Анна Рекретюк: ветеранка з Луцька, яка пішла на війну з танцювальної студії

Лучанка Анна Рекретюк – ветеранка, а раніше військовослужбовця 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. До повномасштабної війни Анна танцювала, була засновницею однієї з танцювальних студій. У перший день повномасштабного вторгення вона разом із чоловіком пішла у територіальний центр комплектування. Анна розповіла про участь у боях на передовій і танці, якими жила до війни, “Суспільному Луцьк“, ділимося цим ексклюзивним інтервʼю.

Анно, як вам далося рішення йти на війну?

Я б навіть не сказала, що ми приймали якісь рішення, планували це. Воно було саме собою. Мій чоловік давно хотів йти, ще за часів АТО, але його брат служив, і мама дуже просила, щоб хоча б один син лишився вдома.

Я збиралась стати до зброї. Все, в мене була одна ціль. Так, я сестрі чоловіка сказала: «Не переживай, я піду з ним, типу, там на місці розберемося». Тобто, вона думала, що я піду з ним, і там от на місці його звідти плавно уведу. Вона не розуміла точно, що я мала на увазі.

Скільки синові було на той момент років і як він це сприйняв, з ким лишився?

Тоді йому 15 щойно виповнилося. Я думаю, він до кінця не розумів, як і ми не розуміли. Ми думали, що ми будемо тут свій будинок берегти, своє село, Луцьк. Син доволі спокійний і врівноважений, має також чітку, національну свідому позицію. Він просто з розумінням до цього поставився.

Нещодавно сказав мені: «Мам, я так думав, мені як виповниться 18, що я теж піду в лави ЗСУ». Я зробила круглі очі – розуміла, що такий момент може настати. Але в нашій сімʼї воювала я і чоловік, і моя сестра, і її коханий. В чоловіковій родині його рідний брат на фронті, його швагро на фронті. Наші сімʼї виконують більш, ніж норму, грубо кажучи. Я ніяким чином сина не відмовляла від цього, просто сказала, що 18 – це ще дуже рано.

Коли ви вперше взяли до рук зброю, памʼятаєте свої відчуття?

Звісно, я памʼятаю цей момент. Типу, це от я дійшла до цієї першої цілі. Це була історія трьох днів. Адже ми пішли у військкомат 24 лютого, це день черг. Ввечері поїхали додому, бо нам сказали прийти завтра. Наступний день знову черги, ми знову поїхали. І от на третій день, 26 лютого, о 10 вечора я отримала зброю й набої. І відчула: тепер я можу робити те, заради чого я прийняла це рішення. Тепер усе починається.

Ви поїхали під білоруський кордон на Волині, служили там. У березні 2023-го потрапили на фронт. Можливо, це банальне питання, та вам було страшно?

Мені було страшно, як ніколи в житті! Було страшно по-різному. Я навіть писала про це пост, що я знаю смак, я знаю запах страху. Різний смак і запах, я знаю різні фізичні відчуття цього страху від і до. Всім страшно.

Що на передовій було найважче?

Спочатку те, що ми в цій аурі, в цій атмосфері, загрози твоєму життю щохвилини ми були постійно 24 на 7. Це було під Бахмутом. Ти спиш і ти постійно слухаєш, і від того виснаження з собою сперечаєшся. Бум, прилетіло. Думаєш: «А то ще далеко, я хочу спати». Бум! «Ну то вже ближче, але то ще теж далеко». Бум! «О, це вже дуже близько. А наступний має бути переліт». Ти спиш, ти розумієш, що вже загроза, а ти просто хочеш поспати. Оце найважче, тому що ти не маєш можливості відпочити, просто відключитися.

Були ситуації, коли реально була загроза життю?

Ти цих ситуацій не порахуєш. Я вже говорила про те, що вважала себе невезучою за все своє життя. Але там я говорила, що я просто це все везіння збирала конкретно на оцей час. І воно вимірювалося в кількох метрах, у маленькому рішенні, з якого боку ти обʼїхав яму – зліва чи справа. Бо ти обʼїхав справа, а прилетіло тут. Вимірюється в долях секунди – ти зараз стартанув або зачекав. Багато коли ми вижили, вигребли, вистояли, завдячуючи просто своїм побратимам.

Ви були єдиною жінкою у підрозділі?

Так. Важче, напевно, було спочатку, коли ми були ще на Волині – хтось собі дозволяв якісь там жартики. Я казала, що на цей раз пробачаю, але наступного буде інша мова. Там же я працювала і лопатою, і молотком, і пилкою, я це все робила. Я не з тих, які будуть здаватися, буду, бляха, до останнього.

Що вас найбільше вражало і в позитивному, і в негативному сенсі, на сході? І чи бували ви там раніше, до повномасштабного вторгнення?

Це якраз доволі кумедно через те, що ми з виступами, з танцями обʼїздили всю Україну. І я казала, що от на сході ще не бувала. Я б так хотіла так про це дізнатися – Лиман, Серебрянка, Авдіївка. Все тепер знаю. Те, що найбільше тригерило – люди з невизначеною позицією там.

Що вбиває мотивацію військовослужбовця?

Вбиває мотивацію ситуація тут, вдома. Те, що насправді стільки є кому воювати, але вони всі шукають свою причину, чому не воюють. Вбиває мотивацію, коли люди вважають себе надто розумними, бо «відмазалися» і виїхали. А ви бідолашечки, такі дурні – взяли й пішли.  І ще дуже бісить те, що багато хто думає – хлопці й дівчата прийдуть зі сходу й наведуть тут лад. Ні, це ви маєте ходити на ті самі мітинги, ви маєте від влади чогось добиватися.

Ви зараз демобілізувалися. Розкажіть, як, коли і чому це відбулося?

Почалось це все більше року тому. Я не хотіла звільнятися, не мала таких планів. Мене довго переконував чоловік, бо його поранили, він був в лікарнях, потім на реабілітації. Доволі серйозне поранення, пів року була реабілітація. Натомість він знав, де я, в яких умовах, в якій постійній небезпеці. І я просто зрозуміла, що на його місці тут в мене б вже дах поїхав. Але я не могла лишити наших хлопців. І тільки коли назвали дату, коли нас, по ідеї, мають вивезти з позицій, я сказала, що напишу рапорт. Звільнилась за статтею «Самостійне виховання неповнолітньої дитини».

Скільки часу ви вдома, як ветеранка, а не військовослужбовиця?

Три тижні. Я не сприймаю ще себе цивільною людиною. Продовжую жити на два світи. Тільки там я з бліндажа дивилася на цей цивільний світ, а звідси всеодно дивлюсь в той бік. В мене вдома ремонт. Ясне діло – син, сімʼя. З батьками непросто, бо вони дуже хочуть уваги. Мама хоче, щоб я все розповіла. А я не можу навіть просто на якісь такі теми багато говорити.

Яка є для вас поважна причина для громадянина України не йти на війну?

Наприклад, якщо ти іншими своїми діями впливаєш на хід цієї війни, на перемогу. Є волонтери і навіть винахідники, які дуже багато роблять для нашої перемоги тут. Й зараз вони значно важливіші тут. Все решта – це не причина, тому що поряд зі мною там були батьки трьох і навіть пʼяти дітей, люди з протрузіями, грижами, групами інвалідності. А також дуже багато власників бізнесів разом зі мною пліч-о-пліч стояли.

Як змінила вас війна? Чи змінилась ваша особиста система цінностей?

Зараз просто прийшло розуміння того, що все матеріальне нічого не варте. В один момент «прилітає», і немає нічого. Ти це губиш. Але ти можеш це все відновити. Ти не можеш відновити одного – життя. Тож їдь обовʼязково відпочивати. Оце те, що я собі стільки років не дозволяла, бо багато працювала.

Ви вже танцювали після того, як повернулися?

Так, але поки що для себе. Не відчула поки що емоцій. Була в психолога один раз. Не думала, що це так дієво. Тоді реально ця моя тривожність дуже виснажувала. Ти її відчуваєш, відкриваєш очі, і це починається, воно отак шкребе – таке враження, що зараз щось станеться, от зараз. І воно постійно, днями, увесь час тебе не відпускає. Тоді я пішла до психолога, ми поговорили, дихальні техніки певні спробували, і мені стало легше.

Якою ви собі уявляєте перемогу?

Багато хто чекає перемовин і домовленостей. А я кажу, що для нас це дуже поганий варіант. Тому що якщо домовляться й буде дипломатичне завершення війни, наші розслабляться, у всіх почнуться гульки, кордони. Та сторона однозначно скаже, що ми за мир. Але вони підуть готуватися, всіма силами, і через 5 років прийдуть знову.

Моє бачення – це, щоб вони, врешті зрозуміли, що їм ця війна не треба, щоб вони, врешті повстали, скинули це керівництво. Та розуміючи їхню рабську свідомість – це дуже малоймовірний варіант. Якщо ми говоримо про силу, що ми їх силою задавимо –вони довгі, як прийнято казати. Не те, що ворог сильний чи їх багато, але вони йдуть-йдуть, їх кладуть пачками, вивозять і наступних заводять.

Чи буде ваш танець перемоги, чи готуєте ви його?

Я мала думки про те, яким він буде, але поки що нічого не знаю. Це буде спонтанно. І це буде найкраще, тому що ці щирі емоції – завжди на вищому рівні.