Піти в монастир: як столичні кралі стали послушницями

Киянки Тетяна, Іра і Оксана – кралі у буквальному сенсі: вродливі, молоді, з дітками і законними чоловіками, у кожної – хороша робота і щира любов до життя, попри різні ситуації. Все, як у всіх наших україночок. Вони не богомільні, не фанатично віруючі, до церкви ходили лише на великі свята і то, зізналися, що до поїздки у монастир навіть не знали назв тих церков. І от уявіть: одного дня ці три кралі сідають в машину і на всі вихідні відправляються не на звичні закупи, каву чи манікюр, а в монастир – працювати помічницями монахинь.

Про такий досвід вони дізналися випадково – безпечно відпочиваючи на морі, від такої ж молодої жінки, з якою познайомилися на сніданку в готелі. Окрім успішного бізнесу, вона «вела» ще й групу хворих діток – опікувалася ними, возила їх у монастир і час від часу сама там залишалася на кілька днів, щоб допомогли монахиням. Таких помічниць називають трудницями і, якщо можна так сказати, за статусом прирівнюються до послушниць – тих, хто готується стати монахинею. Виявляється, отак приїхати з вулиці і просто допомогти монастирю може кожен. Важко сказати, чи кожному монастирю, але це можна дізнатися, зателефонувавши в обраний.

«Нас цей досвід дуже захопив, здивував і надихнув теж спробувати попрацювати трудницями – це ж таке добре діло… Але відпочинок взяв своє, і про ту розповідь ми згодом забули», – розповіла україночкам Тетяна.

Що підштовхнуло піти в монастир

З часу тієї розповіді минув рік. Для нас з подругою (а ми ще й працюємо разом) він був прибутковим, успішним, і ми, обговорюючи наші здобутки і наступні плани, якось водночас дійшли думки, що треба бути вдячними за всі отримані можливості. Згадали розповідь знайомої про трудників і вирішили на кілька днів також поїхати в монастир. Я зателефонувала у той самий монастир, куди їздила знайома. Трошки ніяковіючи, пояснила, що от ми три жінки хотіли б приїхати, попрацювати, допомогти. Мене спокійно вислухали і без зайвих питань дали благословення. Лише попросили за добу до приїзду попередити, щоб нам підготували нічліг.

Їдучи вперше, ми не знали, як складеться, планували залишитися на день-два і, звісно, думали про шлях відступу – повернутися додому, якщо буде важко чи не сподобається. Нам дали благословення на перебування протягом трьох днів, щоб ми могли хоча б адаптуватися. Взагалі, термін перебування обумовлюється одразу, і саме на обумовлену кількість днів тобі дають дозвіл. Якщо захочеш продовжити перебування, маєш знову звернутися за благословенням. З нами водночас були дівчата, які приїжджали трудницями на п’ять-десять днів.

Невідомий відомий монастир

Зараз дивуюся, що перед виїздом ми навіть толком не поцікавилися ні історією трудництва, ні правилами життя в монастирях, ні про сам монастир. Знали його назву, адресу (це Житомирська область), сіли і поїхали. Це зараз я вже знаю, що монастир молодий – заснований лише у 2004 році, у ньому 40 монашок, і туди приїжджає справді багато трудниць.

Лише дорогою подруга загуглила в інтернеті кілька відгуків і, відверто, вони нас дещо стурбували. Відгуки у чатах були, м’яко кажучи, не радісні: мовляв, “дідівщина”, перебування морально виснажливе, робота важка. Мене особисто лякала не важкість роботи, а її вид – я дуже всього бриджуся і переживала, що доведеться займатися чимось брудним чи бридким. А от подруга боялася, що буде морально непросто підпорядковуватися режиму і чужій волі.

Монастирські порядки

Під монастирем, коли ми приїхали, стояло багато автомобілів, мікроавтобусів, згодом дізналися, що це також і трудниці, і паломники. Як і ми, вони були не з порожніми руками, а з купою торбин: окрім особистих речей в монастир везуть хліб, цукор, крупи, туалетні засоби, пральний порошок. За нами вийшла монахиня, помічниця ігумені – благочинна Єлизавета. Спершу провела нас у трапезну, попри те, що сніданок вже скінчився, нас щиро хотіли нагодувати з дороги. Але ми погодилися лише випити чаю – були не голодні і попросилися до роботи.

Просто вздовж приміщення трапезної під навісом за довгим столом сиділи сестри різного віку, кожна була чимось зайнята: хтось чистив овочі, хтось нарізав, хтось займався посудом. Нас попросили допомогти чистити картоплю – три великих відра. Це й був наш перший послух. Під час цієї чистки монахиня, що нами опікувалася, розповіла коротко про внутрішні правила. Вона говорила тихо (розмовляти голосно там не прийнято), а ми вслухалися в кожне слово – настільки було все цікавим. Наприклад, коли в обід б’ють дзвони, всі монашки збираються на обід.

Сестри у вірі

Перед кожною трапезою сестри стають вздовж столу і читають три молитви (ми знали лише одну). Після трапези знову піднімаються і читають ще три молитви. Обов’язково дякують сестрам, які готували і накривали стіл. Далі йдуть читати Ісусову молитву, при цьому б’ючи 500 поклонів – одна монахиня читає, решта б’ють поклони.

Потім – вільний час до 16.00. Ми скористалися ним і пішли зануритися в цілющому джерелі, про яке навіть не знали і до якого, власне, в монастир і їдуть паломники і хворі з усієї України. Температура води в ньому 5 градусів. Ми ледь себе пересилили, але таки пірнули, навіть тричі.

Близько 17.00 знову б’ють дзвони, збираючи всіх на вечерю і молитви. Між іншим, кожен паломник може сісти за стіл і поїсти з монахинями – тут завжди готують із розрахунком на «гостей».

Мирське питання і жіночі історії

У перший ж день я відчула страшний сором і велику вдячність. Соромно стало, коли одна із сестер спитала, до якої церкви ми ходимо і чи зможемо прочитати акафист. Ми не змогли відповісти – просто не знали, куди ходимо і що таке акафист, хоча могли б заздалегідь поцікавитися, підготуватися.

А дякувала за неймовірний шанс поспілкуватися і отримати благословення схимниці Іоанни – цій монахині вже 106 років, вона майже не бачить, погано чує, але все пам’ятає і розповідає дуже цікаві і повчальні історії зі свого життя.

Взагалі, спілкуючись з монахинями, по-жіночому їх розпитуючи, дізналися багато неймовірних історій. Наприклад, в однієї з послушниць спершу в монастир пішла сестра, а у цієї сестри – донька, три жінки однієї сім’ї вирішили себе присвятити служінню. Відверто, увесь цей час на язиці крутилося одне питання, яке ми так і не наважилися поставити, – чому? Чому молоді, активні і розумні жінки відмовилися від мирського життя…

Ліки для душі

Вся наша робота в монастирі, зрештою, полягала саме в допомозі на кухні, догляді за територією. Всі були дуже уважні до нас, доброзичливі. На вечірні служби нас не змушували йти, але запросили на хресну ходу – коли після вечірньої служби всі збираються біля церкви з іконами по двоє, обходять територію монастиря, повертаються разом в храм і просять вибачення одне в одного. Цей обряд нам дуже сподобався. Добрий, правильний, повчальний.

Напевно, саме в цьому ритуалі зосередилося все те, заради чого ми й відправилися в монастир: усвідомити й відчути ту людяність, подяку, прощення, про які ми забуваємо у метушні, знецінюємо допомогу, сприймаємо свої здобутки як належне. Забуваємо, що в світі стільки людей потребують допомоги, а ми проходимо повз, хоча могли б її надати. Кожен обирає для себе сам, яким чином: можна передати 20 гривень благодійній організації, можна опікуватися хворими дітками, як та випадкова знайома, а можна поїхати у монастир віддати вишньому належне за все хороше, що він нам посилає. І тим самим навіть допомогти собі. Своїй душі…

На відміну від цих дівчат, інші україночки отримали зовсім інший “досвід” – побували в… гаремі і розповіли, як в ньому все облаштовано, в окремій статті тут.