сучасні українки
ВАЛЕНТИНА
ШУЛЬЦ
щоденник волонтерки про поїздку з Ектором Хіменесом-Браво на фронт, пакети для тіл і дзвінок генералу Марченку
Валентина Шульц, депутатка Одеської районної ради, без перебільшення, снідає у Києві, обідає в Одесі, а вечерю має у Миколаєві… Жартує, що збилася з ліку, скільки точок на карті України вже відвідала – пів тисячі набереться. Зараз мотається з гуманітаркою, яку з початку повномасштабного вторгнення розвозить і нашим захисникам, і мешканцям прифронтових територій.
До повномасштабного вторгнення їздила Україною, розвивала безкоштовні освітні центри, соціальні й жіночі ініціативи тощо. Таке майже кочове життя Валентина обрала абсолютно свідомо. Їй не припала до душі ТОП-посада у банківській сфері, яку вона посідала тривалий час. Їй здалося замало будувати власний бізнес. Розбудовувати, розвивати соціальні проєкти – ось те, до чого лежить її душа.
Валентина торік навіть вступила до Одеської військової академії на спеціальність «Бойове застосування військових частин і підрозділів військової розвідки», а нещодавно стала заступницею голови громадської організації «Вільні та Вірні», яка займається допомогою ЗСУ, ВПО і створенням дієвої ветеранської політики. Водночас не припиняє волонтерську діяльність і далі живе у безперервному нонстопі: Київ, Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, наш Схід…
За цей час у Валентини зібралося безліч історій – різних: про щирість, підтримку, сміх крізь сльози, людське тепло і майже анекдотичні випадки. Сміється: якби мала вільний час, то вже б сіла писати книжку. Віримо, що колись пані Валентина і це зробить – з її запалом та енергією цілком реально.
А поки що розпитали Валентину Шульц про найцікавіші, найбільш знакові моменти цих двох доленосних для всіх українців років. Вийшов цілий щоденник волонтерки…
БЕРЕЗЕНЬ 2022-го
До цього моменту я вже кілька разів приїжджала до Миколаєва з гуманітаркою. Він став Південним форпостом, який мав зупинити наступ на Одещину. Возила інструменти для військових машин, балони з фарбою для маскування машин, їжу, ліки, автівки, тепловізори, взуття та одяг для наших захисниць і захисників. Скільки героїзму я побачила за цей час! Того разу до списку необхідних речей попросили додати мішки… Які мішки? Я навіть не зрозуміла, про що йде мова. Для тіл – пояснили мені. Я остовпіла, в мене перехопило дихання. Хоча тільки на мить. Я спакувала все потрібне й поїхала.
КВІТЕНЬ 2022-го
У ті дні я була з групою міжнародних журналістів, допомагала їм висвітлювати події. На Миколаївщині ще тривали запеклі бої. Дзвінок від хлопців з однієї з бригад пролунав абсолютно несподівано. «Валю, потрібна їжа й теплі речі. Тут старі люди в психіатричній лікарні перебувають без нагляду». Ну, скажімо, де взяти все необхідне – я знаю, але на чому це все везти? Я озирнулася навколо… Чудове авто з написом «Преса» стояло прямо переді мною. «Скажіть, щоб машину з написом «Преса» пропустили до вас», – попросила я бійців.
Залишилися майже дрібниці – пояснити журналістам, що я забираю їхню машину… Я намагалася зробити це дуже чемно, та вони чомусь все одно вирішили, що я її просто викрадаю. Так і стояли розгублені, коли я на ній від’їжджала…
Речі, їжу, воду та ліки я довезла. На очі наверталися сльози, коли я побачила, як наші хлопці, що й так постійно стримують ворога, ще й турбуються про хворих. Сталося так, що з десяток людей залишилися в лікарні. Опіку над ними взяли військові. Ну а ми, волонтери, зі свого боку допомагали, чим могли…
Машину журналістам я звісно повернула. Показала їм фото, які красномовно пояснювали, заради чого я позичила їхнє авто. Далі були обійми та сльози
ТРАВЕНЬ 2022-го
Я неодноразово потрапляла під обстріли. Проте, мабуть, найстрашнішою була подорож до Миколаєва з гуманітаркою з Одеси, разом з одним місцевим бізнесменом.
Він перевозив із Миколаєва до Одеси склад з усім своїм обладнанням, а з Одеси повертався порожнім, ось і погодився взяти мене з моїм вантажем. Склади бізнесмена знаходились неподалік від того місця, де я мала вивантажити гуманітарку. Дорогою ми чули звуки боїв, що точилися неподалік. Мовчали. Те, що він не збирається довозити мене до місця призначення, я збагнула тільки тоді, коли ми зупинилися.
Він вивантажив усю мою гуманітарку на піддони майже в чистому полі та й поїхав. Я залишилася сама, зв’язку немає, з усіх боків лунають вибухи, чий саме танк може з’явитися на дорозі – незрозуміло… Ймовірно, це був найстрашніший момент. Якимось дивом я змогла додзвонитися до генерала Марченка! Якимось дивом він узяв слухавку! Я була врятована. Хоча, звісно, генералом Марченком була врятована не лише я…
ЧЕРВЕНЬ 2022-го
Тоді моїм головним завданням було налагодження логістики між Одесою та Миколаєвом. Ну а розпочинати треба було, звісно, з пошуку собі місця для ночівлі.
Я скористалася тим, що знала: подзвонила Дмитру Марченку та попросила допомоги заселитися в готель – єдиний, що був мені відомий у Миколаєві, адже колись у ньому вже зупинялася. Це було чудове місце біля річки… «Так, місце чудове, – підтвердив генерал, – проте туди прилітає кожного дня, та ще й чути там усі вибухи в околиці!»
Я вважаю, що саме тоді почалася моя справжня історія з Миколаєвом. А ще того разу я мала нагоду спостерігати, як працює цей талановитий генерал/
Цей генерал зміг блискуче організувати оборону міста та перебувати 24/7 на зв’язку з військовими, поліцейськими, волонтерами. Просто дивовижно!
ЖОВТЕНЬ 2022-го
Якось мені зателефонувала знайома й запитала, чи можу я відвезти на передову Ектора Хіменеса-Браво. Я вже чула раніше, що відомий кухар розробив власний рецепт сухого борщу, і що саме його він хоче приготувати для бійців на передовій. «Чому ж ні – поїхали…»
По дорозі Ектор чимало розпитував про те, який настрій у бійців, чим ще він може їм допомогти, чи не бажають вони чогось особливого… «А ми зараз у них і спитаємо», – вирішила я. Набрала мобільний одного з бійців підрозділу, до якого ми власне й їхали. «Привіт, я до вас Ектора Браво з борщем везу», – почала я бесіду. «Ектора?! Оце так! – пролунало в слухавці. – А коли будете? Бо ми на завдання йдемо, тож доведеться там усе швидесенько робити, аби встигнути на борщ… До зустрічі!» У мене стислося серце, адже скільки їх вже не повернулися з завдань!
Минуло майже дві доби з моменту тієї розмови, і ми приїхали на передову. Бійцям сподобався борщ, а Ектору – польова кухня. Хлопці вирішили її подарувати кухарю, хоча не зараз, а одразу після перемоги.
Я весь час шукала очима того, з ким говорила два дні тому. Ось і він, разом із побратимами – усі втомлені, але усміхнені. «Ми так поспішали на цей борщ, що довелося в орків БМП викрасти, бо пішки б не встигли», – розповіли вони.
«Знаєш, Екторе, здається, якби ми сказали хлопцям, що ти в Криму свій борщ будеш варити, вони б і туди встигли пробитися», – жартували ми на зворотному шляху
ГРУДЕНЬ 2022-го
Знаєте, до чого звикнути найважче? Ні-ні – не до постійних обстрілів, адже я вже «навчилася» спати під постійні вибухи від «Градів». І навіть не до шаленої втоми… До холоду! Він пронизливий, він не дає думати, не дозволяє зібратися з силами. Ти весь час тремтиш і шукаєш, що б іще на себе натягти. Ковдра, спальники, светри не дуже допомагають.
До Миколаєва залишалося їхати ще сорок кілометрів, і ми вирішили зупинитися. Невеличку, цілковито спорожнілу сільську лікарню охороняв дідусь. Він вийшов назустріч, готовий допомогти всім, чим тільки зможе. «Скажіть, чи можна у вас десь погрітися?» – запитала я. «Так-так, можна! Я вас зараз до моргу проведу. Там у нас найтепліше місце!» – весело відповів дідусь. Я не знала, чи плакати, чи сміятися, але від пропозиції відмовилася.
Упродовж усього шляху до Миколаєва ми з водієм намагалися збагнути, чому морг став найтеплішим місцем
СЕРПЕНЬ-ГРУДЕНЬ 2023-го
Життя змінилося. Хоч місто постійно перебуває під загрозою ракетних ударів, та напруга все одно не така, як рік тому. Люди звикли жити й працювати під час війни.
Втім разом із такою страшною звичкою прийшла певна байдужість. Я відчуваю це дедалі більше під час кожної своєї подорожі до Миколаєва. Чи то навколишні руйнування так впливають? І незрозуміло, чому це все не відновлюють? Чому з цим зволікають? Зараз навколо все ще буяє зелень, прикрашаючи сьогодення, а що буде в листопаді? Вулиці темні й часто неприбрані, хоч і доволі багатолюдні.
Миколаїв став прихистком для переселенців з окупованих областей і Херсона. Крім того, додому повернулися багато з тих, хто виїхав у перші місяці війни. Тож саме час дати можливість будувати нове життя!
Особливо потребує розвитку молодь… Я ловлю себе на думці, що перестаю розуміти Миколаїв. І з цим треба щось робити
СІЧЕНЬ 2024-го
Рішення прийшло саме собою. Я припиняю подорожі до Миколаєва, у цьому більше немає сенсу. Місту більше не потрібна термінова гуманітарна допомога – Миколаєву потрібен поштовх для розвитку! Саме зараз, саме під час війни.
Тож вирішено: я більше не їжджу в Миколаїв із гуманітаркою, я переїжджаю сюди жити! Що я можу запропонувати? Свій досвід, свою енергію, свою непохитну віру в Перемогу та свої почуття! Миколаєве, я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе!
