Олександр та Ірина Дубовики: історія кохання, взаємної поваги, мистецтва та свободи

текст:
Мирослава Макаревич 

У 2026 році відзначають 95-річчя Олександра Дубовика — одного із найвпливовіших українських художників другої половини ХХ — початку ХХІ століття, автора унікальної системи символів і знаків. Десятиліттями митець формував власну художню мову — всупереч ідеологічним обмеженням, офіційній кон’юнктурі та байдужості системи. Сьогодні його роботи прикрашають музейні та приватні колекції у різних країнах світу, а створений ним образ Букета вже визнано як універсальний знак — символ людини, її присутності та невпинного пошуку гармонії у Всесвіті. Поруч із ним майже шість десятиліть — кохана Ірина. 

Ірина Дубовик не любить слова «муза». Їй ближче інше — берегиня. За радянських часів, у період бойкотування творчості коханого, Ірина буквально витягувала роботи свого чоловіка з вогню на подвір’ї лаврської майстерні. Картини митця, якими надихаємося на численних виставках нинішнього ювілейного року, понад 20 років — до початку 1990-х — не приймали на офіційні виставки.

Всі, хто знає та любить подружжя Дубовиків, переконані: Ірина — це сучасна реінкарнація Суламіф, яка мусила взяти на себе всі турботи земного життя Майстра, створивши простір його мистецтва, філософських пошуків і внутрішніх осяянь.

Їхню скромну, але надзвичайно затишну квартиру на Печерських пагорбах, у звичайній київській багатоповерхівці, друзі називають «Лувром Дубовиків». Стіни увінчані картинами Олександра, а полиці заповнюють різноманітні книги, арт-буки та численні фото, де закарбувані щасливі моменти пари. З часів відновлення Незалежності ця квартира стала ще й місцем міжнародних зустрічей. Подружжя Дубовиків створили свій ексклюзивний осередок київського культурного життя. 

ЗУСТРІЧ

Ірина: В художньому училищі я на Сашу  не звертала уваги, тому що він був суворий, замкнутий. (Усміхається.)

Олександр: Я приходив до училища, у четвертий корпус. І ось я бачу — вискакує звідти дівчина-вогонь. У неї був такий природний рум’янець, вона зовсім не фарбувалася.

Ірина: Я навіть оцет розбавлений пила, щоб позбутися рум’янцю. (Усміхається.) І сама собі через ці експерименти виразку шлунка викликала.

Олександр: Іра так пролітала повз. Їй ж в голову не приходило, що щось уже відбувається. Її судьба близько. (Усміхається.)

СПАЛАХ

Ірина: Я з 15 років дружила із Зоїчкою Лєрман (Зоя Лєрман (1934-2014)  — українська художниця, скульпторка і педагогиня, представниця другої хвилі авангарду — прим.ред.). Усюди вона за мною ходила, а я за нею. Ми були нерозлучні. Запросив нас знайомий, який залицявся до мене, в гості. І прийшов туди Дубовик. Він увів мене в кухню і поцілував. Ну, й нічого так. (Усміхається.) А я його боялася, як вогню! (Усміхається.)

Я почала приходити до нього в майстерню, яка була у лаврі (Києво-Печерська Лавра — прим.ред.), у святому, намоленому місці. Мені було там надзвичайно цікаво. Як пройдеш одні ворота, інші… — відчуваєш, як весь негатив міста, який розповзався енергетично, поглинається, бо там — над Дніпром — справжній рай. 

Однак, як тільки Дубовик бачив мене, то починалася «катастрофа». (Усміхається.) Він такий був наглий. (Усміхається.) Я була тоненька-тоненька. Він якось як підхопив мене й почав цілувати, я його раз ударила й сказала: «Я ж не блудниця, що ти мене при всіх цілуєш».

ПІСНІ ПІСЕНЬ СОЛОМОНА

Ірина: Залицяння тривало з пів року. Коли Саша прочитав мені «Пісні Соломонові» — все,  я розтанула. (Усміхається.) 5 лютого — День нашого кохання. Ми довго жили без штампу. Його колишня дружина не давала розлучитися. Проте все, що вона не робила, робила на користь нам. (Усміхається.)

Ми разом із 1969 року. Й за ці понад 50 років не зраджували одне одному. Хоча, звісно, й мною, й Сашею, цікавилися…(Усміхається.) Нам це не було потрібно.

Олександр: Я вдячний долі, що мені зустрілася Вона. Іра давала можливості робити мені, як я прагнув. Вона завжди знаходила свою нішу. Ми вдвох — ідеальний симбіоз. Ми ідеально,  невідомо, як можна пояснити, доповнюємо одне одного. Іра — моя жінка! 

Олександр: Моя Іра — дипломат від Бога. Вона надзвичайно пластична. Іра підтримувала всі можливості відкритої комунікації. Всі мої зв’язки — через неї, як і зараз. Вона дуже відчуває людей.

ПОРТРЕТ ІРИНИ

Олександр: Іра поїхала у відрядження. Треба було узгодити нюанси щодо нашої роботи на Донбасі. Іра поїхала підписувати папірці із замовником. І я залишився на самоті. І за її відсутності в уяві виник образ коханої жінки. Така ідея: внутрішня відкритість і закритість як захищеність зовні. Будь-яка вразливість має захищатися. Звідти ось ці металеві зуби стирчать… 

Ірина: І вона на портреті така — не сумна, й не радісна.

«Зацелована, околдована,
С ветром в поле когда-то обвенчана,
Вся ты словно в оковы закована,
Драгоценная моя женщина!»*

*Вірш «Зачарована, заворожена» (оригінальна назва — «Визнання») написав радянський поет Микола Заболоцький у 1957 році — прим.ред.

ГАРМОНІЯ

Олександр: Людські стосунки, як і все інше у світі, — це система рівноваги, стримувань і противаг.

У нас не було сварок. Між нами не було нерозуміння та чвар. Ну, не було і все! (Усміхається.) Конфліктів не було, бо не існувало підстав для конфліктів. Тому що доповнювали одне одного. Завжди.

Вона не рвалася ніколи там, мати в матеріальному сенсі якісь речі. Й я завжди говорив: «Ну, поший собі якусь розкішну сукню, що бажаєш!» І зараз не можу її заставити. (Усміхається.)

Іра ніколи не тягнула на себе ковдру. Тонка тактовність, завжди відчуття ситуації.

НАЙЩАСЛИВІША ЖІНКА

Ірина: Я — найщасливіша жінка на світі. Саша завжди був дуже уважним. Завжди. Тому що я бажаю жінкам хоча б десять відсотків такої радості — і вранці, і вдень, і ввечері, і вночі, яку відчувала та відчуваю я. Але вже прийшов той час, коли ми регулярно перевіряємо, чи теплі ми чи не теплі, щупаємо одне одного — живі ми чи не живі. (Усміхається.)

УКРАЇНА — ДІМ

Олександр: Україна у часи війни плавиться й збирається щодня. Ми всі проходимо дуже складні трансформації. Україна ще більше в центрі всього. І не тому, що війна.

МІЙ БУКЕТ ЯК КОНСОЛІДУЮЧА ІДЕЯ 

Олександр: Ви можете думати, сказати: я самовпевнений. Однак мій знак Букет — це консолідуюча ідея. Цього ще не розуміють. Це велика ідея. Це фантастика. Я щасливий, що мені це відкрилося. З відчуття цілісності людського світу починається Букет. 

Мій «Білий Букет» — знак людської присутності у Всесвіті та символом зв’язку земного з божественним. Це маніфест абсолютних, вічних цінностей, які залишаються незмінними попри історичні катаклізми, війни чи зміну епох.

І поруч з цими відкриттями, разом із моїм Букетом завжди моя Іра.