Ангедонія: модна риса, якої треба позбутися
Навіть якщо ви про неї досі не чули, ви все одно цю рису маєте.
Навіть якщо ви про неї досі не чули, ви все одно цю рису маєте.
Більшою чи меншою мірою ця риса проявляється в кожній з нас в залежності від обставин. В людей в цілому щасливих, адекватних ангедонія може «прокинутися» лише в непрості часи, як зараз. В людях, схильних до рефлексій, комплексів, або після стресів чи випробувань ця риса проявляється завжди – був би привід. Звернула на це увагу відома колумністка Арина Холіна, і ми разом з нею кажемо ангедонії «ні!».
«Моя сестра (старша на 28 років) гримала на мене, коли я їла малину з куща. Тому що малина – для варення. От, мовляв, прийде зима – і буде приємно відкрити банку. Чомусь їй не спадало на думку, що варення влітку теж можна їсти. А їсти майже сині від стиглості ягоди, зірвані просто з куща, – взагалі захват! При сестрі насправді мало що дозволялося тут же їсти. Полуниця – на варення! Обліпиха – на компот. Гриби – засолити!
Дача належала нашому батьку, яку він купив і куди з великим небажанням приїздив лише тому, що дитині (мені) потрібне свіже повітря (а також воші, постійний розлад шлунку і кліщі на голові). Тато виходив у двір тільки засмагати. Йому було байдуже до варення, соління та хрону з петрушкою – адже все це на базарі продавалося відрами. А я, його дитина, хотіла малину з куща, і через це з сестрою скандалила. В її сприйнятті продуктові запаси через мене були під загрозою.
Це дивовижна риса характеру – нездатність отримувати задоволення сьогодні. Треба відкласти, запасти, підготуватися до того особливого моменту, коли можна нарешті дозволити трошки радості. І, що характерно, люди з цією рисою забороняють радіти іншим. Тітка мого приятеля, який забігав зі мною на дачі за цукеркою чи булкою, вічно репетувала: «Досить гасати!» Не через те, що приятель не допоміг у господарстві. На його питання: «Чому?» – тітка казала: «Зась!» – і змушувала його сидіти в хаті.
Для таких людей добре – це дуже погано. Маму мого друга перед кожною відпусткою накривала паніка. Їй ввижаються землетруси, повені, пограбування, хвороби. Будинок теж залишати страшно – раптом здійметься пожежа. Чоловікові вона не довіряє. Вважає, що цей непитущий негайно нап’ється, закурить і, звичайно, засне з цигаркою. Може, ще приведе когось, хто викраде її штори. Чи щось інше не менш “цінне”. В її світогляді не можна ось так просто поїхати кудись і добре провести час: за відпочинок і щастя треба платити. Тривогою.
У мене є багато знайомих, які абсолютно серйозно вважають: «Не може бути просто так добре. Напевно, потім щось трапиться». Мене це дивує. Якщо тобі зараз добре, то далі буде ще краще, тому що ти наповнюєшся задоволенням, і воно, як засмага, налипає на твою шкіру, воно захищає тебе від труднощів життя. Мені теж колись здавалося, що «щастя буде, коли …» – далі я називала причину. Не зараз. Потрібен вагомий привід, щоб відчути радість.
У цього синдрому є назва – ангедонія. І ще «соціальна агнозія». Психіатри поб’ють мене роботами Юнга за святотатство над терміном, але ангедоністи – звучить красиво і точно позначає людей, які щохвилини псують собі життя, забороняють отримувати задоволення.
Останнім часом ангедонія стала масовою. Викладаєш у Facebook фото щасливої себе і одразу ж тобі закидають: навколо пандемія, люди вмирають, а ти! Ти особисто, твоя кава і посмішка в цьому винні. Не заперечую, події сумні, але здається, що люди навмисно за них чіпляються, щоб прикрити своє невміння радіти, особливо простим речам.
Чесно, мені не страшно. В житті завжди відбувається щось тривожне. З іншими людьми, з цілими країнами, з твоєю країною, з твоїми друзями і твоїм життям. Часто від цього важко, і ти переживаєш і співчуваєш, або в тебе теж погані часи – так влаштований світ. У нього немає іншої концепції. Це ніколи не закінчиться, і безтурботний рай на землі не почнеться.
Читайте також: ТОП-5 питань, з якими українці йдуть до сексологів
Саме тому якщо можеш отримати задоволення сьогодні – отримуй! Батька моєї подруги в часи СРСР на 20 років позбавили можливості знімати кіно, він мав величезні борги і не мав роботи. Але щоразу, коли перепозичав гроші, вся сім’я йшла в ресторан. І не для того, щоб смачно поїсти, а щоб відчути: життя – це не тільки безгрошів’я, туга і мерзенні радянські цензори. Він заряджався цим – і зберіг себе. (Борги, якщо кому цікаво, він потім всі віддав до копійки). Історія, яка вчить жити тут і зараз. Адже ми потім згадуємо не погане, а хороше. Все страшне витісняється, а хороше спалахує в нашій пам’яті і сяє так, мов було завжди. І ми живемо тільки цими уривками, а не низкою проблем і негараздів.
Я колись боялася літати. До непритомності. Потім навчилася це робити, хоча аерофобія проходила довго й болісно. Одного разу я просто зайняла своє місце, подивилася в ілюмінатор і зрозуміла, що не боюся. Ні летіти, ні розбитися, ні померти. Ангедонія не мала наді мною влади. Бо я щаслива. Хоча в мене немає для цього жодної об’єктивної причини. Я не написала роман, не отримала за нього Букерівську премію, не придумала ліки від раку, не народила п’ятьох дітей. Просто я щаслива. Мені добре. Я люблю своє життя. Я їм малину з куща і їжджу відпочивати – ні, в мене нема купи грошей, але є бажання. Фокус в тому, що якщо ти щасливий, то не страшно ні жити, ні померти.
А для підняття настрою почитайте ще 10 маловідомих фактів про «Наталку Полтавку» – цікаві історії про крадіжку тексту, «битви цитат» та про гірке розчарування Котляревського:)
Фото з відкритих джерел.