Служба зв’язків з громадськістю 241 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ поділилася на своїй фейсбук сторінці новиною: у нас в батальоні, в мінометці, з’явився дівочий розрахунок. Героїчні дівчата нищать ворога не відстаючи від хлопців.

«Їдемо знайомитися, – розповідає представник Служби бригади. – Стукаю в двері.
– Заходьте, відкрито! – каже молодий жіночий голос. Заходимо до помешкання.

– Привіт, дівчата! Познайомимось? Як вас звати?
– Я – “Лисиця”, – випалює дівча з усміхненими очима.
– Я – “Ляля”, – каже дівчина з довгим волоссям та вогняним манікюром.
– Я – “Комерсант”, – тихо говорить третя, уважно подивившись на мене з-під козирка бейсболки.

– Кажіть, де воюєте?
– В мінометній батареї. – “Лисиця” дивиться з гордістю.
–130-го Окремого батальону ТРО ЗСУ, – підхоплює “Ляля”. 
– 241-ї бригади, – довершує “Комерсантка”.

 Дівчата сміються.

– Тобто ви….
– Мінометниці! – з гордістю вигукує “Лисиця”.
– У нас окремий дівочий розрахунок! – підхоплює “Ляля”.

– Який міномет? – запитуєм…
– 82-й! – знову першою відповідає “Лисиця”.
– Бував і 120-й! – в один голос підхоплюють “Ляля” з “Комерсанткою”.

Ото, амазонки!

– А скажіть, страшно в перший раз було?
Лисиця трохи завмирає:
– Відносно… Ну. Страх був присутній…
– У кожній людини є страх. – “Комерсантка” дивиться спокійним поглядом.

Дівчата зовсім молоді, але відчувається їх досвід.

– Як ви сюди потрапили?
– Ми добровільно прийшли, ми добровольці, – так само спокійно відповідає “Комерсант”.
– За країну прийшли стоять. У нас тут діти, родини. – “Ляля” задумливо дивиться поверх моєї голови.

– А чоловіки? – питаю.
Всі хором: “Так, і чоловіки!”

– А вони де?
Всі хором: “Воюють”. (Посміхаються.)

– І діти є?
– Є! – каже “Ляля”, – 18 та 8 років.
Видно, що саме про дітей більшість її думок.

– Про що ви частіше за все думаєте? – знову питаю дівчат.
Очі “Лисиці” стають сумними:
– Про дім, – тихо говорить вона.
– Про родину. Повернутися живою, – дуже серйозно каже “Ляля”.
– І я про повернутися живою. І про Перемогу. – “Комерсантка” дивиться спокійно та суворо.

Від цих слів перехоплює подих. Очі стають вологими.

– Звідки ви, дівчата?
– З Рівненщини, – знову “Лисиця” перша.
– Я з Харкова, – підхоплює “Ляля”.
“Комерсант”, трохи з викликом:  “А я з Костянтинівки! Місцева!”

– То ти дім свій захищаєш?
– Так! Бо Костянтинівка – це Україна! І я хочу, щоб так і було! – припечатує вона.

Щастя вам, дівчата! Залишайтеся живими та неуразливими!