Йдеться про не дуже щасливі спогади – ті, що хочеться забути. Давню подругу, з якою посварилися, бо вона «пліткарка». Або вчительку, яка при цілому класі критикувала твій малюнок. Або колишнього, якому так хотілося вивалити всю правду в очі про його жадібність і пихатість.

Що цікаво: ти не маєш наміру спілкуватися з ними і взагалі не цікавишся їхнім життям. Хоча в душі не проти дізнатися, що в примар минулого все шкереберть – «катюзі по заслузі», як то кажуть. Дивує лише, чому ті катюги продовжують сидіти в пам’яті і виринати у невідповідний момент.

ЯК ЗАБУТИ ОБРАЗУ

Психологи, зокрема психологічної студії «СЕНС», називають це проекцією в стосунках. Всі наші думки, навіть про інших людей, все одно більше про нас, ніж про них. Навіть якщо причина спогадів – інші, але згадуємо цих інших саме ми. І згадуємо не просто так, а в певних ситуаціях. Наприклад, там, де жадібний колишній чоловік не дав копійки, а я віддала б всі гроші. Коли в роботі щось не клеїться і та вчителька точно б сказала, що руки ростуть з не з того місця (і як чудово, що вона вже померла, хоча так думати начебто не добре). Або там, де доводиться заробляти гроші важкою працею, а якась Свєтка все отримує на халяву.

Часто такі спогади викликають злість і роздратування, огиду або смуток. Але через що саме? Через те, що не можемо прийняти у собі. Настільки не можемо, що відокремлюємо себе від цього і перекладаємо на інших.

Хтось скаже: це неможливо. Хіба це я шкодую грошей? Це чоловік був у мене жадібний, а я не така! Хіба ж у мене низька самооцінка? Це мене не вміють цінувати! Хіба ж я бездушна? Це вона істеричка! Хіба це в мене проблеми? Це в них проблеми, а в мене все нормально! Тоді питання: що ж ти, така нормальна, тоді робиш поруч з чудовиськами?..

Люди, які виринають у пам’яті, це частини нашої особистості.

Чужий противний голос, що говорить нам в голові прикрощі, – одна з іпостасей внутрішнього голосу, який чесно транслює думки підсвідомості

ЯК ПЕРЕСТАТИ ЗГАДУВАТИ КОГОСЬ

Прийняти це непросто. І внутрішню скнару. І низьку самооцінку, яка дозволяла з собою так поводитися. І підкаблучника, який два роки жив зі стервом. І моторошного заздрісника, який мріє, щоб у всіх все пішло не так. І скиглія, який насправді не готовий нікуди рухатися. Але все це частини нашої особистості: зовні завжди проявляється те, що є всередині. Того, чого в нас немає, ми просто не бачимо. Як маленькі діти не розуміють дорослих розмов. Як люди, не схильні конкурувати, не бачать конкуренції. Як люди, які не готові приймати допомогу, не бачать навколо допомоги. І так далі…

Рецепт простий, хоч і неприємний. Для того, щоб перестати згадувати когось недобрим словом, важливо зрозуміти, що всі його слова – ваші. І почуття ваші. І він відображає ту частину вас, яку добре було б визнати. Можливо, це трохи порушить ідеальне уявлення про себе, білого янгола, але зате зробить картинку реальною, об’ємною та живою. Ой, як це неприємно, зате дасть можливість дихати вільно і подивитися з іншого боку на об’єкти спогадів і на справжні мотиви їхніх вчинків. Зрозуміти, пробачити і відпустити. Вірніше, вони самі вас відпустять як непотрібні.

А що робити з тими, кого згадуєш з любов’ю і смутком? Скажімо, не можеш розлюбити і повертаєшся подумки до того, з ким була щаслива колись. Те, за чим ми сумуємо в коханій людині, є частиною, якої нам бракує в собі самій. Можливо, це вміння турбуватися про себе. Чи здатність забувати про все і насолоджуватися вихідними. Чи легше ставлення до стосунків…

Якщо ми бачимо щось в іншій людині, це вже є в нас самих. Хоча б у зародку. Хоча б у розумінні того, що нам потрібно. І важливо це побачити, визнати, зібрати по крихтах і розвинути в собі. Тоді і потреба у зовнішньому буде меншою.