Без права на обмін: історії цивільних українок у російському полоні

Американський журнал The New Yorker опублікував великий матеріал про українських жінок, які пройшли через російські в’язниці та слідчі ізолятори. Автор тексту Джошуа Яффа поговорив із колишніми полоненими, а також листувався з українками, які досі залишаються за ґратами. У центрі його розповіді — жінки, яких доля звела в одній камері СІЗО-1 у Ростові-на-Дону. Український переказ матеріалу також опублікувало видання АрміяInform.

За понад чотири роки повномасштабної війни в російський полон потрапили близько 15 тисяч українських військових, приблизно дві третини з них повернулися під час обмінів. Із цивільними ситуація принципово інша. Правозахисники оцінюють кількість українських цивільних, які зникли в російській пенітенціарній системі, у понад 10 тисяч людей. Їхнє свавільне утримання суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, а механізму регулярного обміну для них немає.

За даними Медійної ініціативи за права людини, від 2014 року російські окупанти незаконно затримали 637 цивільних українок. Щонайменше 223 жінки станом на липень 2026 року залишалися в колоніях і СІЗО Росії та на окупованих територіях. Дев’ять українок померли в неволі.

Лілія Прутян

Медикиня ЗСУ Лілія Прутян — єдина серед героїнь матеріалу The New Yorker, яка служила у Збройних силах України. Вона провела в російській неволі понад два роки. Спочатку її утримували в Донецьку, згодом перевели до СІЗО-1 у Ростові-на-Дону. У вересні 2024 року її разом з іншими військовослужбовицями «Айдару» та «Азову» включили до обміну.

Прутян повернулася до служби, хоча через наслідки пережитого вже не перебуває безпосередньо на передовій. Говорити про полон їй досі важко. Але вона погодилася розповісти свою історію заради тих цивільних жінок, які залишилися в Росії.

Ірина Навальна

Ірина Навальна — 26-річна українка з Маріуполя. Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала разом із матір’ю, але влітку 2022 року повернулася до окупованого міста за бабусею.

Російська сторона звинуватила її в причетності до підготовки вибуху під час так званого «референдуму». Сама Ірина розповідала, що «зізнання» дала після насильства та погроз її рідним. У 2024 році російський суд засудив українку до восьми років ув’язнення. Зараз вона залишається в російській колонії.

Валентина Заярна

Валентина Заярна — вчителька англійської з Амвросіївки. Після початку великої війни вона прихистила знайомого, якого вважала майже названим сином. Згодом з’ясувалося, що чоловік був українським військовим, який після оборони «Азовсталі» переховувався від росіян.

Заярну затримала ФСБ і звинуватила у пособництві тероризму. У грудні 2025 року російський суд засудив її до 12 років позбавлення волі. Самого українського військового згодом повернули додому під час обміну. Валентина залишається за ґратами.

Наталія Власова

Наталія Власова перебуває в російській неволі ще з 2019 року. Її доньці тоді було лише чотири роки. За роки ув’язнення українка пройшла через кілька місць несвободи, зокрема сумнозвісну донецьку «Ізоляцію», а у 2023 році потрапила до ростовського СІЗО-1.

Власова розповідала, що свідчення проти себе дала під катуваннями. Попри роки неволі, вона продовжує чекати на повернення і щоразу спостерігає, як військовополонені сусідки по камері вирушають на обмін, а цивільні залишаються.

«Трохи божевільна родина»

The New Yorker пише не лише про російську систему репресій, а й про те, як українки підтримували одна одну всередині неї. У ростовській камері вони вчили англійську, читали, співали, відзначали дні народження і ділили між собою все, що мали.

Катерина Коровіна, яку російський суд засудив до десяти років ув’язнення після звинувачення у «фінансуванні тероризму» через невеликі перекази на українські рахунки, назвала співкамерниць «чимось на кшталт трохи божевільної родини».

Саме різниця між долями військових і цивільних жінок стала однією з центральних тем матеріалу. Військовополонені мають шанс повернутися в межах обмінів. Цивільні українки можуть роками залишатися у російських в’язницях за сфабрикованими справами без зрозумілого механізму повернення додому.

Читайте також: Жіноче обличчя «оборонки»: як українки виготовляють зброю