МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ І ФАТАЛЬНЕ ПРОРОЦТВО ЙОГО “МУЗИ”

Маловідомі факти про життя, двох жінок і раптову смерть автора «Щедрика»

Каємося, але навіть ми шаблонно асоціюємо Леонтовича передусім зі славнозвісною різдвяною колядкою. І на превеликий жаль, лише завдяки цій колядці ім’я видатного композитора повернулося в сучасну історію. Хоча «Щедрик» – один з півтори сотні талановитих обробок Леонтовича, які заслуговують не меншої уваги. Широкому загалу лише відкривається величезний творчий здобуток і непростий життєвий шлях Миколи Дмитровича. Не всі навіть знають, що він – Дмитрович, а це – далеко не останнє, що варто запам’ятати про цього видатного українця…

Син священника

І саме батько, який попри сільську освіту і життя вмів грати на віолончелі, скрипці, гітарі і керував хором семінаристів, навчив Миколу музиці.

Він теж мав стати священником, але відмовися від сану. Батько через брак коштів віддав його до Шаргородського початкового духовного училища, де учням забезпечували повний пансіон, а потім вже юний Микола сам вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Тут він освоїв скрипку, фортепіано, духові інструменти, навчився по нотах читати складні партії церковних хорів, вперше почав обробляти народні мелодії і після закінчення семінарії обрав роботу сільського вчителя. Сам організував в селі Чуків, де вчителював перші роки, самодіяльний симфонічний оркестр.

«Фанат» Миколи Лисенка

Вивчав його твори ще в семінарії, адаптував чужі мелодії за зразком Лисенкових і одну зі свої збірок пісень присвятив улюбленому композитору.

Сам Леонтович написав загалом понад 150 музичних творів. Серед них такі відомі, як «Дударик», «Пряля», «Козака несуть». Особливо активним для композитора видався післяреволюційний час і час встановлення Української Народної Республіки. Він викладав в різних містах, «мотався» між Києвом та Москвою, де займався з відомим теоретиком музики Болеславом Яворським, співпрацював з поважним у той час композитором Кирилом Стеценком. Саме в цей час він написав «Легенду» за мотивами твору Миколи Вороного.

Чотири редакції «Щедрика»

І саме четверта версія, виконана у 1916 році хором Київського університету в Київському купецькому зібранні (нині – Національна філармонія), принесла композитору величезний успіх, ставши основною – тим самим «Щедриком», яким його знає сучасна Україна і весь світ.

Працював у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти після приходу в Київ більшовиків.

Музична наука

Микола Леонтович придумав і першим застосував різні хорові звукові ефекти, один з найвідоміших – спів із закритим ротом, своєрідне переосмислення мелодики народного плачу. Ще Леонтович розробив темброву варіантність виконання народних рапсодів, створював оригінальні хорові композиції, відтворив і ввів в свої твори забуту в той час імпровізаційну творчість українських кобзарів.

Першим в історії української освіти склав підручник з нотної грамоти для школи. Але жоден екземпляр, на жаль, не дійшов до нашого часу.

Між двох вогнів: дружиною і музою

Леонтович «розривався» між двома жінками – дружиною і «музою». Ще у 25 років він одружився з Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, яка вірно супроводжувала його в усі міста й села, куди композитор вирушав працювати. У подружжя народилася донька Галинка. У 31 Леонтович влаштувався викладати спів у жіноче єпархіальне училище в Тульчині і десять років керував там жіночим хором. Там же згодом познайомився з Надією Танашевич – молоденькою лібретисткою, вихованкою училища. З нею він почав працювати над хоровою оперою “На русалчин Великдень” за однойменною казкою Бориса Грінченка. Надія писала текст лібрето, до неї Микола Дмитрович їздив (ще й разом з донькою) аж у село під Гайсином задля музичних доопрацювань. Композитор запевняв, що з лібретисткою його пов’язує лише музика, але дружина Клавдія страшенно ревнувала чоловіка до молоденької Надії. Подейкують, саме ця вихованка напророчила Леонтовичу ранню смерть.

Не менш цікавою для вас буде історія кохань Михайла Грушевського, прочитавши її, ви довідаєтеся і про іншу сторону життя вченого, романтичну.

Дорога до смерті

Леонтович пройшов 270 км пішки з Києва до рідного Тульчина, куди змушений був тікати після того, як столицю взяли денікінці у серпні 1919 року. Тут Леонтович заснував першу в місті музичну школу, викладав у церковному училищі. Але ця робота не давала заробітку, і від страшенних злиднів Микола Дмитрович спершу відправив свою доньку, а потім відправився сам – ще 80 кілометрів пішки – до свого ж батька-священника у село Марківка.

Прожив лише 43 роки – дуже мало навіть за тодішніми мірками. Про смерть Леонтовича упродовж 80 років лунали різні версії, а правда стала відома лише у 2000-х роках, коли розсекретили чекістські архіви.

Читайте також: Великі маленькі радощі Ахтема Сеітаблаєва

Загадкове вбивство

Був вбитий 23 січня 1921 року, хоча офіційно про смерть Леонтовича газета «Вісті» сповістила аж 2 березня. За дослідженням видання WAS, 22 січня до хати батька Леонтовича, де вже був і Микола, і його донька, під’їхала підвода. «Федір Грабчак з сусіднього села керує кіньми, невідомий молодик – за пасажира. Інтелігентне обличчя, пристойне пальто, на голові легка кепка не за погодою. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК з боротьби проти бандитизму в селах і проситься переночувати.

Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала – на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичу і гостю. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.

На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти – Грищенко з гвинтівкою. Стрілець наказує Грабчаку зв’язати рушниками руки сестрі та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема.

Чекістська змова

У розсекреченому рапорті начальника Гайсинської повітової міліції йдеться: «В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба».

Діяв чекіст з власної ініціативи чи за наказом, невідомо. В архівах є дані про виплату йому 5000 рублів «на секретные расходы». Якщо Грищенко справді, як він казав, їхав з Кіблича до Теплика через Карабелівку, то Марківка була не по дорозі.
Що сталося з Грищенком, достеменно не відомо. Є непідтверджені відомості, ніби згодом сусід Леонтовичів зарубав вбивцю лопатою».

Читайте також: Кого насправді кохали Франко, Гребінка і Теліга

Вічна пам’ять про композитора

Справу «Композитора Леонтовича» вів особисто майбутній міністр внутрішніх справ УРСР Іван Головченко, який навмисне перекручував зафіксовані свідками дані, приписував родичам фальшиві слова і виставив вбивство композитора як «петлюрівсько-розбійницький» напад. Така фальсифікація була зроблена навмисне, аби придушити розмови про утиски Леонтовича за його «націоналістичні музичні вподобання», за просвітництво і розвиток церковного хорового співу, а також аби приборкати гнів селян, обурених чекістським вбивством сина священика.

Відзначити дев’ять днів по смерті композитора зібралася в Київському музично-драматичному інституті вся професура, студентство, діячі культури, і це попри ризик переслідування з боку ЧК. На цій зустрічі було створено Комітет пам’яті Миколи Леонтовича, який згодом став Музичним товариством його імені. До нього входили Борис Лятошинський, Павло Тичина, Лесь Курбас, Гнат Хоткевич.

«Щедрик» назавжди

За три місяці до вбивства Леонтовича, 5 жовтня 1921 року, «Щедрик» вперше пролунав в США – діаспорський хор Олександра Кошиця виконав пісню в нью-йоркському «Карнегі Хол». А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію слів до «Щедрика» і назвав пісню Carol of the Bells.

Майже 140 мільйонів переглядів в середньому мають найпопулярніші переспіви Carol of the Bells на ютубі. А незавершену Леонтовичем оперу “На русалчин Великдень” дописав і відредагував Мирослав Скорик, назвавши твір «Русалчині луки». У 1977 році її поставили в Київському театрі опери та балету.

Отак, дівчата: щороку слухаємо-співаємо «Щедрик» і навіть не замислюємося, яка непроста людська доля «стоїть» за його піднесеною життєствердною мелодією… Таке ж непросте життя і навіть “аморальна драма” була у Леся Курбаса: цей геніальний драматург знав 8 мов (проте принципово не вивчав російську), заснував аж 6 нових театрів, перший отримав паризьку театральну відзнаку і жив із справжньою кулею в серці – розповіли тут.