Катерина Петренко в цивільному житті — журналістка. Але 9 листопада 2022 року добровільно мобілізувалася і стала до лав Сил оборони. Історію цієї мініатюрної і відважної дівчини, яка зараз служить у службі зв’язків з громадськістю 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ, розповіли в АрміяInform — фотокореспондент Віталій Павленко та кореспондентка Людмила Кліщук.

Вони зустрілися з Катериною під час зйомок на одному з напрямків фронту, де військовослужбовиця виконує завдання разом із підрозділом, та запитали про мотивацію служити, вибір війська, а не цивільної професії, та важливу роль служби зв’язків з громадськістю бойової бригади та під час війни фізичної, й інформаційної.

«Планувала вперше у житті виїхати за кордон для перезавантаження, але поїхала на співбесіду в Борову»

«Після репортажу зі звільненого Ірпеня я почала все більше висвітлювати події війни, писати про деокуповані та прифронтові території, ексгумації, розповіді цивільних про окупацію та злочини росіян: вбивства, катування, ґвалтування.

Після цього не змогла більше жити в Києві цивільним життям, ходити в сукнях, в кіно, ходити на підборах. У столиці не було енергії щось робити.

Щоб перевірити, чи зможу я потягнути військову службу, почала ходити на вишколи з тактичної медицини, тактичної підготовки, мінно-вибухової справи. Так я отримала «військовий жолудь» — це слова мого інструктора, бо в мене був тактичний костюм фірми М-ТАС кольору «олива». Він мені казав: «ти зелена і міцна, тебе х*р зламаєш».

У жовтні 2022-го я дізналася, що у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді загинув пресофіцер, і вони шукають людину на цю посаду. Треба було негайно їхати в Борову на Харківщину, її якраз звільнили. І бригаді потрібна була людина, яка описуватиме героїчний шлях підрозділу.

Я тоді мала квитки у Францію, бо планувала відпочинок для перезавантаження, вперше в житті виїхати за кордон, але поїхала на співбесіду в Борову. Я добровільно мобілізувалася.

За дві години до відправлення потягу дізналася, що загинув мій найкращий друг. І це було остаточною крапкою, знаком того, що я роблю все правильно

«На своїй посаді я фіксую хроніку бригади»

Співбесіду проводив тодішній командир бригади Ігор Скибюк. Так я потрапила у «вісімдесятку», де працювала рік і чотири місяці фотокореспондентом.

Чому у війську я працюю в пресслужбі? Коли у 2017 році я записувала інтерв’ю з військовим, він сказав, що кожен солдат в окопі насправді хоче бути почутим. Я фіксую хроніку бригади. І наші перемоги на полі бою будуть надихати й правдиво показувати майбутнім поколінням, якою була наша боротьба.

Адже росія століттями знищувала та приховувала архіви, будь-які згадки про успішну збройну боротьбу українського народу, локальні бої, про наших героїв, нашу звитягу. Вони переписували нашу історію… І я розумію, що завдання пресслужби, зокрема, — фіксація хроніки бригади, фіксація героїчних вчинків наших військових для майбутніх поколінь, фіксація перемог нашого війська. І це треба робити так, щоб у майбутньому нашу історію ніхто ніколи не переписував.

Я вважаю, що так само бійці заслуговують, щоб їх персональні історії чули. Це має бути не якийсь колективний, збірний образ незламного десантника, який з усмішкою йде на штурм. Треба фіксувати персональні історії людей — які так само боялись, але які переборювали свій страх, брали на себе відповідальність і гідно виконували бойові завдання.

Ми повинні розповідати персональні історії людей — вони на це заслуговують. Саме вони заслуговують, щоб ми «давали їм мікрофон» та можливість розповідати про себе, війну, пережитий досвід, мотивацію, побратимів живих, поранених та загиблих.

Водночас я розумію, що робота пресслужби підіймає морально-психологічний стан бійців, вони відчувають, що важливі та потрібні. І їхні родичі бачать з ними сюжети та матеріали, і це додає сил пережити війну та гідно виконувати бойові завдання. Це важливо

«Не маю права бути цивільною»

Яка моя мотивація служити? Я продовжую справу моїх загиблих друзів та побратимів, загиблих учасників війни та предків. Ми не маємо права почату ними справу не підтримати, ми не маємо права перебувати осторонь і зневажити їхній вчинок — вони віддали життя за нас, за вільну Україну.

І я відчуваю, що не маю права бути цивільною, попри те, що я жінка. І сидіти в Києві. Ми маємо зробити все, щоб їхній подвиг не був марний, щоби справа, за яку вони боролись, була доведена кінця. І ті, хто боровся і 100 років, і 200 років тому, і зараз за незалежність України.

Мало хто з нас, мотивованих добровольців, доживе до нашої перемоги. Бо такі йдуть першими. Я не думаю про кінець війни — де її зустріну абощо. Я не можу планувати на кілька днів вперед… Коли планую виїзди з журналістами, то не знаю, чи доживу я до вечора, тому що ми в Україні постійно перебуваємо в зоні ризику, тим паче — якщо ми військові в зоні виконання. Бо періодично їжджу на бойові позиції, моє життя — під загрозою. Але, зрозуміло, не під такою загрозою і не в такій небезпеці, в якій перебувають військові, які 24/7 на бойових позиціях, на нулі…

Але якщо все ж таки ми доживемо до кінця війни, то, переконана, що для мене перемога буде болючою. Адже саме тоді я буду змушена прийняти те, що друзі та побратими дійсно загинули

Саме після завершення війни мені доведеться прийняти їхню смерть та рухатись далі. Бо зараз я не приймаю того, що вони загинули. Я відчуваю їхні дух та силу, розумію, що ми в одному строю… У той спосіб, в який я корисна, я допомагаю моєму війську та беру участь у цій війні.

На мою думку, було б правильно зустріти кінець війни в районі виконання, разом зі своїми побратимами. Мені б хотілося цього. Якщо я не зазнаю поранення або не загину, то потім поїду на могили до своїх друзів — і подумки договорю з ними те, що ще не договорила прижиттєво. Але, безумовно, одночасно від звістки про нашу перемогу я буду щаслива, оскільки у такому разі ми всі тут не дарма зібралися і ми не підвели наших полеглих.

Нещодавно Катерина Петренко описала на своїй фб-сторінці один момент бою на передовій, які наші захисники і захисниці переживають сто разів на добу. Ниже передруковуємо без купюр і закликаємо підтримати прохання Катерини

“Під@ри в нашій посадці! На танках! Близько. Все погано, Кать. Прокидайся, одягни бронік!” – каже мені пілот на бойовій позиції, витягуючи зі сну. Я бачу його промовисті очі, бачу сполох в нашому бліндажі, чую стрілковий бій по радєйці.

“Де підари? Підари вже за *** чи перед *** ? Блядь… Скільки їх? Єбаште їх, мужики!” – голос з рації. По нашій позиції прильоти і прекрасно чути стрілкотню.

Дізнаюся, що підари прорвалися і вже за 800 метрів від нашої посадки прямо через поле. Черговий прорив… Уявляю, як вони заходять в посадку, намагаюся уявити, як ми будемо відстрілюватися. Але чомусь дуже чітко уявляю кадри з полону, бо десятками робила інтерв’ю з бранцями Кремля, їх родинами та акції на підтримку, знаю, ЩО на мене чекає в полоні і розумію, що в полон мені точно-точно не можна. Тому розумію, що якщо вони не застрелять, доведеться самій себе застрелити, зірвати або попросити когось. Кого? Дивлюся на кожного в бліндажі і прикидаю, хто міг би це зробити. Розумію, що маю себе на це налаштувати, але не можу. Така загроза прямого контакту в мене вперше. Я була вже на такій відстані до противника, але коли ситуація була стабільною. І прямо відчуваю, що це можливо останні хвилини мого життя. Справді останні. Уявляєте мій стан?!…

І тут я дивлюся на Юрка “Спарту”. На рік від мене молодший, високий молодий чоловік, пілот, який був командиром відділення штурмовиків у 95-ці, отримав поранення, будучи непридатним до ДШВ, перевівся в арту й на мавіках коригує всі бригадні гармати. Відбиває штурми. На екрані – підарські танки. Підбиті. Частина з них уйобує, звідки приїхала. Частина догорає. Він в доску спокійний. Я питаю: “У нас буде відкат, якщо спішена підарська піхота рушить на нашу посадку?”

“Спарта” каже: “Кать, тепер ти бачиш навіщо ми треба, мавікісти. Наша піхота без нас сліпа. Вона не бачить, де підари. Ми маємо їх вибити. Якщо ми підемо і всі підуть, то що тоді? Сидимо і працюємо”. Мене попускає…

Беру фотоапарат і знімаю, як Юрко коригує стрільбу по підарських танках. Це лише частина того, що ми пережили сьогодні увечері з пілотами артилерійської батареї бригади, в якій я служу.

Це зовсім не так, як у фільмах чи розповідях. Доки на своїй шкурі не відчуєш цю загрозу, ніколи не зрозумієш, як воно… Дивом ми цілі. Я досі під враженням від пережитого, бо вперше на моєму досвіді така серйозна загроза, що підар зайде в мій бліндаж, щоб мене і моїх вбити чи забрати в полон. Ми цілі зараз, але ясно, що цілі з наших не всі…

До чого я поділилася думками та емоціями? Противник несе колосальні втрати. Ми їх розмотуємо. Нашим треба FPV-дрони, щоб відбивати штурми. Я за дві доби на позиції бачила ефективність цих дронів і скоро покажу вам матеріал, як ці дрони зупиняють танки і БМП на підходах до нашої піхоти. Це рятує їхні життя! Це рятує і наші з вами життя та зберігає лінію бойового зіткнення в тих кордонах, якою вона є до штурмів. Будь ласка, задонатьте моїм пілотам на FPV-дрони.

Це люди з підрозділу Юрка “Спарти”. Вони живуть з ним в одній хаті, вони такі ж заряджені, воїни по духу! Вони вміють працювати… Нам дуже треба ваші донати на 10 FPV дрони. Це питання виживання(!) піхотинців, пілотів і нас з вами, кожного. Ціль: 200 000.00!”

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/6SV3696eyX
Номер картки банки: 5375 4112 1316 4135

Підтримаймо таких неймовірних дівчат на фронті і їх побратимів внесками! Ми вже задонатили. Сподіваємося, задонатить кожна з нас.