Галина з Харкова – 42-річна мама двох донечок. На фото до війни вона усміхнена, життєрадісна. На перших після виїзду з окупації – змучена й виснажена. Рятуючись від війни, Галина разом з родиною потрапила в окупацію, де вони пережили голод, зраду найближчих і навіть полон… Жінка розповіла свою історію на безоплатних групах офлайн-підтримки «тихі зустрічі» від ГО «ТИША», які реалізовуються за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Вона звернулася за психологічною допомогою, бо через стрес і пережите втратила сон. За мотивами історії Галини можна знімати кіно, і ми віримо, що воно неодмінно закінчиться хепі-ендом.

«Велика війна для мене почалася з криків молодшої доньки, тоді їй було 5 років. Вона скочила від вибухів, злякалася і почала плакати: «Мамо, стіни падають! Стіни падають!» – розповідає Галина. – У мене вже були спаковані тривожні валізки з документами, продуктами, ліками, навіть свічками. Тому чоловік побіг за машиною, а я дозбирала одяг і ще якісь речі. На жаль, зібрала усіх, крім себе. Але про це згодом.

Ми вирішили їхати з Харкова в маленьке село на 20 хат біля Балаклії до родичів. Тоді ми не думали про загрозу окупації, хотіли вивезти дітей з міста, яке бомблять. Скільки разів потім про це пожалкували…

Окупація і голод

Спочатку в селі зникло світло та інтернет. А потім туди зайшли окупанти. Разом із ними прийшов голод. Так ми прожили 56 днів.

Я казала, що їхала в село із запасом продуктів. Ми лишили їх в будинку родичів, а самі оселилися в іншій хаті. Та коли прийшли їх забирати, нам сказали, що продуктів уже немає. Ми бачили, як їхні діти жують яблука, поки наші – голодують.

Ми шукали їжу в покинутих хатах. Перші пару тижнів ще якось перебивалися, але потім продукти скінчилися. Я варила дітям пусту пшеничну кашу, якою годували худобу. Намагалася давати донькам більше їжі, сильно недоїдала й схудла за той час на 16 кг. У мене не вкладалося в голові, як найближчі люди можуть забрати продукти і лишити нас голодувати, коли, здавалося б, ми маємо допомагати одне одному.

Я вже згадувала, що зібрала речі для всієї родини, окрім себе. На мені був один комплект спідньої білизни, одні шкарпетки. Родичі не поділилися навіть цим. Я постійно прала ту білизну під обстрілами, вона не встигала сохнути, постійно в мокрому…

Навколо все горіло, були постійні вибухи. Ми знаходилися в пеклі. Майже увесь час жили в підвалі. Не можу передати силу свого страху, коли виходиш надвір попрати, а над тобою летить гвинтокрил і скидає бомби. Я не знала, що робити.

Бігти ховати дітей? А якщо солдати в гвинтокрилі приймуть мій рух за агресію і розстріляють і мене, і дітей? Я сідала, ховала обличчя і просто волала

Полон і виїзд на вільні території

Якось мій чоловік пішов захищати друга, і його забрали військові. Він не повертався, я сходила з розуму, бо розуміла, що вони можуть з ним зробити. І врешті пішла до них сама – визволяти чоловіка. Так ми потрапили в полон. Він тривав декілька годин, але ці години здавалися тижнями. Були допити, тикали під ребра дулом автомата, і я не знала, чи побачу ще своїх дітей. Я влаштувала там справжню виставу: зрозуміла, що в одного з військових є діти, і розіграла цю карту. Розповідала про наших, казала, що донька не може без тата сходити в туалет. Врешті-решт вони нас відпустили.

Виїжджати під обстрілами було дуже страшно. Та ще страшніше – лишатися далі виживати в цьому пеклі. Перший раз ми намагалися виїхати 6 квітня, але тоді розстріляли цивільну колону, в якій ми їхали, і ми змушені були розвернутися й повернутися до села. Виїхати вдалося аж 21 квітня. Позаду ми лишили 56 днів пекла.

У нас в селі не було інтернету, ми не розуміли, що взагалі відбувається. Ви не уявляєте, як я боялася, що всі навколо загинули, що більше нікого і нічого немає. Коли ми доїхали до першого українського блокпоста і побачили там наш розстріляний прапор…

Спочатку ми виїхали в Полтаву. Мій психологічний стан після пережитого погіршувався щодня.

У вересні я вже просто не вставала з ліжка. Старша донька водила мене в туалет. Мені здавалося, що все це відбувається не зі мною. Все нереальне. Я не відчувала опори під ногами

«Тихі зустрічі», на яких жінки відновлюються психологічно
Повернення до повноцінного життя

Я розуміла, що потрібна родині, але нічого не могла вдіяти. Поки не звернулася до психолога. Грошей у нас геть не було, це була безкоштовна терапія від благодійної організації. І вона на якийсь час поставила мене на ноги.

Але через кілька місяців я знову зламалася. Знову знайшла безкоштовну психологічну допомогу, знову зламалася… Так відбувалося не раз, відкати в поганий стан ставали все меншими. Якби не психологи, не знаю, що б зі мною було. Чи була б я взагалі?

Увесь цей час я мала проблеми зі сном. Я змирилася з безсонням – досипала вдень, коли діти в школі, а чоловік на роботі. Але коли ми нарешті повернулися до Харкова, і я знайшла чудову роботу, це стало великою проблемою. Я не спала, а зранку бігла на роботу. Поверталася – не спала – знову бігла на роботу. Я розуміла, що це залишки моєї травми. І вже знала, що треба робити. Так я знайшла безоплатні групи підтримки для жінок «тихі зустрічі». І фантастичну психологиню, яка веде нашу групу, Олену Водяну. Щосуботи я йшла на зустріч, як на свято, правда.

Якось Олена сказала фразу, яку треба запам’ятати усім: «Будь ласка, живіть з турботою про себе». Ці слова поставили на місце останній шматочок пазлу в моїй голові, який до того зруйнувала війна. Увесь мій попередній досвід у психології, шалена підтримка від жінок на «тихих зустрічах», усі техніки, вправи і ця фраза Олени Водяної спрацювали, і я заснула. Не в спортивному костюмі, щоб кудись бігти, якщо щось станеться, а в гарній піжамі й теплих шкарпетках.

Після цього я вмовила сходити до психолога свого чоловіка. До платного, бо ми вже можемо собі це дозволити. Після третьої зустрічі він сказав, що в нього виросли крила.

Тому я хочу звернутися до усіх, хто розуміє, що з ним відбувається щось, йому невластиве, хто пережив важкі ситуації і потребує підтримки. Будь ласка, звертайтеся до психологів! Шукайте «тихі зустрічі» в різних містах України! Я змогла повернутися до життя завдяки терапії. Я знову сплю, посміхаюся, працюю. Я живу! І бажаю усім того ж”.

Дівчата, якщо ви або ваші близькі відчуваєте потребу в підтримці, записуйтеся на «тихі зустрічі» у вашому місті за посиланням: https://tyshagroups.com/registration. Проєкт громадської організації «ТИША» від німецького благодійного фонду OneUkraine gGmbH – безкоштовний, займатися в офлайн-групах підтримки можуть жінки будь-якого віку, статусу чи віросповідання.