Хтось, прочитавши це, нас засудить: мовляв, не при святій Вербній неділі таке писати. Хтось знову звинуватить у «пропаганді» – цього разу, шок-контенту. Хтось зойкне: а якби трапився інфаркт, а якби стало ще гірше, аж до божевілля, а якби… Але ми опустимо всі якби, не боїмося осуду і зосередимося на суті – на жорсткому і незвичному японському методі повернути радість життя, коли воно не радує. Начебто японському – принаймі так прочитали в Назим Осаки, казахстанської блогерки і авторки курсу японських масажів, розповідь якої ми переклали і адаптували.

«Це було під час мого життя в Токіо. Я перестала стежити за собою, набрала 75 кг, майже не виходила з дому – могла провести в піжамі весь день і не митися два-три. Навіть зуби не чистила, дика втома від усього – і передусім від життя. Мені нічого не хотілося. Депересія, як зараз “модно” казати.

Дізнавшись про мій стан, подруга-японка змусила мене злізти з дивану і ледь не силоміць повезла на «одну цікаву процедуру», після якої обіцяють “покращання” – начебто заново народжуєшся.

Приїхали. Виявилося, це клініка. Мене оглянув лікар, про щось перекинувся японською мовою з подругою, заповнили папери, я підписала, не дивлячись – було байдуже. Лікар акуратно взяв мене під лікоть і повів довгим коридором. В самому кінці турботливо відкрив широкі двері, і ми опинилися в кімнаті, облаштованій… для поховань. У траурній. Посередині труна. Відчинена.

Лікар несподівано перейшов на англійську і попросив лягти – в труну. Мовляв, це перша частина лікувальної процедури – щоб пацієнт відчув, як почуваються померлі. Кришка труни, продемонстрував лікар, закривається як у скринці. Є вентиляція і кнопка-дзвінок всередині – захочеш вийти, натискаєш, труна відкривається.

Повторюю, мені було дуже байдуже, що зі мною відбувається, і я покірно вляглася – будь що буде.

Поки наді мною повільно закривалася кришка, різонув дивний запах – це було перше, що пробудило в мені хоч якісь відчуття. Всередині наче напшикали квітковим освіжувачем повітря. Крізь щілини було видно м’яке світло кімнати, на стелі кришки замиготіли люмінесцентні намистини – «атракціон для збоченців», подумала я.

Лежу 5 хвилин. Десять. “Добре тут – ніхто не чіпає”, – промайнуло в голові. Від нудьги розглядаю труну. Десь здалеку починає долинати траурна музика. Ну, думаю, японці кумедні – навіть музику увімкнули для натуралістичного ефекту.

Але цей ефект на мені явно не спрацює, вирішила я, і потяглася до кнопки…

Легкий натиск – жодного звуку, схожого на дзвінок. Замість нього починає наростати гучність траурної музики. Тисну на кнопку ще раз, сильніше – і вона просто відвалюється. Починаю тарабанити по кришці – нуль реакцій. Кричу про допомогу – нуль. Гупаю щосили – те саме. Розумію, що траурна музика мене повністю заглушає, і відчуваю перший шок.

Раптом труна починає похитувися – наче її кудись тягнуть. А може вантажать? Починаю знову гупати, кричати, кожним сантиметром тіла відчуваючи скутість обмеженим простором і шоковим станом. Чую крізь черговий траурний акорд чоловічі голоси і слова, схожі на команду «Вези!». Труну знову трусить. Точно! Її, тобмто мене, кудись везуть!

Починаю в істериці кричати на весь голос. Матюкаюся. Задихаюся. В голові – мільйон думок. Я потрапила до сектантів. Вони мене вбивають. Аум Сенрікьо! Або на органи. Або ховають замість когось. Перезбуджена уява в стані шоку підкидала найнеймовірніші версії. І, головне, – варіанти порятунку. Я не хотіла вмирати! Я, котрій ще годину тому було байдуже, що буде далі, чітко зрозуміла, що мені зовсім не байдуже. Я загорланила ще дужче, тарабанила кулаками, ногами, шкреблася нігтями – кожним м’язом, аже поки не почало паморочитися в голові.

Я відчула, що почала мерзнути. Згадала Гоголя – напевно, і він отак прокинувся в труні і вмирав, як я, похований заживо. І мене накрило – я розревілася від відчаю, безпомічності, від розуміння, що через кляту подругу та її змову з лікарями більше ніколи не побачу життя.

Сльози заливали мої очі. Я не помітила, як в труні стає трошки світліше. Ще б секунда, і мій перенапружений мозок сприйнв би це як “світло в кінці тунелю”, але це був просвіт від… кришки. Труна почала відчинятися…  

Розплющую очі – наді мною стеля тієї самої траурної кімнати. Ніхто нікуди мене не віз, не чіпав, а всі відчуття пересування, голосів, музики – це комп’ютерні спецефекти так званої «процедури з повернення до життя». Яку в Японіїї застосовують для особливо складних випадків апатії і втрати інтересу до існування.

Я плакала ще хвилин 10. Обматюкала подругу, клініку, лікарів, хоча вони звикли – це «нормальна реакція». Навіть подарували відеозапис моєї «смерті»: всередині труни вмонтовані камери. Це «кіно» – завершальна частина процедури: не забувати, як “там”, і цінувати те, як тут – у житті.

Тепер мені не байдуже. Я дуже полюбила життя. Але не шокові японські методи 🙂 Японія взагалі дуже своєрідна країна…»

В оригіналі Назим Осака написала значно жорсткіше і, скажімо так, фізіологічніше. Але нам здається, що і цього шок-контенту цілком достатньо 🙂