Рідне місто: колонка Ілоні Морган про міста як об’єкт психіки

В теорії об’єктних стосунків (Кляйн, Фейрберн, Віннікот) є поняття «об’єкта психіки», або «внутрішнього об’єкта». Якщо не заходити надто далеко в психоаналітичну мову, це означає, що значуща людина — передусім мати — посідає в психіці особливе місце у вигляді внутрішньої присутності. Досвід стосунків із нею потім впливатиме на всі інші стосунки протягом життя. Це відбувається через механізм інтроєкції (протилежність всім відомому поняттю «проєкція»), відчувається як внутрішнє переживання когось зовні, а у фантазії може виглядати як аватар з фільму Джона Кемерона. Але стати внутрішнім об’єктом може не тільки мати і не тільки людина. Внутрішніми об’єктами можуть стати й зовнішні об’єкти — люди, речі, частини тіла, наприклад материнські груди, іграшки.

Мені не хотілося б псувати спрощеннями всю прекрасну складність об’єктної теорії, тому я одразу перейду до центральної тези цього тексту: зовнішній ландшафт, наприклад місто, теж може набути функції внутрішнього об’єкта. Не просто лишитися в пам’яті як колекція стін і видів з вікна, а оселитися у внутрішньому світі як жива присутність, як ландшафт внутрішній. Просто ми рідко дивимося в цей бік. А зараз, коли наші міста потерпають від руйнувань і обстрілів, саме час подивитися.

Це відбувається не за одну мить. Місто входить у психіку через щоденні маршрути, дорогу до школи, місця, де нас любили, соромили, чекали, де ми вперше відчували себе вільними чи самотніми. Психіка, звісно, не зберігає місто як фотографію: вона складає з цих повторень внутрішню мапу, де вулиці склеєні з афектами, а будинки — з людьми. Згодом ця мапа стає частиною того, як ми відчуваємо себе і світ. Місто може бути контейнером, свідком, співавтором нашої біографії. Стосунки з містом можуть бути глибокими, а можуть і не бути. Як і з людьми. Я маю з містами дуже глибокі стосунки. Місто для мене завжди живе: має характер, приймає або не приймає мене.

Моїм першим містом була Дружківка на Донеччині, де я народилася. Вона стала прообразом мого внутрішнього ландшафту і героєм безлічі віршів. Я заздалегідь перепрошую: негарно нав’язувати людям свої вірші, але в цьому тексті їх буде два. Із міських віршів, написаних у шістнадцять-вісімнадцять років, хочу запропонувати цей. І так, на Донеччині писали українською мовою:

А місто,
воно було лише місцем,
де дощ займався коханням із ніччю,
і де ліхтарі дивились похмуро
в калюж легковажне дзеркало,
в вічі темряві,
що засмутилася вітру
й тайкома споглядала кохання.

Я не прошу оцінити художню якість цього вірша: сьогодні я виключно в ролі психоаналітика. Тут важливо інше: місто має текстуру, має тінь, погляд, здатність бути засмученим; воно майже входить у сцену як ще один її учасник. Мабуть, це й була рання мова мого зв’язку з ним.

Не буду брехати і стверджувати, що я була щаслива в моєму рідному місті — мало хто буває. Але місто Дружківка було засвоєне моєю психікою як нескінченне джерело образів і переживань. Я жила його центром, околицями, видом із балкона моєї найкращої подруги, видом із мого балкона, всіма квартирами, де ми жили. Місто входило в мене не назвою на мапі, а під’їздами, сходами, балконами, повторенням знайомих доріг, деревами. А також видом з Чортового колеса, коли я вперше піднялась над землею і у захваті спостерігала за тим, як осінь огортала землю, а посеред осені мерехтіли ставки.

Ставки — окремий пункт моєї внутрішньої мандрівки Дружківкою. Так формуються внутрішні об’єкти: не з одного великого символу, а з тисячі дрібних повернень. Все, як з людьми.

Потім були інші міста, які я любила: Донецьк, Київ, Керч. Але Дружківка була колискою мого натхнення. Я завжди добре це усвідомлювала і поверталася до неї знов і знов — по нові вірші. У Донецьку я писала не менше, він теж живив моє натхнення своєю таємничою красою. Я пам’ятаю його ще з часів, коли на місці стадіону були живописні хащі, а парк Шевченка — до того, як його облагородили плиткою й лавками, — мав не менш таємничий закинутий амфітеатр і ставки, які взимку вкривались товстезним льодом. Гуляти по них, відчуваючи глибину під собою, було дивовижно. Яким був Донецьк моєї юності, ви навіть уявити не можете! Задовго до стадіону і Бейонсе…

А потім я почала втрачати місця і міста: спершу Крим і Донецьк, потім Джарилгач, потім Оскіл і Дружківку. Є різниця між тим, щоб не мати доступу до рідних міст, і тим, щоб бачити, як ураган війни стирає твоє рідне місто. Дружківка почала перетворюватися на кілзону рік тому. Тоді ж, улітку, мені щоночі почали снитися сни про моє місто. Один із перших, найяскравіший: я йду вулицею Космонавтів, місто зовсім порожнє, опускається ніч, темнішає. Ця порожнеча лякає. Тоді я написала вірш, залишу його наприкінці цього тексту.

Потім сни приходили щоніч: спустошене місто, моя квартира, де я без кінця перебираю речі; мій брат, який не дожив до знищення нашого міста; моя бабка, яка померла багато років тому. Сни снилися, я жила зовсім поруч, в Ізюмі, і часом їздила до Дружківки під різними приводами. Живі, мертві — всі існували одночасно, як в Макондо. До речі, Ізюм — і все, що навколо, теж місця мого дитинства. На Осколі ми відпочивали, а в той самий ліс їздили по гриби. Востаннє я була в Дружківці у лютому цього року. Тоді я прокинулася вночі й відчула ту саму лякаючу спустошеність, що снилася мені в перших снах. Я лежала на дні пустого міста…

Так, ми навчилися жити далеко від Донецька і Керчі, мріючи про повернення. Ці місця недоступні, але вони є. Але як навчитися жити, знаючи, що твоє місто стирають з лиця землі? Що воно зникає від урагану війни, тільки люди, що жили там, залишаються жити далі. Коли місто стає внутрішнім об’єктом, його руйнування відчувається не лише як втрата будинків. Воно з коренем видирає з серця внутрішню мапу: місця, які тримали разом різні сторони твоєї особистості, перестають існувати ззовні. Ніби з внутрішнього архіву виривають сторінки, хоча пам’ять усе одно намагається їх утримати.

Нещодавно між мною і моєю найкращою подругою стався діалог, який у романі здався б пафосним, але в житті напрочуд точно описав наші почуття. Справа в тому, що ми багато років жили по сусідству, а в нашому останньому будинку — в одному під’їзді: вона на восьмому поверсі, я на третьому. З балкона її квартири відкривався вид на пагорби за містом, і він надихнув багато моїх текстів.

Я завжди раділа нагоді втекти до Юлиної квартири зі своєї: вона була моїм прихистком. А Юля, навпаки, втікала до моєї. Там ми пили на кухні чай із мелісою і нескінченно переглядали вирізки з газет і журналів про «Бі-2» та HIM. А ще слухали музику. У Юлі була чудова музична система, її батько іноді ставив нам платівки The Beatles. У мене був маленький магнітофон із радіо; ми називали його «бздюшка», слухали на ньому касети й записували з радіо улюблені пісні. Нас здивувало відкриття: я любила її квартиру, а Юля — мою. «Справа не в квартирах, — написала Юля. — Просто ми були домом одна одній». І це єдине, що дарує надію, бо ми з моєю Юлею разом вже сорок років і будемо разом не менше, що б не трапилось з цією планетою. Але все одно боляче.

Із лютого цього року я щоранку переглядаю новини в каналі «dru_news», очікуючи побачити фото нашого будинку. Росіяни закидають місто ФАБами й КАБами, «шахедами» та FPV-дронами. Першою постраждала Юлина квартира. «Шахед» влучив точнісінько в неї, спаливши все до чорноти. Була квартира, був мій улюблений балкон — тепер там чорнота. Потім у будинок із різницею у кілька днів влучили два КАБи. Вони залишили по собі порожні діри там, де колись були під’їзди. На одному з фото я побачила крізь розбите скло нашої кухні мамині рожеві занавіски. На іншому була зачарована тим, як промені ранкового сонця просочуються у двір через зроблену КАБом пустоту.

Моя Дружківка, моє щастя і нещастя. Там є будинки, де я жила; міський суд, де я працювала; редакції двох газет, до яких я писала колонки про культуру й наші міські рок-групи, а також наївні замітки про неприпустимість корупції. Там є курган, де я цілувалася з першим хлопцем; школи, у яких я вчилася, перемагала і страждала і знов перемагала. До речі, у ніч перед тим, як в одну з моїх ненависних шкіл прилетіло, мені наснилося, що я гуляю нею. У коридорах порожньо, а я відчуваю стільки свободи, що ще трохи — і злечу. Ранком дивлюсь, а школи майже немає. Я її дуже не любила.

Дружківка — не фон мого життя, а його свідок. У ньому лишилися моя дитина, підлітка, перші спроби бути дорослою; воно вмістило те, що я не завжди могла вмістити сама. А потім я вмістила його. Можна любити це місто за щось — за халву, хліб, трамвайку, метизи, газові плити (насправді, не найкращі газові плити), стадіон, монументальний машинобудівний завод. Можна ненавидіти його за те, що в певні часи воно було кліткою. Можна одночасно любити і ненавидіти: внутрішні об’єкти саме так і живуть, не в чистоті, а в амбівалентності. Внутрішні об’єкти частково помирають разом із зовнішніми, і це відчувається як смерть близької людини. Ти ніколи вже не будеш таким, як раніше, в тобі назавжди залишається пустота.

Це есе присвячується всім, хто втратив і втрачає свої міста. Всім, кому довелось відірватись від рідної землі, знайомих близьких місць і нести в собі внутрішнє місто в надії зберегти його, а з ним і частинку себе.

***

В місті, в якому вона

Навчилась мові любові,

Буря знімає асфальт.

Як нігті, як скоринку на ще майже свіжій рані.

Місто в обручках трамвайних шляхів

Вихор зносить в безодню,

Кожна ніч відкриває нові рани

На тілах темних заводів,

Що лишаються жити лиш в памʼяті,

Міцні кістки Донбасу ламаються,

Соняшники полів