видатні українки
ЗІНАЇДА
СЕРЕБРЯКОВА
художниця з Харківщини, яка відмовилася від совєцького громадянства й поплатилася за це розлукою з дітьми
Текст: Вікторія Шапаренко
Зінаїда Серебрякова є одною з перших визнаних у світі жінок-художниць, з властивим тільки їй, впізнаваним творчим почерком. Її прагнули наслідувати. Її намагалися присвоїти – роспропаганда. Але вона наша, українська. Життя Серебрякової не менш цікаве, аніж творчість – справжня гойдалка зі злетів і падінь. Щастя й успіх, самотність і забуття, еміграція й повернення додому бодай через картини… Все було, а залишилось найголовніше – краса, пронесена через вир епох.
ІЗ ЗОЛОТОЮ ЛОЖКОЮ У РОТІ
Про щасливчиків кажуть: народився із золотою ложкою у роті. І це таки ж про Зінаїду, адже вона походить з відомої творчої династії Бенуа-Лансере – упродовж майже 200 років її представники так чи інак пов’язували себе з мистецтвом: були архітекторами, художниками, скульпторами, мистецтвознавцями.
Її дід Микола Бенуа був архітектором, академіком і професором імператорської академії мистецтв, батько Євген Лансере – скульптором-анімалістом, мати Катерина Бенуа-Лансере займалася живописом і графікою. Брати Євген та Микола теж були художниками й архітекторами.
Власне, й сама Зінаїда пішла творчою стежиною, а потім і її діти. «Ми всі ні в кого не вчилися, і мама ні у кого не навчалася. Як тільки дитина народжується, їй дають у руки олівець, і ми одразу малюємо», – згадувала її донька. Гени – таки ж сильна річ.
От у такій родині народилася маленька Зінаїда 12 грудня 1884 року у родовому маєтку Нескучне Харківської губернії.
Пізніше зображеній у двох її роботах – «Картковий будиночок» і «На терасі в Харкові». Там говорили про живопис, влаштовували домашні концерти й музичні вечори…
На жаль, батька свого Зінаїда майже не знала – він помер від сухот, коли дівчинці не виповнилося й двох років. Родовий маєток під Харковом довелося на час залишити – вдові було важко самотужки поратися з шістьома дітьми, й вона вирішила переїхати до батька, архітектора Миколи Бенуа в Петербург.
Тут також панувала творча атмосфера – знані гості, виставки, багата бібліотека. Обдарована від природи дитина теж взялася за пензлі – під пильним оком Олександра Бенуа, дяді Шури, який взяв на себе батьківську опіку над дітьми. Саме завдяки йому Зінаїда захопилася класичним мистецтвом й почала створювати копії картин, приділяючи велику увагу техніці. Робила вона й замальовки з натури.
У 1900 році Зінаїда закінчила гімназію та вступила до художньої школи Марії Тенишевої, у клас до Іллі Рєпіна. Та провчилась вона там недовго – лише місяць. Після родинної подорожі до Італії у 1902-1903 роках, де дівчина вивчала античність і залюбки малювала все, що бачила, вона продовжила навчання вже у портретиста Йосипа Браза. Пізніше, у 1905-1906 роках, вивчала живопис в Академії Ґранд-Шомьєр у Парижі.
ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ
У 1904 році Зінаїда поїхала відвідати рідні краї. Дівчину вразило різнобарвне буяння Слобожанщини, на відміну від сірих кольорів Петербурга, які вона бачила досі. Тут її надихало все: квіти, сади й поля. Вона всюди робила замальовки, навіть звичайний вид із вікна її заворожував: «У нас в маєтку, де все, і природа, і селянське життя, своєю мальовничістю хвилювали і захоплювали мене, я жила в якомусь «чаду ентузіазму».
Одна з перших відомих картин Зінаїди, «Яблуня», теж була написана тут. Молоде деревце є втіленим символом свободи, здоров’я й плодючості – усе обвішане великими червоними плодами, під якими прогинаються гілки. Власне, ці символи завжди були близькі її творчості, а також характеризували і її саму.
І своє кохання вона знайшла тут, на рідній землі
По сусідству з маєтком Бенуа-Лансере у селі Веселе мешкала сестра батька, теж Зінаїда Лансере, у шлюбі – Серебрякова. Вона мала сина Бориса. З дитинства Зіна й Боря росли разом. А коли виросли, виявили, що закохані. Церква була проти шлюбу близьких родичів, крім того, Зінаїда була католицького віросповідання, а Борис – православного.
Але один священник пішов назустріч закоханій парі – хай не задарма, за 300 рублів. І вони одружилися. Це сталося 9 вересня 1905 року: художниця Зінаїда Лансере вийшла заміж за студента-інженера Бориса Серебрякова й узяла його прізвище.
Медовий місяць молодята провели в Парижі. У 1905–1906 роках Зінаїда навчалася живопису паризькій Академії, копіювала старих і молодих майстрів – зокрема Ренуар тоді ще був живий.
Пізніше молода пара оселилася в Петербурзі, де Борис вступив до Вищої школи мостів і доріг вільним слухачем. Але в Україну навідувалися часто. Саме тут Зінаїда черпала натхнення для створення своїх картин. «До біса мені ваші Чайковські, Григоровичі, Ермітаж, Рембрандти, театри, Нібелунги, вечори, обіди, гості… Хочу в Нескучне, в Нескучне», – казала вона. Тут, у родовому маєтку, вони влаштовували літературні й музичні вечори, які відвідувала тодішня інтелектуальна еліта: Костянтин Сомов, Сергій Прокоф’єв, Сергій Рахманінов, Анна Ахматова.
ЩАСЛИВА ПОРА
Молодята світилися щастям: він займався проєктуванням мостів, вона – живописом. Її ранні твори («Селянська дівчина», «Фруктовий сад цвіте») сповнені любові до світу й людей, милування красою рідної Слобожанщини.
Також Зінаїда захоплюється портретом, тим більш, що у родині один за одним з’являються четверо малят, два хлопчики і дві дівчинки, яких щаслива мати теж охоче малює. Як і чоловіка, і себе саму.
Власне, й визнання їй приніс автопортрет «За туалетним столиком» (1909), який у 1910-му презентували на виставці «Світ мистецтва». І просто з виставки комісія з Третьяковської галереї придбала картину – така вона була легка, динамічна, свіжа!
Знайомі теж були вражені: мовчунка й дикунка, що любила ховатися у своїй хатинці, як равлик, тут розкрилася з іншого боку – як щаслива красуня. Вона дійсно була такою. Їй було гарно й затишно творити вдома, серед рідних, хіба тривалі відрядження чоловіка (адже він проєктував мости по усій неосяжній імперії) трохи засмучували. І її роботи відображали її світогляд – відкритий, усміхнений, світлий. На відміну від творів колег з «Світу мистецтва», в який Серебрякова вступила у 1911 році, – фатальних і меланхолійних.
Дядько, Олександр Бенуа, її перший вчитель і перший критик, визнав: «Неочікувано для нас Зінаїда постала остаточно сформованим художником»
Протягом кількох наступних років вона створила ще 12 полотен – портретів рідних, знайомих, сцен з сільського життя, пейзажів Нескучного. Три з них придбала Третьяковська галерея. Широкої популярності набули картини «Купальниця», «Селяни», «Жнива». А також майстерні портрети дітей, які були для Зінаїди, художниці й матері, улюбленими моделями.
Найвідомішою є картина «За сніданком» (1914), де діти зображені у звичній домашній атмосфері. І за образом кожного можна вловити його характер. Окрім дітей, дбайливо прописаний і натюрморт на столі – ще одна фішка художниці. Кут композиції теж цікавий – глядач бачить трапезу дітей трохи згори, так, як би бачила своїх дітей матір.
Ще одним груповим портретом дітей, за більш трагічних обставин, стало полотно «Картковий будиночок». За вікном вже вирувала Перша світова, а Зінаїда намагалась у свій спосіб відмежуватися від неспокійного світу…
У ВИРІ ІСТОРІЇ
Буремні події 1917-го застали родину зненацька. Мирне та спокійне життя враз розпалося на друзки. Чудова садиба в Нескучному була розграбована й спалена повстанцями, разом з картинами Зінаїди, що там знаходилися… Власне, як і сусідні поміщицькі маєтки. Через це Зінаїді з дітьми довелося виїхати спочатку до Змієва, а згодом – до Харкова.
Чоловік був у відрядженні в далекому Сибіру. Два місці від нього не було жодної звістки. Зінаїда не знаходила собі місця, втішаючись хіба тим, що пошта погано працює. І, щоб відволіктися від тяжких думок і голоду, малювала. Знов рідну Слобожанщину, селянок – на картині «Вибілювання полотна»: через низький горизонт і величаву статичність вони скоріше схожі на античних богинь, аніж на простих селянок…
На початку 1919-го чоловік нарешті повернувся, але радість від довгоочікуваної зустрічі тут-таки затьмарилася горем. У дорозі Борис Серебряков, який їхав військовим потягом, підхопив тиф. І невдовзі, буквально за три дні, помер у дружини на руках.
Їй було всього 36, і вже вдова… А на руках малі діти, хвора матір, і навкруги війна
«Так гірко, так сумно усвідомлювати, що життя вже позаду, що час біжить, і нічого більше, крім самотності, старості й туги попереду немає, а в душі ще стільки ніжності, почуття. Я в розпачі, все так безнадійно для мене. Хоча б виїхати куди-небудь, забутися в роботі, бачити небеса, природу», – писала вона тоді у листі подрузі.
Почалося голодне життя в Харкові, страшна скрута. Навіть малювати не було чим, фарби коштували дорого, тому Серебрякова почала малювати олівцем або вугіллям. Трохи допомагали селяни з Нескучного, які дуже її любили, – привозили художниці дрова й продукти. Зінаїда влаштувалася працювати в археологічному та етнографічному музеї Харкова – вона робила замальовки експонатів.
А потім отримала телеграму від дядька – він повідомляв про можливість працевлаштуватися в один з пітерських музеїв. Це був який не який, але вихід. Тож у грудні 1920-го родина переїхала до петрограда.
Замешкали вони у дідовій квартирі, бідно, але трохи вільніше. Ситуацію рятували друзі, люди мистецтва. Сергій Ернст і Дмитро Бушен, пристрасні балетомани, влаштували старшу доньку Тетяну на балетні заняття, а Серебрякова могла нишком спостерігати за цим цікавим світом з-за лаштунків. Так з’явилася ціла серія балетних сцен пастеллю. У 1921-му, коли до їхньої квартири підселили артистів МХАТ-у, у її творчість додалися сюжети з театрального життя. Перейти на популярний за совєтів футуристичний стиль або ж робити портрети комісарів Зінаїда відмовилася.
ПРОРОЧИЙ ПОРТРЕТ
Однолюбка, Зінаїда вже не шукала кохання. Та й не до того було – доводилося буквально виживати. Попри постійну зайнятість, заробітку ледь вистачало, щоб прогодувати матір і дітей. Замовлень не було.
В той же час за кордоном творчість Серебрякової викликала жвавий інтерес – у 1924-му її роботи з успіхом демонструвались на виставці в Нью-Йорку. Було представлено 14 полотен, в тому числі «Спляча дівчинка на червоній ковдрі» (1923), яка особливо полюбилась глядачам.
За порадою дядька Олександра Бенуа, який працював в Парижі, Зінаїда того ж 1924 року вирішила поїхати до Франції, щоб трохи підзаробити – продати свої твори або отримати замовлення на нові. Тож, залишивши дітей на 73-літню матір, вона подалася до Парижа. Думала, що невдовзі повернеться. Натомість провела в еміграції довгих 43 роки. І з двома старшими дітьми побачилася тільки через 36 років…
У 1919-му Зінаїда написала груповий портрет дітей «Картковий будиночок». Він виявився пророчим
На картині четверо її дітей займаються будуванням карткового будиночка, що наводить на думку про втрачений родовий маєток. Діти зображені у двох позиціях, профіль та анфас, що ніби розділяє їх. І їх дійсно розділила доля: Олександр і Катерина, чиї погляди звернені на глядача, невдовзі переїздять до матері в Париж, а от з Євгеном і Тетяною, чиї обличчя повернуті у профіль, вона ще не скоро зустрінеться…
Перші часи в Парижі Зінаїді теж жилося не солодко. Її картини були класичними, а там якраз вирував авангард – полотна не купували, грошей не було. Але було замовлення на велике декоративне панно. Вона постійно працювала, усе зароблене відправляючи матері і дітям в срср. І мріяла скоріше побачити своїх «крихіток».
Частково це справдилося: за рік до неї переїхав молодший син Шура, й вони разом жили у крихітній кімнаті. У 1927-му до Парижу приїхав у відрядження її брат Євген Лансере, який допоміг зняти быльшу квартиру. Після цього за сприяння дядька Зінаїда змогла «виписати» до себе доньку Катю – вона приїхала у березні 1928-го.
Того ж 1928 року удача нарешті усміхнулася художниці – після участі у виставці «Старе й нове мистецтво» в Брюсселі вона отримала пропозицію від бельгійського барона Броуера написати портрети членів його родини. І потихеньку почали з’являтися замовлення на портрети.
ПІЗНЄ ПОВЕРНЕННЯ
Пізніше барон, з яким вони подружилися, став спонсором двох подорожей Зінаїди в Марокко й Алжир (у 1928 і 1932 роках) за однієї умови: потім він матиме змогу вибрати собі будь-які з марокканських етюдів Серебрякової.
А етюди були прекрасні: мистецтвознавці вважають, що пейзажі, написані у цих подорожах, є кращим з того, що художниця створила в еміграції. Африка вразила її: вона малювала Атлаські гори, арабських жінок, чоловіків в яскравих тюрбанах.
Повернувшись, Зінаїда влаштувала виставку цих марокканських робіт. Схвальних відгуків було чимало. Але продати майже нічого не вдалося. Грошей знову не вистачало.
Діти, як могли, допомагали матері: син Шура робив кінематографічні декорації, донька Катя – майструвала ляльки. Втім, двом старшим, які лишилися в росії, було значно тяжче. Вирватися до матері їм не вдавалося, як і їй до них: цьому завадили відмовки чиновників, а потім і війна.
З 1940 року перед Зінаїдою постав ще один вибір: коли німці окупували Францію, їй довелося оформити документ біженки, адже за зв’язок із срср могли й відправити до концтабору
Тож вона вирішила відмовитися від радянського громадянства на користь французького. І, хоча французький паспорт вона отримала тільки у 1947 році, шість років не отримувала звісток від рідних, адже відмова від громадянства означала автоматичне припинення листування. Те, що доходило до неї через знайомих, жахало: брат Микола загинув у концтаборі, 80-літня мати померла з голоду у блокадному ленінграді, одразу після війни просто на лісах помер за роботою брат Євген…
У часи хрущовської відлиги влада срср послабила хватку, й Зінаїда змогла налагодити контакт зі старшими дітьми. У 1960 році, після 36 років розлуки, її відвідала донька Тетяна (Тата), яка стала театральним художником у МХАТі. А у 1965-му вона побачилася і з сином Євгеном, архітектором та реставратором Петергофа, коли приїхала на свою персональну виставку з Парижа в москву. Шкода, що сил відвідати милу серцю Слобожанщину 80-річна художниця вже не мала.
Від пропозицій партійних функціонерів повернутися «на родіну» вона також відмовилась – життя, власне, промайнуло, та й здоров’я вже не те. Водночас вона раптом стала мега-популярною на цій самій «родіні» – у 1966 році відбулося кілька великих виставок її творів у москві, ленінграді та Києві. Успіх був приголомшливим: натовпи біля входу, схвальні відгуки в пресі, альбоми репродукцій, видані мільйонними накладами. Її картинами захоплювались, порівнювали їх з творами Боттічеллі та Ренуара. Десятиліттями забута, вона стала знаменитою. Трохи запізно, на жаль…
Невдовзі, 19 вересня 1967 року, 82-річна Зінаїда Серебрякова померла від крововиливу в мозок вдома, у Парижі. Й була похована на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа. Але духом вона й досі на рідній Слобожанщині, яку так любила.
У 2010 році в селі Нескучному з нагоди 126-річчя з її дня народження було встановлено меморіальну дошку, а в 2017-му відбулося урочисте відкриття Історико-культурного центру пам’яті родини Бенуа-Лансере-Серебрякових.