жінки у мистецтві

---

ЛЕСЯ КОРСАК
керуюча партнерка
Музею сучасного українського мистецтва Корсаків

---

разом з чоловіком Віктором Корсаком вона розвиває у Луцьку найбільший
в Україні арт-простір світового рівня

текст: Віта Пасічник

Якщо загуглити ім’я Лесі Корсак, пошуковик видасть про неї несправедливо мало інформації: лікар за спеціальністю, закінчила Тернопільський медичний інститут, мама двох синів, дружина Віктора Корсака, кандидата медичних наук, доктора економічних наук, фундатора Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК), створеного у Луцьку у 2018 році. З того часу Леся Корсак – керуюча партнерка цього музею.

Можливо, я погано гуглила, але не знайшла нічого детального про те, що насправді стоїть за цими короткими біографічними рядками. А стоїть цікавий життєвий досвід. Хоча б у тому, що Леся Корсак у дорослому віці опанувала нову, незнайому для неї сферу – з медицини «пішла» у мистецтво.

У 2014 році її чоловік, успішний і впливовий підприємець Віктор Корсак вирішив створити галерею сучасного мистецтва «Арт-кафедра» для волинських митців – суто з меценатських міркувань: підтримати культурне життя в рідному Луцьку, залучити містян до мистецтва, повернути в історію забуті імена талановитих художників і взагалі зберегти їхні роботи для нащадків.

Пані Леся, як надійна соратниця свого чоловіка, включилася в цю ініціативу. Вивчала «тему», організовувала процеси, займалася експозиціями і дуже швидко занурилася у світ сучасного українського мистецтва. Вона не просто знає українських художників нашого часу, а й особисто знайома майже з усіма.

Керуюча партнерка Музею – це не номінальна посада, а дійсно серйозна робота. Сам по собі Музей – дуже масштабний, один з найбільших в Європі і найбільший музей сучасного мистецтва в Україні. Детально про цей інноваційний простір у Луцьку, здатний конкурувати зі знаменитими Музеєм Гугенхайма чи галереєю Тейта, читайте в окремій статті.

Якщо коротко, то це 13 залів експозицій на площі 12,5 тисяч квадратних метрів. Це понад чотири тисячі картин (включно Архипенка, Гніздовського, Глущенка, Андієвської, Горської, Криволапа, Тістола, Лебединця, Дубовика, Ройтбурда, Гулина, Антипа), десятки виставок, проєктів, заходів – навіть під час війни Музей працює, підтримуючи і митців, і культурні процеси.

Музей працював навіть у березні 2022 року, і всі перші місяці повномасштабного вторгнення команда МСУМК щодня організовувала артмарафон художників, поетів, літераторів, музикантів, митців, які своїми виступами підтримували й надихали і лучан, і сотні переселенців, прийнятих Корсаками у ті дні. Їх поселення, забезпечення, харчування – теж було завданням родини Корсаків та команди “Адреналін Сіті”. Вони організували масштабну допомогу військовим (сухпайки, аптечки, медичні рюкзаки, турнікети, м’які ноші, евакуаційні стропи, іммобілізаційні шини) і навчання для цивільних (від такмеду до стрільби).

Підтримкою біженців й армії фундатори Музею займаються досі, але вже повернувшись і до мистецьких справ. З літа 2022 року відкрили постійну експозицію, відновили виставки, а цього літа реалізували безпрецедентну артподію – «Космогонія сенсів», яка об’єднала 300 картин художників з усієї України. На черзі – завершення ще одного проєкту: найбільшої картини світу «Космогонія», куратором якої є Віктор Корсак. І пані Леся – його підтримка також і в цьому.

Такі жінки викликають повагу й цікавість – про радощі й відчуття, смаки й погляди, принципи й мрії. Я мала нагоду розпитати пані Лесю про все перелічене під час візиту до Музею Корсаків. Неквапливо, щиро, гуляючи його виставковими залами й чергуючи розмови про сучасний арт, долю меценатства, подарунок від Криволапа з суто жіночими теревенями про дітей, сімейні традиції, вік і подруг.

Пані Лесю, ви з чоловіком зробили дійсно неймовірне – самотужки, з нуля створили унікальний мистецький простір. Що було найважчим на цьому шляху?

Хм… Думаю, найважче було завоювати довіру. Спершу ми з Віктором Корсаком взялися за створення галереї «Арт-кафедра», бо мали чимало картин луцького художника Миколи Кумановського у приватній колекції. І залучати місцевих митців до співпраці, виставок у галереї було відносно просто: провели виставку одного художника, потім другого, а наступний вже сам підключався. Інша справа, коли ми відкрили Музей, який за задумом мав презентувати творчість митців з усієї країни, вже відомих теж. З ними було на початках складніше.

Коли ми з Віктором зверталися – мовляв, ваші роботи дуже потрібні Музею, на нас дивилися з подивом або недовірою: музей? у Луцьку? Навіть не у Львові чи Одесі? Ще й в розважальному центрі? Думали, що ми артперекупники. І тоді доводилося ґрунтовно пояснювати, хто ми, що, навіщо… Але нам вдавалося – судячи з того, що у нас в колекції тепер є майже всі представники сучасного українського живопису, представлені всі осередки. Та й самі художники співпрацюють з нами вже п’ятий рік поспіль.

Був момент, коли сумнівалися, що взагалі щось у вас вийде?

Напевно, дякуючи Віктору всі мої сумніви швидко розвіювалися. Він ніколи не вагався у правильності того, що ми робимо. Я інколи вагалася, особливо чуючи від інших «ви в Луцьку музей не створите. Ніколи». А Віктор повторював: «Нам своє робити». Він вірив в цю ідею свято, безумовно. І я від нього заряджалася. Хоча ми обоє розуміли, що на старті буде важко, і це нормально. Тебе ж ніхто не знає на артринку, в мистецькому середовищі і, звісно, ставиться підозріло.

Як у вас з’явився Анатолій Криволап? Ще й дві картини! Його ж дуже непросто «отримати»…

О, це цікава історія 🙂 Звісно, ми хотіли мати в МСУМК хоча б один його шедевр. Довго домовлялися з ним про зустріч. І от нарешті Анатолій Дмитрович виділив нам віконечко.

Ми із Зоєю Навроцькою, відклавши всі справи, поїхали з Луцька до Києва. Підготувалися, взяли каталог – Музей уже тоді мав чималу екпозицію, багато виставок. Зустрілися, розповідаємо, пояснюємо… Криволап уважно слухає і спокійно каже: «Думаю, у вас і так все нормально. Я зіпсую вашу колекцію». Тоді ми повернулися додому ні з чим. Але не здалися 🙂 І згодом поновили «переговори».

Криволап пропонував нам різні варіанти, але ми хотіли придбати саме «Український мотив». Пів року домовлялися і таки домовилися: Анатолій Дмитрович все ж поступився, навіть дав нам можливість виплатити вартість картини частинами, бо бачив, наскільки для нас важливо, щоб його творчість була представлена в Музеї – адже без нього сучасне українське мистецтво не буде повним. Згодом ми ще й заприятелювали, робили проєкт артгурту “Живописний заповідник”, багато спілкувалися….

Рожевого коня теж так вперто «виборювали»?

«Кінь. Рожевий. Марево» з’явився у нас вже під час повномасштабної війни – як подарунок. Багато хто не міг повірити, що Анатолій Криволап от взяв і подарував свою роботу. Але це дійсно так, і цей жест дуже цінний.

Анатолій Дмитрович спостерігає за нашою діяльністю, бачив, що і скільки компанія Віктора Корсака робить задля перемоги. (Компанія Volwest Group за останні 2 роки надала військовим допомогу на сотні тисяч гривень, забезпечує аптечками, харчами, прийняла понад сім тисяч біженців у Луцьку – прим. редакції.) Рік тому Анатолій Дмитрович зателефонував до Віктора – особисто – і сказав: «Бачу, ви дуже багато робите. Хочу подарувати вам рожевого коня. Бо що це за музей без коня Криволапа. Вам треба тільки приїхати і забрати».

Подарунок від такого митця – це як «печатка якості». Крім Криволапа у вас представлені чи не всі видатні митці сучасного українського мистецтва. Як ви отримували їхні картини?

Теж так само – їздили знайомитися особисто або ж з родичами, якщо художника вже нема в живих. Скажімо, картину Алли Горської «Сонях» ми придбали в її онуки. До Олега Тістола теж приїздили в Київ знайомитися – спершу запропонували йому виставку, потім провели ще кілька проєктів за його участю.

До Еми Андієвської їздили аж у Мюнхен, де вона живе. Вона родом з Донецька, емігрувала колись в США, більше відома як поетеса, Шевченківську премію отримала саме за літературу, але при цьому вона дуже сильний художник. Написала, уявіть, понад 17 тисяч картин.

Їй зараз 92 роки, ми познайомилися, коли їй було 89. Вона дуже вибіркова у спілкуванні. Спочатку ми зробили виставку її творів, що належать Самбірському краєзнавчому музею. Пані Емма через скайп онлайн долучилася до відкриття, спілкувалася з гостями, була дуже вражена, натхненна великою кількістю поціновувачів її мистецтва.

На зустріч у Мюнхен до неї ми вже їхали, щоб придбали одну-дві картини до колекції МСУМК. Розговорилися, відчули неймовірну теплоту від пані Емми. Як вже думали прощатися, вона запропонувала передати у дарунок нашому Музею понад 300 своїх творів: хотіла, щоб її спадок залишався на її батьківщині. Каже: «Я творила для України».

Згодом, у 2021 році, ми започаткували проєкт “30 виставок до 30-річчя Незалежної України”, у межах якого кожному музею чи галереї, що виставляли у себе твори Емми Андієвської, МСУМК зі своєї колекції дарував її твір.

. . .
Зараз у Музеї Корсаків понад триста картин Емми Андієвської, що пройшли всі “кола пекла”, пов’язані з ввезенням артоб’єктів в Україну: з усіма дозволами, витратами, процесами, логістикою, оформленням. І це лише щодо однієї художниці. А Музей Корсаків повернув в Україну твори й інших українських митців. Купуючи за свої гроші.

. . .
Художній спадок Леся і Віктор Корсаки повертають в Україну, зберігають, розвивають самотужки. Чи підтримує якось держава таких ентузіастів? Ні. «Головне, щоб не заважала», – жартує вже пані Леся.

“В Україні досі немає закону про меценатство. А це норма для цивілізованого світу: якщо бізнес допомагає, утримує мистецтво, він має певні послаблення, пільги, підтримку держави. Бізнесу тоді вигідно вкладатися в розвиток мистецтва, культури, і всі тільки виграють від цього”, – пояснює Леся Корсак, і я вперше за час нашої екскурсії Музеєм відчуваю в її словах гіркоту. Цілком зрозумілу. Нині, коли збереження нашого культурного спадку – це теж зброя і спосіб протистояти «денацифікації», люди, які добровільно взяли на себе таку непросту справу, заслуговують на підтримку.

“Що вас підтримує у нинішній непростий час?” – запитую Лесю. Вона на секунду замислюється і розпливається в усмішці: «Родина… Наш музей. Мистецтво. Наші друзі. Та багато чого…»

. . .
У Лесі і Віктора Корсаків друзів багато: їм вдалося створити не лише платформу для українського сучасного мистецтва, а й об’єднувати митців, місцеву інтелігенцію – вони завжди щедро й гостинно запрошують на заходи Музею, товаришують з величезною кількістю талановитих людей, підтримують їх, надаючи можливість виставляти свої роботи, реалізовувати найшаленіші ідеї – сміливо творити.

Лесю, що для вас мистецтво?

Це світло. Те, що заряджає. Робить нас кращими, розумнішими, глибшими, сміливішими, добрішими. Я дивлюся, як реагують відвідувачі, приходячи в Музей. Вони наче уповільнюються, заглиблюються, роздивляються. Заходять в одному стані, виходять в іншому. Мені взагалі цікаво спостерігати, кому яка картина до вподоби, що зацікавило, зачепило. Й оця реакція на мистецтво багато чого розповідає, пояснює про людину.

. . .
До слова про уподобання. Цікавлюся у пані Лесі, яка її улюблена картина в Музеї. Вона підводить мене до великого полотна – Володимир Богуславський. “Не знаю чому. От торкає вона мене”.

А що ви вкладаєте у поняття “бездоганно” в творі мистецтва?

Коли в ньому німа що додати, нема що забрати. Все цілісно. Заберіть з картини Богуславського місяць чи яблуко – і все, композиція розпадеться. В ній все настільки досконало, зачаровує. Ми придбали вісім картин Богуславського, одну маю вдома. Причому, на мою думку, його роботи мають коштувати значно більше, ніж він їх цінить. Бо це талант. Дивишся і хочеться дивитися ще і ще…

. . .
А мені дуже хочеться дивитися на таких захоплених справою українок. Незалежно від сфери – мистецтво, наука, підприємництво, військова справа, виробництво, будь-що. Якщо жінка отримує задоволення від того, чим займається, вона однозначно досягне успіху. І надихатиме чоловіка на ще більші успіхи. Як пані Леся надихає пана Віктора усе подружнє життя. За офіційними назвами посад, він – фундатор, куратор артпроєктів, вона – керуючий партнер. Але якщо говорити мовою мистецтва, художніх образів, то я б сказала, що Віктор Корсак – це мозок Музею, Леся Корсак – серце…