли спокійно довкола свіжої могили Лесі Українки».

Замість хреста – некролог в більшовицькій газеті

Попри відсутність релігійної складової під час поховання, на могилі Українки все одно поставили хрест, за християнською традицією. Але в 1920 році хреста не стало. Павло Тичина писав у своєму щоденнику: «Торік хоч хрест був на могилі Лесі Українки, — цього ж року й його хтось на дрова зніс. Зате яка шовкова трава в ограді! Вирвав собі трохи додому».

У 1939 році на могилі встановили надгробний бронзовий пам’ятник на гранітному постаменті. Його створила скульпторка Галина Петрашевич, одна із засновниць Спілки художників України. На пам’ятнику викарбували напис із некролога в більшовицькій газеті російською мовою:

“Стоя близко к освободительному движению вообще и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное. «Рабочая Правда», 1913 год».

Читайте також: Останні з роду Скоропадських: три доньки гетьмана України, які продовжили справу батька

Могила Лесі Українки є пам’яткою історії національного значення

Цей статус могилі надано у 1951 році, вона має охоронний номер – 260003/80-Н. Деякий час за всіма могилами Косачів доглядала племінниця поетеси Євгенія Мільська. Після присвоєння статусу пам’ятки за могилою доглядає адміністрація Байкового кладовища.

День пам’яті Лесі – хороший привід навідатися на її могилу і покласти квіти. Стільки жіночих випробувань було в її житті, стільки болю – не лише фізичного… І попри все вона contra spem spero! – без надії таки сподівалась. Фраза, якою потім керувалися тисячі українок. Рядки, які стали жіночим гаслом. Слова, які надихають нас зараз на боротьбу і віру в перемогу.

Так, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Вдячні вам, Ларисо Петрівно…
На фото: перепоховання Лесі Українки. Труну несуть лише жінки.
На фото: Леся Українка за роботою.
Леся Українка і Сергій Мержинський.
Похорони Лесі Українки. Труну несуть лише жінки.