«Грішниця я». Ліна Костенко та її особисте життя

Ліна Костенко ніколи не афішувала своє особисте життя, хоча воно було, ймовірно, насиченим: харизматична, з гострим розумом, норовливим характером, самодостатня, принципова – такі жінки ніколи не бувають обділеними увагою. Її завжди обговорювали колеги, про неї навмисно пліткували вороги. І при цьому її розуміли мільйони читачів, особливо жінки – адже вона своїми віршами розповідала про кожну, наче зазирала глибоко в душу – туди, де ховаються найтемніші почуття й найсвітліші думки.

Ліна Костенко сміливо описувала дуже особисте «Грішниця я. Полюбила чужого…» або «Я дуже тяжко Вами відболіла», при цьому нікого зі сторонніх не посвячувала в своє особисте життя. Дуже рідко в інтерв’ю тепло розповідала лише про свого єдиного коханого, з яким прожила майже чотири щасливі десятиліття. Але перш ніж його зустріти, вона, як багато з нас, пройшла чимало знайомств, прощань, розчарувань і «настільних тенісів розмов».

Неповторна

“Спини мене, отямся і отям…”

Одна зі збірок Ліни Костенко називається «Неповторність». І цим словом, напевно, можна пояснити той дивовижний ефект, який вона завжди справляла на чоловіків.
Вона ніколи цим не хизувалася, не афішувала стосунки, і це викликає повагу. Хоча Ліні приписували безліч прихильників і романів.

Розповідали, що за поетесою, ще студенткою педінституту, впадав Микола Руденко. Побачивши її на літературних студіях журналу “Дніпро”, вже відомий на той час письменник добивався уваги самодостатньої й незалежної Ліни. Літературознавці припускають, що саме його прототип став основою для її неперевершеного вірша «Пінг-понг» – мовляв, їхнє спілкування було дуже схожим на цей «настільний теніс розмов».

Пінг-понг
— добридень —
— добридень —
— здрастуйте —
— як справи? —
— спасибі — добре — як у вас? —
— робота — літо — спека — спрага —
— а настрій? —
— добре —
— все гаразд —
— неправда — очі —
— вам здалося —
— ви зблідли —
— обережно — м'яч! —

вогнем мовчання зайнялося —
схрестились погляди — пробач —
кажи слова легкі й порожні —
кажи їх знов — кажи їх знов! —
а так дивитися не можна
в настільнім тенісі розмов

Сама Ліна Василівна ніколи не коментувала ці припущення. Як і те, що її пов’язувало з Василем Симоненком – просто дружба чи щось більше. Не секрет, Василь Симоненко був, м’яко кажучи, небайдужий до Ліни, називав її захоплено – Косталіна. Вона була старшою за нього на п’ять років і, можливо, сприймала його захоплення мудро й більше по-дружньому.

Не встояв перед чарами Ліни Василівни й Дмитро Павличко. Сам зізнавався, що з 1950-х років зберігав коробку сірників, куплених для Ліни. Згадував: «Вона тоді палила. Була екстравагантна».

Утім, перелічені вище чоловіки (і не лише вони) були лише прихильниками Ліни Костенко, а от серйозних, тривалих і підтверджених стосунків у неї було три.

Єжи Ян Пахльовський

«А ми були безсмертні, бо щасливі»

Ліна Костенко вперше вийшла заміж у 26 років. Закінчивши Київський педінститут, вона вступила до московського літературного інституту імені Максима Горького, де й познайомилася з однокурсником, польським письменником Єжи Яном Пахльовським. На останньому курсі, у 1956 році, вони побралися, народилася донька Оксана.

Єжи Ян Пахльовський, закінчивши російський виш, повернувся до Польщі, два роки очолював щоденну газету “Głos Szczeciński”, потім тижневик “Ziemia i Morze”. З 1958 року до 1964-го працював рибалкою на суднах далекого плавання. Напевно, це не сприяло міцності шлюбу з Ліною Костенко. Якось вона писала:

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але Батьківщина в кожного одна.

У кожного, до того ж, фактично було своє життя: Єжи у Польщі, Ліна – в Україні. Закономірно, що це призвело до розставання.

Аркадій Добровольський

“Я дуже тяжко Вами відболіла”

Аркадій Добровольський, письменник, перекладач, сценарист кіностудії імені Довженка був харизматичним й добре знаним у той час в кінематографічному середовищі.

Він пройшов сталінські табори, був співавтором сценарію культової кінострічки СРСР «Трактористи», одружений і старший від Ліни на 20 років.

На кіностудії вони і познайомилися. Їй було 28, йому 48. Це був плідний творчий тандем – разом з Добровольським Ліна Костенко написала сценарій до фільму «Перевірте свої годинники», який вийшов у 1962 році.

Водночас це був заборонений зв’язок. Припускаємо, важкий для Ліни Василівни: Добровольський розривався між нею та дружиною, з якою мав доньку. Поетеса ніколи не обговорювала ці стосунки, не підтверджувала. Хоча «доброзичливці» цей зв’язок заповзято обговорювали. Можливо, тому й з’явився її щемливий вірш:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Хтозна, чим би закінчився цей зв’язок, якби на тій самій кіностудії Довженка Ліна не зустріла своє справжнє кохання…

Василь Цвіркунов

«Така любов буває раз в ніколи»

Історія цього кохання заслуговує на окремий фільм. Ліна Костенко і Василь Цвіркунов познайомилися у 1963 році. Поетесі сповнилося 33, вона – шістдесятниця, вільна, розлучена, норовлива, протестна, у стосунках з Аркадієм Добровольським. Її вірші та книги забороняють друкувати, а фільм «Дорогою вітрів» за її сценарієм вилучають з плану знімання.

Василю Цвіркунову 46, старший за неї на 13 років, нещодавно призначений директор Київської кіностудії імені Довженка, одружений, має дітей, ветеран Другої світової війни, з ампутованою ногою після важко поранення на фронті.

Їхнє знайомство створило не просто любовний трикутник, а п’ятикутник, враховуючи двох дружин – Добровольського та Цвіркунова. Плітки, осуд, сумніви, каяття, метання – стан Ліни Василівни можна зчитати з її рядків того часу:

Думка моя переплакана двічі
може дивитися людям у вічі.
Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого!
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша

В інтерв’ю Ользі Унгурян Ліна Костенко розповідала: «Коли ми вперше зустрілися – тільки подивилися одне на одного, і відчули близькість. Все, що було дороге йому, стало дорогим і для мене. Мої друзі стали його друзями. Багато хто, знаючи мій характер, дивувалися: і як це він з нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, почуваючись захищеною, я робилася як шовкова».

Цей шлюб став для обох тим рідкісним союзом – єднанням, в якому кожен розкривається на максимум. Попри заборону друкуватися Ліна Костенко не «перевзулася» в совєцьку поетесу і продовжувала писати свої вірші – щемливі, філософські, ліричні, громадянські. Саме у шлюбі з Цвіркуновим вона написала роман у віршах «Маруся Чурай», за який потім отримала Шевченківську премію.

Василь Цвіркунов тим часом розвивав український кінематограф: за час його керівництва кіностудією Довженка (а він очолював її 11 років) вийшла класика українського кінематографа – фільми Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих», Леоніда Осики «Камінний хрест», Леоніда Бикова «У бій ідуть тільки старі», Віктора Іванова «За двома зайцями» та багато інших.

У шлюбі з Цвіркуновим у 1969 році Ліна народила сина. Його назвали як батька – також Василь. Це ім’я знакове для Ліни: вона Василівна, чоловік Василь Васильович, син – Василь.

Ліна Василівна, як кожна жінка, що будує стосунки з новим чоловіком, дуже хвилювалася, чи складеться у нього з донькою від першого шлюбу Оксанкою. «Знаєте, дати дитині вітчима не так-то просто, – розповідала потім поетеса. – Я розумію жінок, які все життя залишалися самотніми, щоб не привести в сім’ю, до дітей, чужої людини. І якби я відчула, що чоловік може бути навіть не байдужим, а душевно-глухим до моєї дитини, або що він буде любити нашого спільного сина більше, ніж мою дочку… Тоді – все, до побачення!»

На щастя, між донькою та другим чоловіком склалися дуже теплі стосунки. Мало того, якось Оксана сказала кровному батьку: «Можна я буду називати тебе Єжи? Я не можу говорити тобі «тато», тому що у мене вже є тато».

У 1973 році Василя Цвіркунова звільнили з кіностудії. Подружжя залишилося без заробітків, жили дуже скромно, але це лише зміцнило їхній зв’язок.

На старенькому «Запорожці» вони об’їхали всю Україну, продовжували свою творчу діяльність. Ліна писала, Василь викладав кінознавчі дисципліни у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, написав кілька наукових досліджень у сфері кіномистецтва, став заслуженим діячем мистецтв України, професором, академіком Академії мистецтв України.

Вони прожили у повному єднанні 37 років – до самої смерті Василя Васильовича у 2000 році. Він переніс кілька інсультів, але як справжній чоловік не здавався, тримався гідно.

Ліна Василівна поховала чоловіка на Байковому кладовищі. Зізнавалася, що він їй часто сниться. Вже 24 рік вона живе без нього, але з ним у серці – Василь для неї скрізь:

Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування…

Сьогодні дивовижній, геніальній Ліні Костенко виповнилося 94. Хоча насправді їй і 25, і 37, і 49, і 68 – жінка поза віком. Поза часом.