видатні українки
ПЕРША ЖІНКА НА ЧОЛІ
УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
ТЕТЯНА
ЛЕНТОВСЬКА
Вона розбудовувала мистецьке життя у Вінниці, була директоркою й антрепренеркою місцевого театру
у 1909-1914 роках
авторка Наталія Кушка
проєкт
“Вона зазвучить по-новому”
У середині 1990-х, опрацьовуючи справи по культурі Вінниці початку ХХ століття, серед дивних імен мені все частіше стало зустрічатися прізвище Лентовської. Дуже швидко було знайдено її ім’я та по-батькові – Тетяна Дмитрівна, хоча з прізвищем коїлося щось незрозуміле: до Лентовської додавалося ще одне – Едвась, Едвард, Едвардсь, Евас тощо. Абсолютно ніде не траплялася інформація про її особу: звідки вона, яка в неї освіта, сім’я, як опинилася у Вінниці? І чому якесь Едвась та інші модифікації? Зацікавлена всім цим, я поринула у пошуки, тим більш, що ім’я цієї жінки увесь час виникало у зв’язку з Вінницьким театром, який цікавив не менше.
НЕВТОМНА ТРУДІВНИЦЯ
Театральне життя Вінниці має давні традиції, але справжнього збудованого театру не було до початку ХХ століття. Однак мешканці міста любили театр і залюбки відвідували вистави. Вінниця серед режисерів та акторів була знана як «дуже театральне містечко», де квитки розкупалися протягом трьох годин з моменту появи афіш на тумбах, парканах і стінах будинків.
Тож думка про побудову великого, кам’яного театру, який би відповідав усім театральним вимогам того часу, ставала все настирливішою. Остаточне рішення ухвалили у 1909 році. Архітектор Г. Артинов виготовив проєкт. Виділилися кошти, знайшлися підрядники. Ось саме у цей час у документах з побудови театру і стало все частіше з’являтися ім’я Тетяни Дмитрівни Лентовської із дивним додатком Едуардс, який трактують по-різному.
Проєкт міського театру у листопаді 1909 року схвалив будівельний відділ губернського правління, а 1 грудня – міська дума. Для всіх учасників процесу побудови настала гаряча пора. Особливо для Лентовської, що була головною натхненницею театрального життя міста. Ця жінка не давала спокою ні гласним думи, ні членам управи, ні підрядникам, ні міському голові Миколі Оводову, ні архітектору Григорію Артинову. Її невсипуще око стежило за надходженням коштів на будівництво та за їх цільовим використанням.
Лентовська втручалася у проєктування театральних приміщень, висувала умови й вимагала їх виконання
МЕНЕДЖЕРКА ТЕАТРУ
Почали будівництво Вінницького театру у березні 1910 року, а «коробка» була готова вже 25 серпня, тобто менш як за півроку. Театр був задуманий грандіозним як на невелике провінційне місто: електричне освітлення і світлові ефекти, розкішні декорації, реквізит і бутафорія, три завіси (розсувна, з клапаном і рекламна), рухома підлога і сцена для перебудови під бали і концерти, костюмерна, окреме фойє і два буфети, вестибюль, каса, 10 окремих вбиралень із дзеркалами й умивальниками для артистів. Зала на 1000 місць.
Тетяна Дмитрівна сама вела переговори з мебльовими фірмами про стільці до зали та інші меблі. Листувалася із засновником першого художнього ательє М. Басовським, домагалася його приїзду до Вінниці, радилася з ним щодо оздоблення театру. Перші декорації до опер Верді «Аїда» і «Трубадур» купувала в нього за власні гроші. А у 1911 році прибули декорації до опер «Нерон» та «Маккавеї» Рубінштейна, «Африканка» Мейєрбера. Все це вистави у жанрі «великої французької опери», видовищної, яскравої, складної за сюжетом та драматургічними колізіями, що вимагало великої майстерності співаків, танцівників і постановників.
Крім опер Лентовська задумала ставити балети, драми, комедії, водевілі тощо, тобто будувала універсальний театр. Чи не з початку 1910 року вона попередньо розсилала інформацію про майбутній театр, і ця рекламна кампанія досягла мети. На адресу думи, управи, самої Лентовської йшли запити акторів, антрепренерів, музикантів, диригентів та цілих театральних труп. Одні просилися на роботу до театру, інші – на гастролі.
Турбувалась Тетяна Дмитрівна і про залучення гарних художників. У 1911 році до Вінниці повернувся з вояжу по Західній Європі Натан Альтман, і його відразу було запрошено головним художником театру. Коли ж обставини змусили митця виїхати з Вінниці, у 1912 році його посаду зайняв його учень і послідовник Цаль Лошак.
Паралельно із цим пані Лентовська дбала про створення великого оркестру для супроводу театральних вистав і доручила цю складну справу авторитетному у Вінниці музиканту А. Гуммелю.
Лентовська нарахувала всім оркестрантам зарплатню, а також надала їм право давати концерти поза театром, мати свою окрему програму і розпоряджатися прибутками з виступів
ЗАГАДКОВИЙ ЕДУАРДС
Наприкінці літа 1910 року виникли якісь фінансові негаразди, і будівництво театру майже завмерло. Тетяна Дмитрівна, щоб пожвавити процес, уклала 11 серпня з міською управою угоду, що театр запрацює у листопаді. Крайній строк – 1 грудня. Якщо, писалося в угоді, театр не буде добудований і спектаклі не розпочнуться, міська управа буде змушена платити директорці неустойку за кожен прострочений день.
Тоді ж у Лентовської й Артинова виникли різні погляди на рухому підлогу в залі. Тетяна Дмитрівна викликала на допомогу свого чоловіка – скульптора, архітектора Бориса Едуардса, з яким через досить складні стосунки вже кілька років не жила. Але, дізнавшись про проблеми з театром, він залишив свої справи в Одесі, негайно приїхав до Вінниці, швидко підготував свій проєкт рухомої підлоги (зали і сценічного кола), визнаний усіма сторонами найпридатнішим, знайшов спільну мову з Артиновим, Оводовим, підрядниками та будівельниками. А також дав низку цінних вказівок щодо кріплення канатів для декорацій та підлоги на сцені, рекомендував спеціалістів зі встановлення декорацій та художників. Так, між іншим, вдалося спростувати твердження деяких дослідників, що Тетяна та її чоловік взагалі не спілкувались після 1902 року, а також зробити маленьке відкриття, що відомий на всю Європу скульптор Борис Едуардс побував у Вінниці і творчо відзначився.
Ось з якою людиною звела доля Тетяну Дмитрівну. Вони познайомились в Одесі, де Борис Васильович жив, на виставці картин художників Південноросійського товариства. Обидва були натхненні, вольові, в обох кипіла творча фантазія. У жовтні 1888 року вони повінчалися в одеській Успенській церкві.
Спочатку все було добре, але Едуардсу не подобалося, коли Тетяна брала участь в роботі якоїсь театральної трупи і їздила на гастролі. Навіть коли народився син Сашко, потяг дружини до акторської діяльності не зник. Лентовську ж дратувало, що чоловік намагається обмежити її творчу свободу.
Після народження доньки Марії у 1902 році стосунки подружжя настільки загострилися, що Лентовська врешті-решт забрала дітей і включилася в роботу якогось провінційного пересувного театру.
Життя кочових артистів дуже важке, тим більше, якщо поруч діти. Тож у 1909 році Тетяна приїхала до Вінниці, де жила її старша сестра Віра, що вийшла заміж за вінничанина. Вочевидь, вона й забезпечила Лентовській та її дітям гідне проживання, розуміння творчих нахилів без дорікань і повчань. Існує ще одне пояснення, чому Лентовська вибрала саме Вінницю, а не міста, де проживали її інші родичі, – вона ж сама народилася на Поділлі, у Немирові (у 1867 році).
Тим часом театр запрацював. Саме у листопаді, як вимагала Лентовська. Довго було неясним, яка вистава була прем’єрною і якого числа? Нарешті історики Вінницького краєзнавчого музею Л. Семенко та О. Логінов знайшли петербурзький журнал «Театр и искусство» за 1910 рік, де була розміщена стаття про відкриття міського театру у Вінниці.
У статті був описаний перший спектакль «Затонулий дзвін» Гауптмана, поставлений 21 листопада 1910 року. У той же день театр освятив священик, і ця дата стала моментом відліку його історії
Вінницька драматична трупа одного з перших сезонів Тетяни Лентовської, ймовірно під час відкриття театру. Зображення з книги Л. Семенко та О. Логінова “Вінницький театр у свічаді історії”
ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ
Наступні три роки, на які Лентовська підписала угоду про оренду театру із міською владою, були сповнені великої і напруженої роботи, пошуками нових шляхів, цікавого репертуару, знайомства із видатними акторами, музикантами, хореографами. Тетяна Дмитрівна відкрила у театрі кінематограф, а також об’єднувала свої зусилля у підтримці мистецького рівня міста із директором та актором трупи Літнього театру в парку К. Олигіним (і там також започаткувала роботу кінематографу).
Але було у театральній політиці Тетяни Дмитрівни й те, що змінило ставлення до неї владних структур міста. Вона, захоплена суто спектаклями і здібними акторами чи антрепренерами гастрольних труп, не завжди вірно оцінювала їх якість в цілому. За красою та силою п’єс, наприклад, Шекспіра чи Островського вона не бачила вад акторської гри чи помилок режисера. На неї нападали на сторінках преси театральні критики, хоча відзначали і яскраві позитивні моменти у роботі окремих акторів, балерин, співаків, оркестру тощо. Не дивлячись на «театральність» вінничан, не всі спектаклі окупались. Особливо у дощові дні на початку весни або у холодні зимові вечори. Мешканці міста просто не йшли до театру. У такі дні Лентовська зазнавала великих збитків. Зростали борги театру. Неймовірними зусиллями антрепренерка та її адміністратор Бородін-Арнольді латали фінансові «діри». Та їх ставало все більше, як і конфліктів із членами міської думи та управи.
Словом, контракт на наступні роки з Лентовською у травні 1913 року (попередній закінчився 1 травня) не підписали. Хоча і вона, і її трупа продовжували працювати в театрі, грати у п’єсах, давати бенефіси. З травня 1913 року Лентовська разом зі своїми акторами та режисером Б. Путятою почали новий літній сезон, щоправда, під керуванням нового директора.
Кінець весни був вдалим, що давало надію на відновлення антрепризи Тетяни Дмитрівни. Але влітку були такі дощі й небувалий холод, що сезон закрили вже 1 серпня із прикрою недостачею
На початку 1914 року Лентовська та Бородін залишили Вінницю й намагалися відродити трупу, даючи спектаклі в Одесі. Але це вже був занепад. Персона Лентовської все дужче покривалася туманом. Намагання розвіяти цей туман привели до щоденника Бориса Едуардса, який зараз знаходиться у приватних руках за кордоном.
В щоденнику Едуардс припускає, що з Вінниці остаточно Тетяна Дмитрівна виїхала у 1914-1915 роках й вирушила до москви, потім до Феодосії. Там її й застала революційна хвиля. Охоплена панікою невизначеності та відчаєм, Лентовська разом з дітьми евакуювалася до Константинополя.
Як, де й коли завершилося її життя, допоки не вдалося з’ясувати. Але Вінницький театр, дітище Лентовської, продовжує свою історію, початок якої заклала ця цікава жінка…
Маємо також цікаву історію про першу жінку, яка створила й очолила театральну трупу – про славнозвісну Марію Заньковецьку, її два сміливих вчинки, п’ять першостей й одну любовну драму з Садовським.
