Щодо того, як встановлювати особисті кордони, як виводити за межі тих, хто їх постійно порушує, написано безліч статей – нема сенсу їх повторювати, тим паче дорослим жінкам. Але зараз – у час, коли порушено наші зовнішні кордони – країни, домівок, звичних обставин, коли ми опинилися за межами наших звичок, побуту, режиму, речей, вкрай важливо не переходити кордони особистого простору і оберігати свої. Можливо, коротке есе Ольги Савельєвої буде орієнтиром у цій делікатній справі і підказкою для тих, хто забуває, що в чужі речі не лізуть, у кімнату без стуку не заходять, зайвого не запитують і поважають територію інших.

«Якось мама увійшла до моєї кімнати без стуку, взяла мою сумку і стала в ній копирсатися.
– Мамо, що ти робиш?
– Я бачила у тебе аспірин. Голова розколюється…
– Мам, у мене є аспірин, але ж можна попросити…
– Та бачу, що ти зайнята, от і не відволікаю.

Мені 15 років і з цього діалогу я засвоюю: особистих кордонів не існує.

Якось я з моїм тоді ще хлопцем Мишком пішли в гості. Сіли за стіл так, що опинилися в самісінькому кутку. З’ясувалося, що я забула у сумці пігулки від алергії, які мала прийняти з їжею. Мишку довелося пробиратися через весь ряд гостей за столом, шукати мою сумку і, знайшовши, пробиратися назад разом з нею.
– Навіщо ж ти сумку тягнув, просто дістав би пігулки і взяв лише їх, – дивуюся я.
– Як це? Залізти до чужої сумки? – Мишко не зрозумів питання.
– Чому чужу? Я що тобі – чужа?

Він ошелешено дивився на мене: «Ні, ти не чужа, але лізти у не свої речі – неприйнятно».

Мені 20 років, і з цього діалогу я засвоюю: особисті кордони все ж існують.

Я приїхала до школи-інтернату. Привезла побутову хімію та одяг, який передали волонтери. З інтернату вилетіли діти. Одразу мене обійняли, ластилися. Неможливо не обійняти у відповідь. Мені було приємно і ніяково. Як можна обійматися з незнайомими? А раптом я погана тітка? А що як я заподію зло?

Діти легко порушили мій особистий простір, не підозрюючи про його існування. Їм ніхто не розповів, що так – не правильно. З такою ж легкістю вони пустять у свій особистий простір. І це навіть не довірливість. Це – дефіцит кохання та тактильної ласки, помножений на непоінформованість. Там, у дорослому житті, це може бути для них вкрай небезпечним.

Мені 25 років, і в цій ситуації я засвоюю: ми самі встановлюємо свої особисті кордони.

До мене приїхала подруга. Ми, знизивши голоси, говоримо про потаємне. У кімнаті грають діти. Мій чотирирічний син Данило та її п’ятирічний Володя.
У кухню, де ми сидимо, вривається Володя і починає щось захоплено розповідати подрузі. Вона відразу відволікається на нього і зображує інтерес: адже її дитина розповідає про місто роботів.

– То про що ми говорили? – запитує подруга, коли її син, виговорившись вибіг.
– Я вже збилася, – щиро кажу я.
– І я…

Але розмова знову відновлюється. І тут до кухні влітає мій Даня.
– Мамо, мамо, ми там збудували…
– Синку, ти бачиш, ми розмовляємо. Зараз ми закінчимо, я обов’язково підійду і подивлюся, що ви там збудували, гаразд? А поки я зайнята, – говорю я синові і продовжую, звертаючись до Маші. – Вибач, і далі що?

Особисті кордони – це межі довіри. Ви їх встановлюєте собі. Саме собі. А ваші діти беруть із вас приклад.

Ці межі можуть змінюватися з часом: можуть міцніти, розширюватися, а можуть просідати. Але вони мають бути, і діти мають про них знати.

Мені тридцять років, і в цій ситуації я засвоюю: чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих кордонів, тим простіше їм це прийняти.

Мій син зараз у кімнаті пише перше у житті зізнання дівчинці, яка йому дуже подобається. Вона хворіє, і він попросив купити їй квіти, щоб віднести разом із запискою для підтримки.

– Тобі допомогти написати, Дасю? – питаю я.
– Ні. Я сам.

І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і журився, що написав «подобаєсся».

Надворі жахлива погода. Я збираюся у справах і дорогою маю купити квіти і разом із запискою завезти дівчинці, якій вона адресована.

– Тільки не дивися, мамо, не читай, – хвилюється син.
– Не буду, Дасю. Можеш на мене розраховувати.
– Це секрет.
– Синку, я поважаю твоє право на секрет, і не читатиму твоє зізнання.

Чоловік бачить, як син хвилюється і пропонує: «Гаразд, Дасю, збирайся. Я тебе заведу. Сам все подаруєш. Сам вибереш квіти. Це буде правильно і по-чоловічому. Коли нас закоханих чоловіків погода зупиняла! Заодно погуляємо».

І вони пішли. Тому, що синові важливо, що дорослі шанують його кордони.
І це чудовий урок. Для дорослих – урок поваги до кордонів інших, а для дитини – урок усвідомлення, що вони існують.

Мені 36 років і в цій ситуації я засвоюю: відсьогодні я буду стукати, коли входитиму в кімнату до сина. Адже йому вже вісім. І він уже має своє життя. І свої особисті кордони.