Чи є Україна за океаном: як живуть українці в канадському Едмонтоні

Про існування української діаспори в Канаді я дізналася вже в дорослому віці, адже радянська освіта не надавала про неї жодної інформації. Проте й пізніше ця тема не дуже мене цікавила. Свідомість сформувала образ літніх людей, які говорять дивною, незрозумілою без знання польської, українською мовою. Ці люди неодмінно вважають, що знають усе: і про саму Україну, і про те, як нам тут треба жити… Та, за моїм переконанням, вони були такими ж далекими від неньки, як Місяць від Землі. Тому подорож у саме серце української еміграції – до міста Едмонтон, столиці канадської провінції Альберта – стала для мене можливістю побачити українську діаспору зсередини.

Як усе починалося

Перші українці з’явилися в Едмонтоні в 1891 році. Їхали переважно з Галичини, яка в ті часи перебувала в складі Австро-Угорщини, щоб вижити, стати вільними, мати землю. Їхали родинами й опинялися просто неба. І це в регіоні, де холод панує майже 8 місяців на рік, а зимові температури сягають до –30! Жили в справжніх землянках, які будували власноруч. Сокира та лопата – ось і все знаряддя, яким користувалися.

Часто облаштуватися допомагали аборигени. Обмін знаннями та речами, іноді спільне господарювання – саме це рятувало життя всім. Одним з щемливих доказів такої співпраці є «національне» вбрання корінного народу Канади, яке зберігає Едмонтонський краєзнавчий музей – кокум. Це темно-зелена вовняна хустка, розшита мальвами, назва якої перекладається як «бабуся».

Від учителів до парламенту

Гадаю, вміння домовлятися – це риса, яка вплинула на все подальше існування українців в Альберті. Перші переселенці не мали права обіймати жодної державної посади: на залізничних станціях, у поліції, лікарнях та школах працювали виключно громадяни країни (здебільшого британці). Примиритися з банкіром-англійцем українці могли, а от із суто іноземною освітою для своїх дітей – нізащо. Перших українських вчителів, які викладали Слово Боже та українську абетку, «приховували» під назвами «виховники», «порадники»… «На відміну від британських, українські вчителі створили геть-чисто легку, демократичну атмосферу», – розказує екскурсовод Музею української культурної спадщини.

Імовірно таке вільнодумство, прищеплене з дитинства, вплинуло на те, що вже з початку ХХ століття українці почали відігравати не лише економічну, а й політичну роль у розбудові Альберти. Ще в 1913 році до Законодавчих зборів Альберти був обраний перший українець Ендрю Шандро, який став депутатом в провінційному парламенті Канади.

У 1926 році до федерального парламенту Канади був обраний етнічний українець Майкл Лучкович, у 1951-му мером Едмонтона став чоловік на ім’я Василь Гавриляк… Впевнена, що про долю сучасних нащадків переселенців багато говорити не треба – для них відкриті всі двері, які кожний обирає згідно з власними бажаннями та здібностями.

Втім тут є й один спільний вибір – волонтерство в українських організаціях. Усі українці в Едмонтоні, з якими я зустрічалася, мали стосунок до різних українських спільнот: від члена ради директорів великого благодійного фонду та директорки жіночої організації до викладачки танцювального гуртка.

Читайте також: Ярослава Сурмач-Міллс та її українські «народні картинки»

Канадський побут з українськими звичками

До речі, про спосіб життя. Живуть, як правило, у власних будинках. Пересуваються виключно на авто. Хоч, на відміну від більшості канадських міст, мережа громадського транспорту Едмонтона непогано розвинута. От тільки як їм користуватися розтлумачити мені ніхто не зміг…

Тут все дуже велике: магазини, машини, дороги, навіть хатні плити та холодильники. Одним з сюрпризів стали для мене вщент заповнені продуктами величезні морозильні камери. Навіщо стільки замороженого м’яса та риби, я збагнути не могла. «Ця звичка передається поколіннями, – пояснила мені господиня оселі, на гостину до якої я завітала. – Ніколи не знаєш, коли й на який час непогода замкне тебе вдома. Клімат суворий: то мороз, то повінь, то торнадо. Тому треба завжди бути готовим харчуватися тим, що є, без можливості поповнити припаси».

Для себе я знайшла ще одну причину цього явища – неймовірну гостинність! Столи ломляться від їжі.

«Спробуй малосольний огірок, – радить господиня. – Я вчора у в’єтнамців такі гарні маленькі купила й засолила». «А хліб смачний у поляків, – продовжує вона, маючи на увазі магазини польської громади. – І ще: масло купуй тільки ірландське, воно найбільш на українське схоже». Потім я ще довго раджуся з нею, де купувати «нормальний» буряк, знаходити кефір чи домашній сир. Бесіда захоплює всіх присутніх, бо чоловіки відіграють у домашньому господарстві таку ж роль, що й жінки: і приготують, і стіл накриють, і прохання жінки «принести з кухні ще солі» виконають без роздратування.

Коли курка «сидить» у морозильнику

Ще одним сильним враженням для мене став культ української мови. Тут, звісно, не минулося без казусів… Так, наприклад, до магазинів, театрів, різних закладів тощо тут не ходять, у них вступають. Будь-яке активне спортивне тренування називається лекцією (гадаю, це від англійського lesson – заняття, що за своїм звучанням справді більше схоже на українське слово лекція). А все, що знаходиться в холодильнику, на столі чи просто в кімнаті – не лежить/стоїть, а обов’язково сидить. Звісно, фраза «курка сидить у морозильнику» викликала в мене посмішку. Хоча не хотіла би бачити їхніх обличь, якби почала переконувати їх у бездоганності своєї англійської. Дійсно, чому б курці й не сидіти?!

Якщо серйозно, то зберегти й передати нащадкам мову до появи інтернету та сьогоднішньої хвилі біженців з України було завданням вкрай непростим. Чимало людей не впоралися. Одначе є й багато тих, хто щиро пишається, що українською володіють не лише діти, а й онуки!

Варто зазначити, що зараз її вже дорослий син говорить українською цілком вільно, а жива, швидка та навдивовижу чиста українська його власних синів викликала в мені водночас і здивування, і захоплення!

Як тут виховують українців

До виховання дітей українці в Едмонтоні ставляться напрочуд відповідально. Тут є українські садочки, дитячі творчі гуртки, а одне з ключових місць належить організації Пласт. «Батьки зараз скаржаться, що ми не можемо взяти до Пласту їхню дитину, – розповідає один з членів організації. – Але в нас просто не вистачає виховників, людей, які самі пройшли школу Пласту й можуть якісно передати знання дітям».

Сьогодні в Едмонтоні існують 5 двомовних шкіл. Українську програму не пишуть «з голови», її створюють і затверджують у Канадському інституті українських студій – одному з найавторитетніших світових центрів українознавства, який вже 50 років працює при Університеті Альберти в Едмонтоні.

Мої нетривалі відвідини цього закладу перетворилися на справжню екскурсію. «Дівчата, ви звідки?» – накинулась я із запитанням на групу молодих панянок, почувши їхню чисту українську мову. «Та хто звідки. Хто з Одеси, хто з Харкова, хто зі Львова…» Виявилося, що дівчата на 3 місяці прибули до Едмонтона на запрошення Інституту, щоб узяти участь у підготовці освітніх матеріалів для дітей зі шкіл з українською мовою. «Як цікаво було зустрітися з тутешніми дітьми, – каже одна з учасниць програми. – Нас попросили спілкуватися зі школярами виключно українською. Це було неймовірно – спостерігати, як дітлахи намагалися знайти правильне слово, підказували один одному».

Дуже далеко від дому

Українці в Едмонтоні проводять багатотисячні національні фестивалі, а численні організації збирають допомогу на ЗСУ. На багатьох вулицях кожний будинок прикрашений українським прапором, а на охайних подвір’ях квітнуть чорнобривці та мальви. А все ж погодитися з тією чарівною панночкою я не можу…

Ні в парку імені Василя Гавриляка, сп’яніла від запаху липи, ні поруч з пам’ятниками Голодомору чи монументом на честь української жінки, ні навіть у справжнісінькому українському магазині мене не полишало відчуття, що я дуже далеко від дому. Щохвилини я розуміла, що перебуваю в іншій, незнайомій і зовсім не схожій на Україну країні. Та водночас я щомиті усвідомлювала, як почесно, як престижно бути українкою, яку велику підтримку має тут моя країна, і як щиро її тут люблять. А ще – що не треба шукати тут дому, достатньо просто знати: тут українці не залишаються на самоті!

Читайте також: Христя Фріланд: українка за походженням, яка стала віце-прем’єркою Канади