Моніторити стрічку новин – професійний обов’язок журналіста. І щодня в ній багато наших жінок – жінок-волонтерок, жінок на передовій. Серед них нашу увагу привернула перша українська дипломована капеланка Олександра Андріяшина, одна з небагатьох жінок, задіяних у дуже нелегкому служінні – духовній підтримці наших бійців.

Побачили й зацікавились, захотіли зробити з нею інтерв’ю. Як знайти? У наш час інтернету й соцмереж – не так і важко. Ми написали Олександрі, не дуже й сподіваючись на відповідь, адже людина зайнята, на лінії фронту, не завжди на зв’язку. Можливо, і певні обмеження на такі публічні розмови є. А відповідь прийшла! Така приємна, людська відповідь – зі смайлами, підказками, про що краще поспілкуватися.

Ми надіслали питання. «Так багато, що з цього можна зробити два інтерв’ю», – пожартувала Олександра. Та ми вирішили залишити одне – велике, глибоке, ґрунтовне, душевне. Особливо цінне ще тим, що Олександра знаходила час на відповіді майже в умовах передової – між щоденними службовими справами, підтримкою військових.

Подаємо наше інтерв’ю майже без купюр і розпочинаємо з нього цикл лонгрідів – довгих душевних розмов з такими неймовірними жінками

Олександро, розкажіть трохи про себе. Хто ви, звідки, який маєте фах? Як стали капеланкою? Як самі прийшли до Бога, як волонтерство перетворилося на капеланство?

Я з Києва, мені 52 роки, маю дві вищі освіти: соціальна педагогіка і психологія й англійська філологія. Я стала більш-менш віруючою у 1990 році – читала Біблію, ходила в євангельську церкву. З 1996-го почала служити у Чорнобильській зоні – допомагати дітям і підліткам, постраждалим від аварії. Також працювала з дітьми із проблемних сімей. Бувала в США на релігійних конференціях. І до 2014 року отак набувала досвіду.

А коли почався Майдан, ми з друзями поставили молитовний намет. І це теж був дуже особливий досвід спілкування з людьми різних конфесій – Господь дійсно відкривав їхні серця. Пізніше, коли наші служителі поїхали на війну, я волонтерила – передавала ліки, форму, броніки. На фронт їхати не хотіла, бо мала проблеми зі здоров’ям. Не хотіла навіть дуже знайомитись з тими хлопцями, що воювали, бо знала, що вони будуть гинути, не хотіла переживати, тож старалася триматись подалі…

А в грудні 2014-го мене запросили у Волноваху провести різдвяне свято для дітей. Я поїхала і там потрапила під свій перший обстріл – стріляли градами, поки ми співали у школі різдвяні пісні. Я навіть не зрозуміла, що то стріляють: думала, вікна дрижать, бо ми такі голосні. Потім директорка підійшла до мене, каже: «Олександро, ви така смілива – надворі все вибухає, а ви співаєте». А, думаю, зрозуміло. Відтоді я почала їздити як волонтер у Маріуполь, Широкіно, Попасну.

Через якийсь час вирішила залишити роботу – я викладала англійську мову в Києві, і робота була гарна, і директорка мене відпускала на тиждень-два, але я розуміла, що їздитиму і на довше. Паралельно я бачила військових, розуміла, що їм треба по-особливому надавати моральну, емоційну й духовну допомогу. І коли в 2015 році мене запросили друзі в Станицю Луганську, де відкрили християнський волонтерський центр, я переїхала зовсім. Ми з братами помолились, щоб дати мені сан диякониси і капеланське посвідчення. У Станиці я прожила 4,5 роки, потім переїхала в Авдіївку, і там прожила ще два з половиною роки, до 24 лютого 2022-го.

Головна ж подія, яка трапилася в моєму житті і найбільше вплинула на мене, – поява в серці віри і те, що Ісус Христос дав мені та всім віруючим привілей називатися Божою дитиною, бо написано: тим, хто прийняв Його, дав владу називатися Божими дітьми.

Сама молитва «Отче наш» нагадує, що ми Божі діти, якщо тільки віруємо в нашого Спасителя

Військовий капелан – священнослужитель, що здійснює душпастирство над військовими. Це офіційне визначення. Як ви для себе визначаєте капеланство і що входить у ваші обов’язки?

У січні цього року я підписала контракт з Міністерством оборони і тепер є молодшим лейтенантом капеланської служби ЗСУ. До того, восени, один із батальйонів, з яким я була знайома ще з 2019 року, дав запит, щоб я була у них капеланом. Можна сказати, що я роблю те ж саме, що й досі, але дуже зосереджена на своєму батальйоні. 85% ресурсів йде на нього і лише 15% – на інше: я працюю зі старими друзями, батальйонами й бригадами.

Як нас вчили на офіцерських курсах, основна мета й девіз капелана – бути поруч. Капелан має бути в межах досяжності, і на ППД, і в районі виконання бойових задач. Бійці знають, що я поруч, коли вони хочуть поговорити про щось релігійне і не тільки. Вони можуть підійти, запитати, написати, подзвонити. Я тут для них з будь-якими їхніми питаннями. Часто я сама проявляю певну ініціативу – коли свята, якісь події, є натхнення або приводи, як гарні, так і сумні (у нашому батальйоні теж бувають втрати). Я завжди використовую слово Боже, щоб проговорювати якісь істини про життя, повагу, мотивацію до роботи. Також молитва є допомогою сім’ям військовослужбовців.

Загалом у капеланів є чотири напрями дії. Перший – це душпастирська робота, релігійне консультування, відповіді на питання, бесіди. Другий – релігійно-просвітницька діяльність, коли я розказую про сенс якогось свята або прощення, милосердя, сім’ю тощо. Третій – консультування командування з релігійних питань. Ми провели в батальйоні ретельне опитування, люди яких вірувань і конфесій у нас є – від язичників до мусульман, від православних до атеїстів. І ми маємо задовольняти духовно-релігійні потреби усіх, усього особового складу, згідно з Конституцією України – свободою права на віросповідання. Це моя офіційна мета, прописана в законі про капеланство. І четвертий напрям – робота з волонтерами, соціальна робота за межами батальйону на рівні громади, коли я залучаю церкви, громадські організації, шукаю спонсорів тощо.

Такі мої обов’язки. На ППД мій робочий день триває з 8 до 18.00, якщо я кудись приїжджаю – стільки, скільки треба.

У нас є духовний центр (те, що раніше називалося капличка), і він для людей усіх конфесій.

Буквально вчора я подарувала одному з бійців Коран і сказала, що будемо читати його разом. Також планую дати йому номер мусульманського капелана, з яким він буде спілкуватися, якщо забажає

Ви стали першою Україні дипломованою капеланкою. Що дає такий статус, на що впливає, що це для вас?

Для мене особисто це найперше про те, що держава визнає: нашій армії потрібен Бог. Ми не просто так кажемо, що ми воїни світла, що з нами Бог і Україна. Не просто так воюємо з чорною, диявольською силою, яка дуже лицемірна і під вивіскою православ’я створює фсбшний шабаш. І ми дійсно потребуємо Божої допомоги, благословення, базової християнської етики й моралі. Я знаю, що одна з бригад, що першою заходила в Херсон, мала від керівництва офіційну постанову: заходячи на деокуповану територію, ви маєте показати контраст з кацапською армією – людяність і повагу до місцевого населення (реальні християнські цінності). Тому для мене це найперше визнання Бога, Його главенства. Визнання правильності християнської моралі, якої ми дотримуємося.

Ще одне – з часів Майдану я пишаюся тим, що ми обрали шлях до Європи, а не до кацапні, щоб не бути так, як зараз Білорусь. Я вважаю, що НАТО надихає нашу армію дивитися на все ширше. І коли вона визначила, що нам треба більше капеланів, в тому числі жінок (нас вже троє, просто так сталося, що я була першою), вважаю, це правильний крок, адже в армії багато жінок, і в нашому батальйоні теж.

Є багато того, що жінки можуть зробити в армії, що чоловіки навряд чи можуть – або не всі, або не завжди. Бог створив чоловіка і жінку, тому і в сім’ї, і в роботі, і в армії мають бути і ті, й інші.

Ну й останнє: коли я маю статус офіцера, я маю більше можливостей. Коли я була волонтером, мене могли привезти на якісь окремі локації. Тепер я приїжджаю на всі, незалежно від того, там безпечно чи ні. І до мене більше довіри. Бо волонтер – він прийшов і пішов, і, можливо, він дуже класний, але треба роки, щоб більш-менш познайомитись і довіряти. Офіцерові простіше – перевірили документи і пропустили. Така робота більш об’ємна, глибока й професійна.

Я зараз закінчую Київську семінарію, і там нас вчили (взагалі цю фразу я чула не раз), що дуже важливим є планування, причому планувати треба не тільки на своє життя, а й на наступні покоління. Ця фраза стала для мене одним із основних мотиваційних поштовхів, коли мені запропонували «узаконити» мої стосунки з ЗСУ. І я, як пташечка – пурхала всюди по лінії фронту між друзями, в певному сенсі посадила себе в клітку. Тепер я при батальйоні, моя робота дещо відрізняється від тої, що була раніше. І вона з думкою дійсно про наступні покоління. Щоб у нас була дійсно професійна армія, щоб жінки мали доступ до роботи в капеланстві, щоб капеланська служба була на гідному рівні.

Жінки-капелани мають відбудовувати і нашу армію, і нашу країну, і царство Боже усіма силами

З жінками у батальйоні ви працюєте окремо, так? У чому різниця?

Так, ми зустрічаємось щоп’ятниці. Спілкуємось на різні теми, переважно про жінок у Біблії, бо таких дуже багато. Там є цікаві й дуже практичні уроки для жінок-військових. Ну й попліткувати про щось у гарному сенсі цього слова, і помолитися разом про щось теж нам, жінкам, дуже допомагає.

На вашу думку, взагалі війна – це жіноча справа? Як жінки поводяться на війні, як часто звертаються до вас і з чим найчастіше?

Я дотримуюсь традиційних поглядів: такі екстремальні речі, як війна, бажано щоб були не для жінок. Щоб цим займалися чоловіки, адже вони захисники і так далі.

З іншого боку, упродовж історії людства були певні реформи, коли жінкам нарешті дозволяли голосувати й бути обраними або займатися наукою. Або йти на війну. Бо, звісно, буває й таке, що жінка може краще, ніж чоловік, логічно думати, бути краще фізично підготовленою. У нас є жінки-керівники танкового екіпажу, жінки-снайпери. Так, жінки мають найперше дбати про сім’ю, але коли в країні війна, вони можуть стати на її захист – зокрема, більш зрілі, старші жінки.

Знаєте, як кажуть: як все добре – то все добре, а як жінку розлютити, то краще не переходити їй дорогу, бо не знаєш, в яких кущах вона лежить. А вона може: вилежати, холоднокровно знайти свою мішень і її відпрацювати.

Тож треба розбивати стереотипи на війні. Але щиро я кажу: краще ні мені, ні іншим жінкам тут би не бути. Водночас жінки йдуть, часто на ті позиції, де не вистачає чоловіків. Нормально й те, що вони йдуть сюди просто заробляти кошти, бо армія зазвичай гарно фінансується. Не варто за це засуджувати: якщо ви гарно робите свою роботу, ви гідні гарної зарплатні.

Зрештою, є жінки, які йдуть в армію, щоб знайти собі чоловіка. Це теж не гріх. Адже дійсно в армії найкращі чоловіки – наші сонечки, наші герої. Ми знаємо, що вони все одно люди, у них є косяки й зальоти, але вони – найкращі. І створювати з такими сім’ї – нормально.

Найперше, на що я орієнтую жінок: ніщо не повинно заважати вам гарно робити свою роботу. А жіночий колектив – він і в Африці жіночий колектив. З усіма речами, йому притаманними. Та я рада сприяти тому, щоб ця атмосфера покращувалася, щоб жінки почувалися гідно, могли мудро керувати емоціями, поведінкою і стосунками.

Я люблю психологію, і вважаю, що в Біблії її багато – правильної, гарної психології. Наприклад, «неможливе людям можливе Богу» або «все можу в Ісусі Христі, який зміцнює мене»

З ким вам як капеланці працювати легше – з жінками чи чоловіками?

Не думала про це. Але, напевно, з чоловіками, тому що їх більше. Я підозрюю, що за моєю спиною жінки придумують різні історії про мене, так само, як і одна про одну, і це нормально.

Чоловіки теж влаштовували перевірки, коли я ще була волонтером: як я реагуватиму на те чи інше. Хтось думав, що я просто грюкну дверима, скажу: та нащо воно треба, йдіть у баню, як не цінуєте мою допомогу. Але Божа благодать навчила мене співпрацювати з різними людьми, без неї я б не протрималась так довго. Я намагаюся або уникати конфліктів, або вчасно зводити їх нанівець. І тим командирам, з якими я зараз працюю, я зразу сказала: запам’ятайте дві речі. Перше: ми не станемо командою, поки не пройдемо через конфлікт. Друге: в моїх функціональних обов’язках записано, що я маю бути взірцем для особового складу, але взірець – не означає без вад, ідеальний, безгрішний. Це означає, що я намагаюся робити свою роботу якнайкраще, але якщо у мене якийсь косяк, я це визнаю, не виправдовуюсь (взагалі ненавиджу виправдовуватись). І надалі стараюся робити так, щоб це не повторювалося. Вчитися й вдосконалюватися.

Ви казали, що капеланство – не жіноча справа, не радите жінкам іти в це, але самі стали капеланом. Парадокс. Як так? І як ваша родина ставиться до вашої діяльності. І хто ваша родина?

Я не раджу, і я б сама не пішла, якби Бог не відкрив двері. По-перше, я побачила потребу, по-друге, я маю досвід роботи з емоційно травмованими людьми, по-третє, я незаміжня, не маю дітей, мені, як то кажуть, нема чого втрачати. Ніхто за мене, крім мами, не боїться, а мама більш-менш мене відпустила. Вона теж віруюча, молиться й морально мене підтримує. Тому себе я бачу як виняток.

Іншим жінкам я дійсно не раджу, якщо вони стовідсотково не переконані, якщо всі янголи це не підказали, не відкрили двері, не надали ресурси. Не варто ломитися, казати: от вона може, чому не я? Треба йти, куди Бог вас веде. Куди ведуть обставини, ваші таланти, навички, досвід. Ми всі маємо бути там, де найкраще. На своєму місці. Неправильна мотивація – це страшно й небезпечно.

Я вірю, що мені реально Бог допоміг. І з підлітками вчилася правильно спілкуватися, і зараз з особовим складом. Вважаю, що досвід в конфліктології – один із основних, для усіх. Треба знати, як розпізнати і запобігти, які конфлікти конструктивні, а які деструктивні. І що далі з цим робити. Я маю цей досвід і бачу, що все складається: Бог веде, люди з цим погоджуються.

Так, комбат, який дав мені запит на капеланство, особисто знав мене два місяці. Але близькі по духу люди з батальйону, які поганого не порадять, рекомендували мене так, що він сказав: «Все, Олександро, не маю жодних сумнівів, ідіть і робіть»

Ви вже й самі проводите навчання для капеланів. Чи мали випадки, коли розуміли, що людина не зможе ним бути, це не її? Як чинили в таких ситуаціях?

Я була на навчанні на офіцерських курсах при університеті Шевченка, також їздила в Німеччину, нас там вчили американські капелани, які були зі своїми військовими в Іраку й Афганістані. Тепер я проводжу тренінги або для тих, хто хоче бути капеланами, або для волонтерів з християнських церков, для тих, хто хоче розуміти, як допомагати військовим, їхнім сім’ям, служити в шпиталі тощо.

Під час навчання я намагаюсь вкласти в людину якомога більше знань, досвіду, а також мотивую, заохочую, надихаю просто шукати, куди йти і де це найкраще застосувати. І я ніколи не можу сказати, в кого що вийде або ні, бо я певна, що зараз і на мене хтось дивиться і взагалі не розуміє: як, як так?! От чесно. Бог часто обирає немічне й незначуще, щоб таким чином показати Свою силу, владу, любов – все таке потужне. Тому я ніколи не скажу людині: це не твоє.

Але якщо вона буде радитись і запитувати, я можу, наприклад, сказати: пильнуй оце й оце, будь готовий до цього й цього. Моє капеланське життя теж не безпроблемне, не ідеальне.

Є те, через що я хвилююсь, чого боюся. І щось у мене теж не виходить. Тож я краще буду надихати людину шукати, де вона себе реалізує, а не казати: і не пробуй

Ви займаєтеся духом і душами військових, а хто займається вами? У психологів є супервізія, а у капеланів? Чи ходять капелани до священиків, психологів, як ви розвантажуєтеся, з ким радитеся?

Це залежить від того, який аспект, яке питання. В моїй роботі багато різних напрямків, і з технічних чи військових питань я раджуся з фахівцями у цій справі. У нашому батальйоні є помічник командира з МПЗ, він дуже мене підтримує. Коли ми робили опитування, він теж допомагав, хоча й міг сказати: «Ось вам, Олександро, люди, ручки, папір, працюйте».

У християнському аспекті я маю кілька людей з США, які є моїми колишніми радниками: вони жили в Україні по 15-20 років, були місіонерами, служили нашому народу, показували, що таке християнський патріотизм, вчили практичній конфліктології, спілкуванню з людьми. І ми досі на зв’язку, я можу з ними багато чого обговорювати.

У психологічному плані також є люди, до яких я можу звернутися: колеги-капелани або психологи. Часто я щось просто в інтернеті дивлюся. Є, наприклад, Андрій Козінчук, відомий психолог, який розказує дуже круті й грамотні речі. Я іноді беру з них щось нове або просто бачу, що я все роблю правильно. Так, на початку війни мені дуже знадобилося те, чому навчали американські місіонери: слухати людей. Просто слухати, не перебиваючи, не вискакуючи з якимись порадами. Ще я почула, як військові казали: ми не любимо, щоб нас жаліли, не треба цього. Із самого початку я ставилася до них як до побратимів. Тож супервізія у мене є, вважаю, що без цього я б і половини не зробила.

Є дуже крутий фахівець Френк Пьюселік, який вчив нас, як працювати з військовими. Він був у В’єтнамі, сам ледь не загинув, але врятувався і став військовим психологом. Він дав потужний фундамент знань, який дещо відрізняється від традиційних підходів.

У психології є дуже ефективний метод – рівний рівному. Це коли підліток розказує підлітку про шкоду наркотиків або військовий військовому про те, як не повбивати всіх, кого не треба, як шанувати сім’ю так само, як побратимів. Бо є ж меми в соцмережах: я і мій чоловік на весіллі (вона посміхається, він просто стоїть поруч), а потім – мій чоловік і його побратими на війні (всі ржуть, еге-гей). І це дійсно правда, і треба пояснити, чому так, чому сміятися можна не лише з побратимами, а й з дружиною теж.

Коли у мене були певні питання, я набралася хоробрості і видзвонила Френка, звернулася до нього вже індивідуально. Він, звісно, як нормальний психолог, ніяких відповідей мені не дав, але надихнув, сказав, що все вдасться, працюйте далі. Таке теж іноді треба.

Не можна бути сам у собі, бо швидко буде вигорання від цього

Які були кумедні або знакові, дивовижні випадки? Ви розповідали, як спершу за солдатами «ганялися». Як вам вдалося до себе прихилити не просто чоловіків, а воїнів?

Думаю, для цього потрібно бути щирою. Без понтів, масок, просто такою, як є. І якщо було важко, я говорила: такою є моя місія від Бога, мені не байдуже, тому я тут.

А історій було чимало ще з часів, як я тільки починала капеланську службу в Станиці Луганській. Як починала? Найперше, пошила собі форму, бо у мене шістдесят якийсь розмір. Ще зробила візитівки з номером телефона і словами підтримки (протягом років війни я роздала 7 тисяч таких). Усюди, де я зустрічала військових, підходила й казала: «Доброго дня, я капелан, я тут живу, я за вас молюсь, якщо я можу чимось допомогти – ось мій номер телефону».

Це фактично була лінія фронту, за річкою вже вороги, і хлопці дивувалися: бачити тут когось, хто говорить українською, хто у формі, хто отак пропонує допомогу, хто, зрештою, жіночка, було приємно. Вони брали візитівку, показували взводному, той – ротному, і вони мені казали: «Ну, приходьте на чайочок або ми до вас». Так ми знайомились, починали спілкуватись.

Тоді їм були потрібні базові речі – ліки, скоби, клейонка, щоб облаштуватись. Або когось кудись підвезти – я це теж пропонувала. Часом ми щось разом святкували, і було таке відчуття хай не сім’ї, але надзвичайно теплого, приємного військового братства. З цього все починалося, історії теж.

Одна з прикольних – був такий розвідник з позивним Смерть, брутальний дядько, і разом з побратимами запрошував мене на чай з печеньками. А я кажу їм: «Хлопці, найкращі печеньки – це котлети». Вони посміялися, але коли наступного разу запросили на чайок, кажуть: «Заходьте, у нас все готово». І точно, зробили шашлик.

У цього розвідника був день народження в кінці грудня. Я тоді тільки почала їздити на машині, а дороги в Станиці не дуже чистились. І от він дзвонить увечері, вже темно, падає сніг, і каже: «Олександро, у мене ж день народження, приїжджайте, ми робимо шашлики». Я стою з телефоном біля вікна, дивлюсь на той сніг, на ту темряву і думаю: «Господь, якби я просто любила шашлики, я б нікуди не поїхала, але оскільки Ти даєш мені любов до людей, а день народження – це дуже особливе (хтозна, хто доживе до наступного), треба їхати, і хай я доїду». І я приїхала.

Було й таке, що хлопці зловживали алкоголем, і я проводила з ними профілактичні бесіди – то батогом, то пряником. Якось робила шаховий турнір: купила картонні набори, і вони грали одне з одним на час, були призи. Іноді, як когось з командирів чи бійців везла кудись далеко, то жартома казала: «Ви готові, у мене ж будуть проповіді всю дорогу?». Вони такі дивляться на мене, а я: «Та розслабтеся, все нормально!».

Або на шикуванні колись на Різдво під Волновахою командир дав мені слово, щоб я всіх організовано привітала й помолилася. Я вийшла й кажу: «Шановні, Христос ся рождає, славімо Його! Оскільки сьогодні різдвяний ранок, командир дозволив мені проповідувати 40 хвилин». Хлопці на обличчях напружились: на мене, на командира. І командир теж такий: а-а-а… А я: «Та не хвилюйтеся, жартую, скажу все за 4 хвилини».

З деякими батальйонами ми плідно співпрацювали на офіційному рівні, вони вже вручали мені свої нагороди, запрошували на свята і, пам’ятаю, мене запросили сказати слово на шикуванні одного підрозділу, який не міг вчасно зайти на позиції. Це було у січні, на початку нового навчального року – у військових є таке поняття. Комбат дав мені слово, і я почала: «Dear friends…» і далі все англійською. Хлопці такі: «Що це, що відбувається?». І комбат так на мене дивиться: «Олександро, ви не загубилися?». А я кажу: «Ой, вибачте, це ж ми ще не в НАТО, то поки треба не англійською, а офіційною державною. Але я хочу вас заохотити: будь ласка, поки ви тут, вчіться, займайтеся самоосвітою». Отак напівжартома все одно стараюся хлопців підтримати. І розумію їхній гумор, специфічний, часом чорний.

Є така відома фраза військових: «Нас сварити – все одно що небо фарбувати: або фарба закінчується, або драбина закоротка». Фішка в тому, що вся вона складається з суцільних матюків. І як же хлопці все це літературно заміняють, щоб при мені не матюкатися 🙂

Ви на війні ще з 2014-го. Єдина жінка-капелан, яка переїхала на лінію фронту і сім років прожила там. Як ви виживали, витримували колосальну напругу? Як було організоване ваше життя?

Ми приїхали в Станицю 11 листопада, і перші чотири дні були чи не найгіршими в моєму житті. Там не було де спати – ми спали на підлозі, на фанері. Не було толком води й опалення, не було й світла. Судоми зводили ноги, було дуже страшно через постійні обстріли: я ще не знала, де вихід, а де прихід. Потім ми підвели електрику, знайшли обігрівач, хтось передав матрац. Потроху все налагодилось.

Було складно, але й очевидно, що Господь мені допомагає. Так, ми знали, що є бабусі, у яких внуки-племінники воюють за сепарів, але Бог давав нам милосердя і до тих бабусь, бо вони ні на що особливо не впливали, не коригували вогонь, як буває зараз. Ми потроху знайомились з людьми, проводили навчання з протимінної безпеки, допомагали психологічно. Загалом усяк допомагали, розгорнули активну діяльність і мали велику вдячність від різних місцевих служб, лікарень тощо. Також працювали з військовими.

За рік я почала кермувати автівкою, і це зробило моє служіння ще більш ефективним. Ми поїхали далі у села, навіть у такі, де лише одна вулиця. Люди зустрічали зі сльозами, були дуже вдячні за будь-яку допомогу й підтримку. З військовими ми ставали друзями, як і з їхніми сім’ями.

У Станиці був перший знайомий мені боєць, який загинув. Буквально за пару днів до того ми бачились на базарі. А потім він наїхав на міну і все… Я його ніколи не забуду. Через півроку був ще один, вже друг-друг. Звали його Денис, він був такий особливий… Перша моя важка втрата і перший досвід підтримки командирів та особового складу, що пережили втрату побратима. Потім це стало постійним компонентом мого служіння.

А робота продовжувалась. Невдовзі приїхав пастор, який перейняв у мене практично всю діяльність. Бо я планувала переїжджати: моя місія була виконана, а бригади й батальйони, з якими я дружила, переводили після ротації в інші райони – під Волноваху, Кримське. І щоб до них їхати, мені краще було бути десь поміж Луганською і Донецькою областями. Зрештою я переїхала в Авдіївку, там була місіонеркою в двох церквах. Там я теж багато їздила, підтримувала людей, і це була плідна праця. Хоча в певному сенсі було важче – Станиця була простішою і більш патріотичною.

В Авдіївці цивільні були жорсткі й зовсім непатріотичні. Відверто робили до мене провокації, ставилися негативно

Увесь цей час, коли ви були місіонеркою, ви служили без зарплат чи забезпечення. Суто людське питання: за що ви жили і що вас тримало за відсутності якихось офіційних зобов’язань (як контракт чи трудовий договір), щоб так довго й самовіддано волонтерити?

Я не маю сім’ї, яку треба забезпечувати, і це плюс. Мама тоді мала нормальну пенсію, я ж жила на пожертвування, що надавали мені друзі. Вони знали мене досить давно й цілком мені довіряли. Я жартома їх попереджала: «Коли побачите мене з золотими зубами, тоді можете хвилюватися, що я неправильно використовую кошти».

Насправді багаторічний досвід роботи в благодійних організаціях та служби в церкві навчив мене прозорості й підзвітності щодо ресурсів, зокрема, й матеріальних. Під час війни я усвідомлювала, що спонсори мають відчувати ту вдячність, яку бійці висловлюють мені. Я не можу залишати її, маю передавати спонсорам – у вигляді фото, відео, офіційних подяк.

З іншого боку, багато друзів казали мені: «Сашо, ми не можемо бути там, де ти, робити те, що ти робиш. Тому ось кошти на пальне для машини, на ліки для тебе та інші твої потреби». У мене завжди були окремі конвертики: кошти службові та кошти на особисте. Мені в принципі багато не треба, я веду дуже скромний спосіб життя.

Найбільше йшло на забезпечення авто, щоб воно їздило. Друзі робили мені регулярний платіж щомісяця, і більш-менш вистачало на різні потреби. Коли кудись треба було їхати, і це було важко, я молилася й казала: «Господь, якщо ти не даси мені гроші на пальне, я не ображусь» 🙂 Але Господь завжди давав гроші. І я їздила.

Я дійсно старалася бути дуже скромною, прозорою, всі, хто мене підтримував, завжди мали чеки

Що ще було складним, до чого досі не можете звикнути, а чого, навпаки, ви боялися, а це виявилося легким?

Складним є те, що гинуть мої друзі, і я хочу мати віру, що ми ще побачимось, хочу бути більш оптимістичною, впевненою. Але не завжди це виходить… Це дійсно найважче. Друзі гинуть і можуть ще загинути, до цього не звикнути. Бути водночас щирою і оптимістичною дуже важко.

А чого я боялася… (Сміється.) Якщо чесно, хоч я така вже й у віці, і трохи товстенька, тобто не дуже сексі, все одно боялася, що дядьки будуть приставати. Або, може, і я в когось закохаюся, бо всі ми люди, і не варто переоцінювати себе. Я боялася, що не дай Бог, якийсь гріх або щось таке… І моя репутація від того постраждає. А вона мала бути правильна. Боялась також пліток, бо є багато розмов тет-а-тет, які все одно повинні відбуватися в публічному місці, або ж треба залишати трохи відкриті двері, щоб хтось не закидав, що я там незрозуміло як і кого консультую.

Також в перші роки, коли я ночувала у військових, зачинялась на замок або й підставляла стільчик, щоб ніхто до мене не ліз. Потім якось попустило.

Ще я дуже боялась їздити, боялась аварій. Та й зараз я багато чого боюся: що десь будуть вибухи, буде якесь поранення…

Страх завжди присутній, часом виправданий, часом ні. Його треба просто стримувати (вдих-видих, нагадування, що Бог все контролює) й робити своє далі

Кажуть, на війні починають вірити в Бога навіть атеїсти. Це так? Ваші спостереження: як люди, потрапляючи на війну, змінюють своє сприйняття віри?

Ця фраза, як і багато інших, є не дуже об’єктивною. Я б сказала, що на війні не те що нема атеїстів, просто люди на якісь кілька секунд чи хвилин думають про життя, смерть і що далі буде. Тому іноді кажуть: «Боже, якщо ти є, то я…» або «Якщо я виживу, то…».

У мене є друг, який отримав 9 кульових поранень і вижив. І от коли він лежав і сподівався, що його витягнуть, то теж казав: «Боже, якщо я виживу, то найперше одружуся». Так само обіцяють піти в церкву, почитати Біблію тощо. Це нормально. Потім, звісно, по-різному буває. Але ще один мій друг, який повернувся з полону, казав: «Сашо, я там все згадував, що ти говорила про Бога, все, що міг згадати. І молився, це мене підтримувало». І я була дуже рада, адже в капеланському служінні ми знаємо реально тільки відсотків тридцять того, що Бог робить в людських життях, серцях, душах. Решту, певно, побачимо тільки на небесах.

Є ще й така фраза: йдуть найкращі. Я дозволяю собі, як досвідчений капелан, не завжди з цим погоджуватись. Бо це, по-перше, принижує тих, хто живі, а це неправильно, по-друге, я щиро вірю, що Бог забирає тих, хто виконав свою місію. Це Біблійний погляд. У Бога дійсно всі дні пораховані, все прописано, всі шляхи й повороти, що з нами трапляються.

Скільки ситуацій, коли поруч, в однакових умовах, один вижив, а інший ні. Тож на все воля Божа, у кожного свій час. Втім, це не означає нехтувати заходами безпеки

На війні багато негативних емоцій. Ненависть, зловтіха, лайка – як ви це сприймаєте як капеланка?

Моє ставлення до цього змінилося у 2022 році. До цього було так: мої друзі-військові пишуть, що розгромили якусь роту й багато ворогів загинуло. І у мене дилема: як християнка я не можу радіти нічиїй смерті, а як капеланка, що працює з військовими і сподівається на їхні перемоги, я мушу з ними радіти. Це правильно. І у мене бувало таке, що я сиджу кілька хвилин, дивлюсь на цей пост і думаю: ставити лайк чи ні? Зазвичай я ставлю.

Було й таке, що я зробила репост якогось військового анекдота із замальованим нецензурним словом, і мені одна віруюча жіночка написала: «То тепер капелану можна матюкатися, з яких це пір?». Я довго сиділа-думала, й усім це раджу – добре подумати, перш ніж щось відповідати у соцмережах (адже професійні кацапські боти вміло налаштовують нас одне проти одного через другорядні речі). Я тоді перебрала п’ять відповідей і написала шосту, вгадайте, яку? Я просто написала: ні. Бо я з нею згодна, і не все, що я роблю, правильно.

У 2022 році я мало не щотижня проводила вебінари для віруючих, переважно жінок, для тих, хто виїхав за кордон і хвилювався за домівки, чоловіків, за те, що їх називають зрадницями. Там було почуття провини, багато страху. І я пояснювала і з психологічної, і з релігійної точки зору, як з цим боротися, як нам як християнам не мати ненависті, бо ненависть не допомагає. Допомагати має любов до України. Хтось з великих сказав: я воюю не тому, що ненавиджу ворога, а тому, що люблю тих, кого захищаю. Найкраща мотивація – дійсно, любов до своїх рідних. А ненависть – то як спеції, які можуть дозволити собі додавати військові. Однак ненависть теж має право на існування.

Як психолог я кажу людям: «Ми маємо право певний час мати певні емоції. Але вони не повинні нас захоплювати так, що ми через ненависть до русні починаємо кидатись на усіх людей»

Чи можна бажати смерті ворогу? Одна з головних заповідей Біблії: не вбий. На війні, на жаль, вбивають, доводиться вбивати. Це важко. Як ви допомагаєте людям, як це пояснюєте?

У мене є відповіді на ці питання, але вони суб’єктивні. Я не відповідаю від імені всього капеланства або усіх християн. Перш за все, я вважаю, що усі ми перед Богом грішні, незалежно від того, стріляли чи ні, вбивали чи ні: ми не слухались батьків, когось обманювали, щось крали, ми горді, бажали жінок ближнього тощо. Тож грішні абсолютно всі й абсолютно однаково, Бог один святий. І тому я кажу нашим захисникам: «Якщо ти відчуваєш, що твоя совість неспокійна, піди в ліс, в поле, стань перед Богом і скажи: ось моя совість, ось мені якось недобре, ось розберися. Прости мене або заспокой». Якось так. Це перше. Друге: об’єктивно, коли хтось зоп’яну або із заздрощів вбиває, то це одне, це вбивство, а захист від людей, які йдуть на тебе зі зброєю і несуть зброю, щоб вбивати, і знають, що можуть бути вбитими, це не є вбивство. Це, як кажуть військові, відпрацювати ціль, знищити ворога, а не вбити людину. Це дуже різні речі, і в інших мовах вони можуть звучати по-різному (і в єврейській чи грецькій, якою писали заповіді). Тому я кажу військовим: «Ви робите свою роботу».

Колись, як тільки починала волонтерити, я поверталась з Маріуполя і у потязі розговорилася з одним хлопцем, напевно, снайпером. І він мені сказав: «Пані Олександро, я роблю свою роботу дуже добре, але я її ненавиджу». Тоді, здається, я стала розуміти серце українського захисника: вони мають сіяти смерті, зупиняти ворога, але мало хто доходить до рівня, коли цим мало не насолоджується.

За всі ці роки я бачила одного чи двох, про кого можна було б сказати: він перетворився на машину для вбивства. Зазвичай це трохи блеф, бахвальство, Рембо відпочиває. Так чи інакше бійці усвідомлюють, що хоч вони й знищують ворога, все одно вбивають. Але в Біблії Бог благословляє Ізраїль, коли він захищає свою землю, свій народ, свою віру, свої цінності, свою історію й культуру, свою свободу, зрештою.

Я постійно нагадую бійцям, кого і що вони захищають. Це ж не просто ворог, не просто погані люди, це практично сатанинська сила

Чи буває таке, що ви відчуваєте безпорадність, розумієте, що нічим не можете допомогти, навіть молитва не зарадить?

Всяке буває. Колись, ще у 2015 році, командири звертались з різними проханнями, і я бачила, що у мене й близько нема можливості допомогти. Я дуже засмучувалась і, звісно, молилася, як будь-який нормальний капелан. І питала: «Господь, як так?». І Господь вклав мені таку думку: «Волонтерів і бійців багато, а от капеланів – одиниці». Якось я теж думала підписувати контракт, щоб бути медиком, кухарем, кимось наче більш корисним, але бійці відмовляли: «Залишайся, будь ласка, капеланом, нам треба». Так і Господь надихав мене допомагати не матеріально. Хоча тільки у 2022 році ми придбали більше 10 всяких джипів, бусів та інших авто – і для військових, і для евакуації цивільних. І купу дуже важливих гаджетів.

Тож, навіть коли розчаровуєшся, треба взяти себе в руки, заспокоїтися, озирнутися навколо. Ти нікому нічого не винна, від тебе ніхто не очікує, що ти врятуєш ситуацію. А у волонтерів і капеланів часто є комплекс рятівника.

На війні «крєпко страшно, крєпко важко». Який для вас був найважчий, найболючіший момент за півтора роки повномасштабної війни? Як ви це долали?

Я вже згадувала: це були звістки про загибель друзів, одна за одною. У 2022 році я втратила понад 40 своїх дуже близьких друзів з різних бригад і батальйонів, в тому числі двох жінок-медиків.

Є поняття стадій переживання втрат: спершу заперечення, потім гнів, торг, депресія і в кінці прийняття. Тоді у мене просто не вистачало часу відновлюватись – так багато було цих новин про втрати. Я сходила з розуму. Думала: якщо так далі піде, за півроку я втрачу всіх, з ким дружила досі. Як ота мама Стефанія, я все сивіла. Й перестала фарбуватись, так і залишилась повністю сивою, такий був прояв депресії. Я пов’язала на сумку чорний шарфик, щоб проявляти скорботу. Тоді, з березня по червень, я жила у Львові з мамою, і її теж треба було підтримувати. Мені було важко, коли я не могла до когось поїхати на поховання, просто попрощатися. А коли я бачила друзів, то розуміла, що ми всі прощаємось одне з одним, як назавжди…

Часом я серджуся на деякі релігійні структури, церкви і пасторів, бо бачу, наскільки більше, якісніше вони можуть допомагати цивільним і сім’ям військовослужбовців, але не роблять цього. Церкви багато недоробляють, причому всі – і православні, і католики, і протестанти.

Ще часом хочеться проклясти не тільки русню, а й наших корумпованих чиновників. Я дивуюсь, наскільки люди не мають страху Божого, елементарної совісті. Думаю: «Хай їхні діти підійдуть і зазирнуть їм у вічі: тату, а правда, що ти корупціонер? І хай вони мучаться совістю навіть перед своїми дітьми, внуками й не можуть спати ночами».

Із смішного: мені важко, і я сердита на себе, що не можу схуднути. Я маю проблеми зі щитовидкою, але й люблю поїсти, і через стрес їм більше, ніж треба

Чому вас особисто навчила ваша справа? Якісь власні відкриття, суперсили тощо?

Дуже багато чому. Доводиться шукати присутність Бога у стресових обставинах, коли і я, і багато інших людей запитують: де Бог? Ісус казав: «Я з вами до кінця віку, не залишу і не покину». І ще Господь каже: «Кожен, хто покличе Господнє ім’я, спасеться». Звісно, це стосується не тільки фізичного, а й вічного життя нашої душі.

Уявімо, що Бог назвав причини, чому він щось допустив: це вас дійсно задовольнить, втішить, заспокоїть? Насправді ні, бо війна й смерть – це зло, те, чого Бог не хоче. І часом нема відповіді на питання, чому Бог допускає. Так, у Бога є ці причини, але він, на відміну від диявола, навпаки, захищає, оберігає, надихає, зцілює людей. Бог дає людям вибір, але вони часто використовують його, як підлітки, не для доброго, а для злого. Хоча батьки вчать і пояснюють, в тому числі й власним прикладом.

Важко розуміти Бога не тільки тоді, коли все добре, а й коли дуже погано, і довго погано. Я помітила з соцмереж: у перші місяці повномасштабної війни всі віруючі друзі, пастори постили стільки цитат з Біблії, стільки молитов. За кілька місяців, коли у хлопців на фронті відкрилося друге й третє дихання, цитати закінчилися. А Бог все не допомагає, тобто допомагає, та не так, як ми того хочемо. Тому і є капеланство. До речі, не тільки військове – воно є і у поліції, ДСНС, вязницях, шпиталях. Капеланство – це віра в Бога і служіння людям в екстремальних умовах. І цьому треба вчитись. Бо як все добре, то наче й Бог не треба, а як важко, то зразу Його кличемо.

Для мене одне з найяскравіших див у 2022 році – це коли я на якійсь заправці в якомусь місті могла побачити людину, про яку я навіть не знала, чи вона ще жива. Зустрітися, не домовляючись, бо домовлятися не було жодного сенсу. Капеланство навчило мене вірити тоді, коли важко вірити. Організувати себе з Божою допомогою, коди важко організувати. Ця віра, що не зважає на обставини, почуття, емоції, переживання, така, як фундамент, як граніт, така, що її не зрушиш, – вона є. І є багато прикладів з Біблії, про того ж Іову, який все втратив, невиліковно хворий, і дружина каже йому: прокляни Бога і помри. А він відповідає: жінко, не можна так – приймати від Бога тільки добре, а коли щось погане, відразу відвертатися, типу він не допоміг, то я на нього образився. І Бог його надзвичайно вшанував за таку віру, таке розуміння й прийняття. Ми знаємо, що всі апостоли померли не своєю смертю, загинули за віру. Капелани пояснюють гріховність цього світу (він прекрасний, але грішний за замочуванням) і велич Божого світла, святості. Я завжди бійцям кажу: «Це не пусті слова, що ви воїни світла, тому що Бог є світло, і ви разом з Ним боретесь проти темряви».

І чоловіки, й жінки сприймають слово Боже. Його силу, милосердя, благодать. Зараз у моєму батальйоні кілька сотень людей, і я вважаю, що це моя церква. Може, у мирний час вони б у мій бік і не подивилися: «Що ви там про Бога розказуєте, мені це не треба». Зараз вони періодично слухають, хоча я цим не зловживаю. Думаю, що капеланство – дуже потужний інструмент, придуманий Богом.

У Біблії є таке поняття, як останні часи. І ми дійсно віримо, що скоро диявол буде засуджений, будуть відбуватися пророчі речі, які важко зрозуміти. Про капеланство кажуть: у Книзі Діянь 28 розділів, а ми зараз живемо у 29-му. Це сучасний літопис християнського життя

Про що мрієте? Що б хотіли зробити найперше після нашої перемоги?

Я думала про це… (Плаче.). У мене така ж думка, як і у багатьох командирів: найперше ми проїдемось по цвинтарях, могилах тих, кого війна забрала, і гідно всіх вшануємо. З усіма зустрінемось, поговоримо, посидимо. А потім будемо переключатись на щось приємне, мирне. Я часто кажу військовим: «Ви маєте повертатися до дітей – своїх, чужих, у школу, де ви вчились, у свій мікрорайон. Діти мають на вас дивитись і думати: хочу бути, як дядя Петя, дядя Серьожа, дядя Саша». І я сподіваюся, хоч і трохи підстаркувата, що зможу надихати молодь своїм прикладом. І це одна з причин, чому я стала штатним капеланом (не знаю, як знайти вихід на книгу Гіннеса, щоб вписатися там як перша капеланка 🙂 ). Я хочу надихати дівчат, жінок, що можна дуже багато зробити, коли маєш віру у всемогутнього Господа, а також бажання, освіту, ресурси, приклад інших людей, мотивацію, заради чого ти це робиш.

Що ще? Можливо, пофарбую волосся у жовто-блакитний колір. І є шанс, що я зроблю якесь красиве татуювання – типу: Бог любить Україну, або Бог дав Україні перемогу, або щось таке, де буде поєднуватися Бог і Україна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Фото війни: українські жінки у 16 проникливих кадрах
• Чотири історії: як це – бути снайперкою, далекобійницею, пілотесою або поліцянткою
• Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером