Анна Невзлін: «Ми не знаємо, скільки чудових людей зробили дійсно чудові вчинки»

Анна Невзлін – історикиня, дослідниця єврейської історії ХХ століття, українська єврейка, одна з україномовних викладачок у Луганському виші, яка змушена була залишити рідне місто разом з чоловіком, маленькою донькою і хворими батьками у 2014-му. «Я писала кандидатську в аспірантурі, пішла в декрет, надалі планувала захист. І ось освободітєлі звільнили мене і від роботи, і від квартири, і від захисту, від усього. Десь всередині літа одним з останніх потягів ми поїхали до Києва. Памʼятаю, він йшов незвичайно швидко, і мама, яка все життя пропрацювала на заводі, що будував потяги, хвилювалася: щось коїться погане. Але потяг так поспішав з важливої причини – був обстріл. А я була така вдячна всім працівникам Укрзалізниці за те, що вони ще їздили, що дружини чи мами відпустили їх на роботу, бо це було небезпечно, – розповідає Анна. – На згадку про Київ у мене є довідка про тимчасових переселенців, з якою мене ніде не прийняли – ні в дитсадку, ні в інституті раку, куди я пішла з мамою. Бо нам дали її одну на всіх, і ніхто не знав, якою вона має бути. Було важко. Тож за першої можливості ми відправили батьків в Ізраїль, а потім і самі приїхали. Вже 12 років ми тут. Мама одужала, батько, на жаль, помер. Загалом ми впоралися. До повномасштабки мені здавалось, що ця історія переїзду з окупованого Луганська така драматична, а потім подумалось: Боже, яка дурість, у мене все добре».

Анна з дитинства цікавилась єврейською історією, адже виросла в сімʼї, де не приховували свого коріння, хоча родичі постраждали свого часу від репресій. Ще в школі вона хотіла вивчати іврит, ходила на заняття до синагоги. А у старших класах запамʼятався історик, який сказав: історію роблять люди. Не абстрактні якісь, а дуже конкретні: кожен конфлікт, кожна війна – це чиїсь особисті емоції, амбіції, бажання. Анна чітко засвоїла: історія – це люди, завжди люди. Тому й почала писати про людей. Темою її незахищеного дисертаційного дослідження були лівобережні єврейські організації ХХ століття в історичній ретроспективі.

Зараз Анна створює унікальний проєкт «Єврейські герої» про простих людей, в тому числі з України, які робили щось дивовижне й сміливе в часи совєтів. Це енциклопедія єврейського опору тоталітаризму, науково-популярний документальний проєкт, робота з архівами. Це те, що Анна любить і робить з великою охотою: «Я завжди працювала з архівами, й щоразу, читаючи якийсь документ, а я обожнюю їх читати, звертала увагу: чим більше сварять людину в документах МДБ або КДБ, тим краща вона і її вчинки. І мене дуже чіпляють ці речі, це треба досліджувати, адже ми не знаємо, скільки чудових людей зробили дійсно чудові вчинки. Просто не знаємо».

Як народилася ідея проєкту «Єврейські герої», що було головним поштовхом для його створення загалом і для вас особисто? Яка його основна мета?

Ми вирішили (окрім мене, є ще редакційна колегія з дослідників єврейської історії) писати про невідомих людей, які зробили якийсь вчинок. І шість років тому почали замовляти справи з єврейськими іменами – з архіву України, архіву СБУ, який на той час відкрився для усіх, і це було просто диво після прірви тиші. До речі, маленький секрет – архів СБУ не лише доступний для кожного, а й повністю безкоштовний.

Ми почали замовляти, читати й писати. Шукали родичів тих, кого знаходили в документах. І таким чином дійшли до 200 унікальних біографій.

Спершу була ідея знайти вчених, лікарів, літературних і релігійних діячів, яких срср відштовхнув на основі їх національної риси. Та коли я почала шукати, зрозуміла: там не тільки відомі діячі, а й прості люди – єврейські герої. Це перестало бути для мене абстрактом. Бо це і мій двоюрідний дідусь Соломон Незлін, фтизіатр, що написав протокол медичного огляду, яким ми користуємося й досі. І його рідний брат, кардіолог, якого викликали до Кремля для перевірки кардіограми Жданова і правильності лікування. Обидва згодом потрапили до справи лікарів, були заарештовані й увʼязнені.

Досліджуючи українську історію євреїв, ми завжди вивчаємо одні й ті ж персони. Наприклад, Голду Мейєр, киянку і взагалі чудову жінку. Це важливо, але я хочу показати, скільки надзвичайно талановитих і цікавих євреїв жило в Україні. І щоразу, як виникає якась суперечка щодо української історії в Ізраїлі, я пропоную подивитися стіну праведників народів світу. Бо якщо публікувати одну історію в день про одного українця, що визнаний дослідницьким інститутом Яд Вашем, піде сім років, адже їх 2700.

Якраз хотіла спитати, чи плануєте ви зробити такий проєкт саме про українських євреїв, а тепер розумію, що він вже в процесі.

Так, він робиться. Невдовзі планую привезти до України велику виставку, яка буде і в музеї Києва, і в єврейських громадах, можливо, поїде до Львова. Бо героїв з України багато. Ми вибрали тих, хто народився в Україні, або працював і жив там.

Як відбувається ваша робота в рамках проєкту? Покроково, щоденно.

У мене є велика колекція документів і статей. Я сиджу, читаю, маю закладки: ось архів СБУ, архіви Вінниці, Чернівців, Хмельницького, київські громадські обʼєднання, вищі органи влади, «Памʼять народів», MyHeritage, Jewish Channel. Я читаю документи, шукаю щось цікаве. І якщо опрацювала, фіксую це в табличці: фонд, опис, справа, сторінка, назва, місто. Окрім сайту, роблю публікації в фейсбуці з фото й документами. Їх вже півтори тисячі, але буде ще й ще, планувальник розписаний на кілька тижнів вперед. Це важливо для розповсюдження інформації.

Щоразу, читаючи, я знаходжу чиєсь прізвище, а потім його перевіряю по базах даних – хто вони, з ким були, де й коли. Наприклад, мій двоюрідний дідусь Веніамін Невзлін, кардіолог, працював свого часу з Яковом Етінгером. Ми вирішили написати про нього, і невдовзі вийде публікація про цього видатного лікаря, який має не своє прізвище. Він з мінського гетто, звідки його практично вигнали батьки, знаючи, що загинуть. Щоб бодай він врятувався, сказали: намагайся дістатися наших друзів-лікарів. Він дістався, вони дали йому своє прізвище, і він вижив, помер аж у 2014 році.

Дивовижно, що ті, про кого ми вже написали, часом виявляються родичами далеких і близьких знайомих. Є й таке, що родичі не дозволяють публікувати вже повністю розкриту історію, бо я торкаюся якихось родинних легенд. І, скажімо, за ними прадідусь був австрійським міщанином, а ми знайшли документи, що він був лікарем УПА, який потім відкрив в Ізраїлі першу лікарняну касу. А родичі почитали й кажуть: та ну ні – й заборонили публікувати.

А без згоди родичів ви не можете?

Я не дуже люблю, коли хтось намагається диригувати моєю роботою, але ігнорувати бажання родичів ми не можемо. Водночас багато й таких, хто вважає те, що ми робимо, дивом, бо вони цього не знали. Я працюю в історичній спіралі й торкаюся питання військової травми, але травми Другої світової, коли люди не хотіли розповідати про те, що було. У мене навіть є план спілкування зі старшими людьми, розроблений наративним психологом. Бо, знаєте, коли ми малі, бабуся й дідусь нам не дуже цікаві. А коли нам 30-40 років, цікаво, але питати вже нема кого. І взагалі не можна отак просто взяти й спитати: бабусю, а що там було на війні чи в евакуації? Треба заходити здалеку, занурювати в атмосферу, питати, яка в неї була з собою іграшка, що вона бачила, коли дивилася у вікно тощо. І тоді, можливо, вона щось згадає й розкаже. Однак варто мати на увазі, що памʼять сама по собі не дуже надійне джерело інформації, тож шукати також прямі чи перехресні документи, мемуари.

Багато моїх героїв не розповідали про своє минуле дітям, внукам. Наприклад, є відео про Іцхака Шапіро, яке ми змонтували для Ютубу, як він і ще два хлопці під час Другої світової йшли, рятуючись від німців, з Вільнюса пішки у бік червоної армії, а потім вирушили до Палестини й три роки йшли через Індію, Афганістан, частину росії, як їх збивали зі шляху, вказуючи не той напрямок… Він тільки раз розповів про це у Тель-авівському університеті, а ми знайшли цю статтю. І син Дорон Шапіро цього не знав, бо батько не розповідав – нащо воно треба. І я це зараз розумію, як ніколи. Бо й батько моєї подруги, що був лікарем в Луганську в окупації і змушений був оперувати освободітєлєй під дулом автомата, а потім тікав в Україну без речей, не розповідає, як не намагалася донька з нього витягнути хоч щось. І вона каже: приїжджай до нас в Черкаси, підемо на річку, може, тобі розкаже.

Я розпитую дітей чи онуків, теж вже літніх, і чи це вони так памʼятають, чи їм так сказали, що вони так памʼятають, важко визначити. Тому без родичів ніяк, але часом і з ними складно.

Як ви отримуєте доступ до архівів? І який обʼєм інформації треба перелопатити, щоб розповісти одну історію?

Я працюю з відкритими архівами. Це Литва, Естонія, Україна. Цей доступ, власне, наданий усім, зокрема до документів, яким більше 75 років і на яких вже не розповсюджується закон про захист персональних даних.

Навіть не скажу, скільки гігабайтів документів я прочитала. У мене є професійна деформація – я засмучуюся, коли бачу справу в 70 сторінок, і радію, коли там 8 томів по 400 сторінок, як справа Йосипа Хорала з Одеси, бо там дуже багато всього.

Ще я не люблю переробляти чужу роботу. Якось мені написали: є жінка, про яку вже вийшло інтервʼю, але вона сама спілкуватися не хоче, чи не напишете ви її історію на цій основі? Я відмовила, бо мені немає що додати, а якщо бракує новизни, я за це й не берусь. Водночас я люблю, коли мене поправляють, пишуть зауваження, доповнення. Як от з Вінниці: не пишіть «єврейський район Вінниці», напишіть «Єрусалимка», ми всі зрозуміємо, що то, і нам буде приємно. Я така: добре, хай буде Єрусалимка.

Перш за все, я шукаю справу, далі родичів, пишу їм усім, навіть як не певна, що це родичі. Також маю велику бібліотеку совєцького самвидаву й сіоністської літератури, яку писали самі відмовники, дивлюся спогади. Це займає багато часу, ще місяці йдуть на отримання якихось довідок, і якщо я їх не отримую, тексти не виходять, так буває.

Наприклад, мені написали: а чи цікавить вас єврейський театр в період між першою і другою світовими війнами в Україні? Я така: що значить, чи цікавить, сюди, скоріше. Це чудові мемуари актора Марка Сироти на 240 сторінок про житомирський театр на ідіші, а це означає, що там було достатньо населення для того, щоб існували такі театри. І він описує все: атмосферу міста, губернатора, населення тощо. Мене вразив опис кінотеатру. Він був двосторонній: один для багатих, куди люди приходили гарно вбрані, грала музика, і другий, з іншого боку екрану, з окремого входу, для бідняків, з простими лавками. Один сеанс йшов увесь день, і часто його дивилися з середини, а потім залишалися, щоб подивитися початок.

Автор пише, як Житомир та інші міста переживали погроми, як приходила радянська влада, як махновці витісняли петлюрівців, як створили проєкт Біробіджан, як прийшли 1937-38 роки й заарештовували одного, другого, третього, як він намагався не втратити театр і так далі. Я розумію, що це великий український культурний пласт. І пишу його онуці: а коли народився Марко Сирота? Вона не памʼятає. А де похований? Київ, 70-ті роки. І зараз мені треба звертатися до київських архівів, РАГСу. Можуть відмовити, бо 75 років ще не пройшло, тоді доведеться робити запит через доньку. Але треба хоча б довідку про його смерть, знати, де він похований, бо без цього складно. Я б так хотіла це перевидати.

Ви дуже захоплені своєю справою, це відчувається. Що вас вразило під час пошуків?

Мене не шокують вже ні історії Голокосту, ні розстрільні списки, шокує розуміння того, яка велика кількість агентів КДБ була, яка глибока й широка була ця мережа. Спершу я навіть намагалась їх якось виправдовувати, шукала агентів КДБ чи тих, хто мусив ними стати, але дезінформував і довго морочив голову керівникам. І знаходила таких. Вони, звісно, сіли всі по таборах, але вони також були.

Але були й інші. Наприклад, в історії Лані Еддінберг з Хмельницького, яка нотувала антисемітські прояви й радянську брехню у медіа на військову й побутову тему і ділилася цим тільки з бібліотекаркою, що очолювала єврейський літературний гурток і… була агенткою КДБ. Її завданням було провокувати і виявляти серед євреїв антирадянські настрої. Слід Лані Еддінберг зник у 1942 році, я гадки не маю, що з нею сталося. А от ця жінка з бібліотеки – почесна мешканка Хмельницького, очільниця єврейської громади, заслужена викладачка. І знову маємо питання: чому вона це робила? Можливо, її шантажували донькою або роботою. У всіх різний рівень витривалості. І, можливо, її участь в єврейському житті незалежної України – це якийсь посил, намагання виправдати себе. Хтозна, її вже немає.

А яка історія ваша улюблена?

У мене є кілька таких. Але найголовніша – про Жуту Хартман. Це одна з перших історій, зроблених для сайту. Ще в 2017 році у Львові я бачила документальний фільм Симона Шехтера і Юваля Хаймовича «Нікого не забуто» про Жуту Хартман й одразу звернулася з проханням зробити статтю за його мотивами. Також я підняла документи, листувалась з її сином.

Жута Хартман – польська єврейка, яка застала найгірші часи. Вона жила у гетто і брала участь у Варшавському повстанні. Насправді тоді було два єврейських повстання. Але вивчають в основному повстання Анілевича, хоча одночасно на тій же Мурановській площі було повстання Павла Френкеля. І от Жута Хартман була однією з тих дівчат, які виходили з підземелля, спілкувалися з іншими загонами, носили патрони у відрах зі смердючою рибою… Вона буде поранена, але вижила.

Пізніше вона виїхала до Ізраїлю й заприсяглася, що більше ніколи не повернеться до Варшави. Навіть коли їй дали звання почесної мешканки міста, поїхав син. Тоді ж були знайдені документи, в яких педантичні німці докладно описували Мурановське повстання. Але про Жуту там не було ні слова.

Вже літня жінка, вона затялася: та що ж таке, чому про мене ніхто не знає? Разом з сином пішла в музей повстання Варшавського гетто, сіоністський архів, і її ніде нема, її не існує. Вона переглядала архіви, писала листи, всіляко намагалася розкопати правду. Це знімали протягом семи років, і з просто літньої жінки вона перетворилася на жінку з киснем, та не здавалася. І от її син, вже теж літній, якось спитав: ма, може, ти переплутала? Це був такий болісний момент, коли й син зневірився. Але не Жута.

І в Польщі таки знайшли документи про неї і її участь. І на день памʼяті загиблих воїнів, після якого йде день незалежності Ізраїлю, Жута Хартман була запрошена премʼєр-міністром Беньяміном Нетаньягу на факельну ходу. Фільм закінчується тим, що вона запалює факел власноруч, вже з ходунками і з киснем. Вона неймовірна. Врешті-решт дослідницький музей памʼяті Голокосту Яд Вашем додав її фото, а от музей Варшавського повстання в Ізраїлі – ні.

Взагалі, «Єврейські герої» – це була робоча назва, я хотіла назвати «Єврейська доля», бо це не так зобовʼязує, до цього можна підтягти багато іншого. Але «Єврейська доля», виявляється, вже є. Основною мовою в нашому проєкті зараз є російська, також він дублюється українською і англійською, буде ще іврит.

Зараз на сайті викладено 200 історій. Скільки серед героїнь жінок?

27 жінок, в Україні народилося 8 з них. Загалом дуже складно жінок шукати: вони залишають менше слідів, акуратніші, не такі емоційні.

От, наприклад, Зінаїда Пріпас, яка народилася в Молдові, а діяла в Чернівцях. КДБ звітувало, що знищило єврейську організацію «Гордонія», не здогадуючись, що її голова ще на свободі. Її так і не заарештували. Вона допомагала виїхати євреям за кордон – підкупала місцевих депутатів, а хабарі любили й у радянські часи, і робила оптацію, тобто надавала географічної привʼязки людям, які її не мали: робила євреїв з центральної чи східної України молдаванами чи румунами. Так само робили єврейські організації і у Львові, видаючи євреїв за поляків: за повоєнними домовленостями вони могли без перешкод виїхати до Польщі. Для чого це робив срср? Щоб позбутися чужих, зайвих.

Вона втекла, КДБ вислало за нею групу – стежили і в Румунії, і в Чехії, і в Німеччині. Якось вона забула, яке в неї фальшиве імʼя, бо на кожному кордоні отримувала від місцевих євреїв новий документ. Влаштувала цілий театр, щоб підглянути в паспорт, і така: о, мене звати Белла.

Врешті-решт вона дісталася Ізраїлю, якраз тоді, коли почалася війна за його незалежність. І хлопці, вихідці з «Гордонії», які організували кібуц Нір-Ам на кордоні з Газою, припливли за нею на човні, а потім вона зі зброєю в руках захищала кібуц. Її імʼя памʼятають там і зараз. Ще цікаво, що 7 жовтня 2023 року така ж 25-річна дівчина організувала кругову оборону кібуцу Нір-Ам, і жоден терорист туди не зайшов. Це те ж саме, що зробила Зінаїда Пріпас у 1948 році.

Більшість історій – важкі й страшні. Як ви пропускаєте це через себе і як відновлюєтесь потім?

Якось мені зателефонувала подруга і каже: що ти робиш? Кажу їй: читаю розстрільний список. Вона: бідна, це ж так важко. Але ж мене ніхто не змушує. Мені це треба, я це обрала, мені це по силах.

Три роки я публікувала щопʼятниці одну сторінку з розстрільних списків. Їздила до Києва й вибирала з них єврейські імена. Якось зрозуміла: і фейсбук вже не хоче їх показувати, і людям, можливо, важко. І подумала: може, це дійсно нікому не треба.

І тут мені написала жінка, яка саме так дізналася про долю першої дружини її діда. Вони знали, що у нього була перша дружина і що він її дуже любив, це було таке кохання, що він і онуку назвав на її честь, і друга дружина з цим погодилася. Родина не знала, що трапилось, просто одного дня вона зникла. А тут завдяки опублікованому мною документу одразу стільки речей стало на свої місця. Чому вона його покинула, як то сталося? А її просто з роботи забрали. Забрали й розстріляли наступного дня.

Що ви зрозуміли про світ людей, стосунки, працюючи над цим проєктом? Чого він навчив вас, як людину, жінку, дослідницю?

Найперше – не зупинятись. Назад шляху нема. Я цим прямо живу, і впевнена, що зможу донести це до людей. Тому що часто кажуть: а давайте щось зробимо. Але ніхто не робить. А це треба робити. Я нічого не пишу в шухлядку і не боюсь помилок – їх можна виправити.

Як ви бачите розвиток проєкту в майбутньому? Чи є якась кінцева мета, чи він необмежений – просто зберігати памʼять?

У нас немає остаточної цифри, до якої має вирости проєкт. Я не хочу, щоб він закінчувався, і хочу, щоб мені вистачило сил. Хочу вийти ближче до молоді й зробити відеопроєкт «Єврейські герої» або «Нові імена єврейської історії». Бо зараз мій читач той, який памʼятає радянські часи чи цікавиться історією. А я хочу вийти до тих, кому ще бабусині історії не цікаві, але я про бабусю можу розказати таке, що здивує, вразить, змусить пишатися. І я хочу, щоб мені писали й ділилися історіями своїх домашніх єврейських героїв.

Нещодавно написала про Цилю Кацовську – бабусю мого доброго знайомого Алона Гура. Корінна киянка, свого часу вона дивом не потрапила до Бабиного Яру, але опинилась в німецькому таборі для остарбайтерів, бо була вже окупація. Її вивела з табору місцева жінка, що приносила їжу, просто схопила за руку й сказала: це моя донька. Циля мусила залишити місто, бо коли прийшла додому, сусідка ледь відчинила двері й сказала: біжи, Цилю, усіх забрали, якщо тебе тут побачать, буде біда. І тут вона вгледіла за спиною сусідки свою швейну машинку. Але не розсердилась, не подумала, що вона її вкрала. Вона розуміла, що й так все рознесуть, бо хата відкрита, а це щось, на чому можна було заробляти.

Потім знайшла чоловіка, з яким вони йшли разом до Запоріжжя. У нього були коштовності загиблої дружини, але він не заходив у міста, натомість Циля йшла на ринок і продавала їх або міняла на їжу. Він дав їй своє прізвище і імʼя, і так вона стала Щербакова Клара, а не Циля Кацовська. Якось вона, як завжди, пішла на ринок, а її схопили й відвезли до Німеччини. І вона все життя переймалася, що той чоловік міг подумати, що вона вкрала, втекла, а вона просто не могла йому нічого сказати…

З Німеччини, пройшовши через радянський фільтраційний табір (до речі, вони були тільки радянські), вона повернулася до Києва, вагітною від одного солдата з червоної армії. Прийшла до нього додому, до його матері, а та не впустила: жіночко, я вас не знаю, хто така, ще й вагітна? Вона пішла до родичів, дочекалася солдата і прийшла вже разом з ним. Але на свекруху не ображалась, ні в чому її не звинувачувала. Розумієте, яка важка доля? А вона все одно була добра.

Я знайшла її фільтраційну справу, написала про неї й відправила текст на перевірку. І от дружина Алона написала, що чоловік читає і плаче увесь вечір, водночас таким щасливим вона його давно не бачила. Його мати померла молодою, він був завжди з бабусею, та не встиг її розпитати. І я повернула йому, можна сказати, цифрову бабусю. Памʼять про неї. І зараз у нього оновлена памʼять про свого домашнього єврейського героя.