Українки у розмінуванні: хто очищає українську землю від мін

Ще дев’ять років тому розмінування офіційно було серед професій, заборонених для жінок. Та після років великої війни значна частина української землі залишається потенційно небезпечною. Серед людей, які щодня допомагають повертати ці території до безпечного життя, одного дня опинилася й Ольга Лишик. Її історію розповіли в UN Women.

Для Ольги робота у сфері гуманітарного розмінування — передусім можливість допомогти людям знову безпечно користуватися землею, повертатися до своїх домівок і громад. Її історія водночас є частиною значно більшої зміни: українки у розмінуванні сьогодні працюють у галузі, яка ще донедавна вважалася винятково чоловічою.

Від забороненої професії до роботи українських жінок

До 2017 року розмінування входило до переліку 458 професій та видів робіт, заборонених для жінок в Україні. Після скасування цих обмежень жінки отримали можливість офіційно працювати у сфері протимінної діяльності. І поступово їх стає тут більше.

Жінки працюють демінерками, парамедикинями, фахівчинями з технічного та нетехнічного обстеження територій, навчають людей мінної безпеки та працюють із сучасними технологіями пошуку вибухонебезпечних предметів.

Один із показових прикладів — проєкт технічного обстеження територій за допомогою спеціально навчених собак, який UNDP запустила в Україні разом із Mines Advisory Group та APOPO. У ньому працюють 16 собак і вісім жінок-кінологинь. Їхні команди обстежують території, які перебували під окупацією.

Це вже зовсім інший образ професії, ніж традиційне уявлення про сапера як виключно чоловічу роботу.

Земля, яку ще треба повернути

Масштаб роботи важко перебільшити. Станом на літо 2026 року близько 133 тисяч квадратних кілометрів території України залишаються потенційно забрудненими мінами та іншими вибухонебезпечними предметами. Це майже чверть території країни і площа, більша за Грецію.

Водночас від початку повномасштабного вторгнення понад 40 тисяч квадратних кілометрів уже вдалося повернути до безпечного використання.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, від 24 лютого 2022 року до кінця 2025-го через міни та вибухонебезпечні залишки війни загинули щонайменше 472 цивільні людини, ще 1188 були поранені.

Тому гуманітарне розмінування — це далеко не тільки пошук і знешкодження мін. Перед тим як сапери виходять у поле, фахівці збирають інформацію у місцевих жителів, вивчають карти та історію бойових дій, визначають потенційно небезпечні ділянки. Після обстеження земля або потрапляє на очищення, або її можуть повернути людям.

За кожною такою ділянкою — дуже конкретне життя: поле, яке знову можна засіяти, дорога до сусіднього села, ліс, куди можна піти без страху, подвір’я чи будинок, до якого повертається родина.

Саме тому слова Ольги Лишик про свою роботу звучать дуже просто: це «можливість допомогти людям повернутися до безпечного життя».

Читайте також: Cаперка Карина Хачатурян про розмінування, страх і роботу після війни

Українки на мінному полі

Жінки працювали у гуманітарному розмінуванні в Україні задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2021 році UNDP розповідала про Валентину Малетову, яка працювала демінеркою-парамедикинею у Донецькій області, та Наталію Овчаренко, фахівчиню з нетехнічного обстеження на Луганщині. Обидві прийшли у сферу, яку навколо них продовжували називати «не жіночою».

П’ять років потому потреба у таких спеціалістках лише зросла.

Українки у розмінуванні сьогодні не є винятком чи символічною історією про подолання стереотипів. Вони стали частиною великої системи, без якої неможливі ані повернення людей у деокуповані громади, ані відновлення сільського господарства, ані відбудова країни.

Історія Ольги Лишик — одна з них. І водночас історія про роботу, результат якої вимірюється не лише знайденими й знешкодженими боєприпасами. А територією, на яку люди нарешті можуть повернутися без страху.

Читайте також: Жінки складають третину фахівців протимінної діяльності в Україні