ексклюзивний репортаж

---

ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ «ОБОРОНКИ»

ЯК БАБУСІ, МАМИ, ДРУЖИНИ
ТА СЕСТРИ ВІЙСЬКОВИХ
ВИГОТОВЛЯЮТЬ ЗБРОЮ

---

Авторка: Ярослава МІЩЕНКО

Цей репортаж унікальний. Фото публікуються вперше і зроблені з дотриманням усіх вимог військової цензури. Вони уперше показують невидиму «армію» жінок нашої оборонної промисловості: маркувальниці, штабелювальниці, сортувальниці, ливарниці. І ми вперше мали можливість поспілкуватися з ними – з героїнями цих фото.

Слово «героїня» тут грає усіма значеннями. Бо у переважній кількості це бабусі, мами, сестри, дружини наших військових. І я не уявляю, як це… Виготовляти боєприпаси для рідної людини, яка воює на нулі. Наче самій вкладати в руки зброю і… молитися, щоб він сам вижив. Я не розпитувала цих жінок про мотивацію – я просто намагалася уявити, про що вони думають…

Можливо, вони розуміють, що їхній син, брат, чоловік, онук захищає і їх, і своїх дітей.

Можливо, докоряють собі за те, що виховали в синові, онукові стільки гідності, що він не може інакше – не може терпіти, коли йому диктують, якою мовою спілкуватися, кого шанувати, як героїв, в яку церкву ходити.

Можливо…

Ці гарні жінки – і натуральні білявки, і з тонованою сивиною, майже всі з манікюром і в ідеально прилеглих комбінезонах – кожної зміни приходять на завод, виготовляють озброєння й похвилинно моляться, щоб їхні любі, рідні, кохані повернулися живими.

А, може, так легше витісняти тривогу?..

МАМА
одного протитанкіста

Провести час з цими жінками – такий самий привілей, як побувати на фронті з нашими військовими (кажу про це, як людина, яка тричі бувала на фронті). Бо фронт живиться не лише боєприпасами, зробленими цими жінками, а і їхньою любов’ю та жертовністю.

“Виготовлення корпусу міни фактично починається з виплавки у ливарних печах, а потім відлита заготовка обробляється на п’яти верстатах. Я працюю на одному з них. Треба бути трохи інженером, трохи металургом, щоб добре це уявляти, – пояснює пані Ірина. – Я працювала вчителькою математики, навчилася. У мене була робота, але мені здавалося, що я недостатньо викладаюся, щоб наблизити перемогу”.

Її син – протитанкіст, воює вітчизняною протитанковою зброєю.

«Ми робимо боєприпаси не для нього, – каже Ірина. – Ракети для «Стугни» – інша історія, їх виробляємо не ми. Але син каже, що пишається мною».

ПАНІ ОЛЕНА
сестра штурмовика Сергія

Далі по заводу мене веде технологиня пані Олена. На цьому складному виробництві вона – жінка-оркестр: працює тут з першого дня, знає все. І я, користуючись нагодою, розпитую деталі.

«У нас хороші зарплати, на руки отримуємо від 25 до 45 тисяч гривень. Жінки без професійної підготовки, які напрацьовують від 200 годин на місяць, мають понад 25 тисяч. Завод сплачує близько 40, бо 15 – це податки та збори. Останнім часом до нас прийшли жінки з вищою освітою на робітничі посади. Є вчителі, є економістки і юристки з районного управління. Є жінка – колишня керівниця цеху з іншого підприємства, яке вже не працює. Жінка на таке виробництво добре впливає: чоловічий колектив став більш дисциплінований.

А хлопців мало. Багатьох забирають в армію. Сорок хлопців пішли служити, сім уже загинули. У нас працює мати хлопця, про якого вже три місяці немає інформації. Зник безвісти.

Є штабелювальниця – жінка 57 років – вона складає готові вироби. Прийшла після того, як старшого сина забрали в армію. Замість нього прийшов його 17-річний брат, відпрацював пів року, і прийшла мама…»

Пані Олені хтось пише, телефон вигулькує.

“Це, мій чоловік. У нас незабаром 18 років подружнього життя, – ділиться вона. – Він терплячий, розуміє рівень відповідальності. Мене нема по шістнадцять годин, а він лише телефонує й питає, коли зробити вечерю. Записана в його телефоні, як «діамант». А я жартую, що він, як принц Філіп – чоловік королеви Єлизавети, який їй в усьому допомагав”.

Пані Олена – сестра штурмовика з легендарної бригади, завдяки якій встояв Київ. Каже, що головне фото в неї удома – з молодшим братом, вони сидять на шовковиці. Він молодший на п’ять років, але вони настільки схожі, що їх приймали за близнят.

Вона замовкає. Хвилину дивиться на мене й опускає очі. Я бачила такий погляд. У мам. У дружин хлопців, які по кілька днів не писали з-під Бахмута. Я розумію, що почуття сестер інші, ніж у мам та дружин наших воїнів, але не менш глибокі.

“Це форма, в яку заливають метал, щоб отримати відливок (оболонку) для корпусу міни, – роз’яснює пані Олена. – Тут «відпечатують» модель низу міни. Позаяк міна має бути порожня всередині для тротилу, то в неї кладуть стрижень. Потім закриваємо формою верху. Оці дві форми «заклимковують» (фіксують замочками). А отут з’їжджаються дві половинки міни, засипається суміш і притискається газом, газ вступає в реакцію зі смолою і виходить тверда оболонка – або професійною мовою зовнішній контур виробу. Цей стрижень потім просто розсипається та витрушується.

Це виробництво дуже виважене. Ми хімічний склад металу боєприпасу перевіряємо на кожному етапі. В кінці я документи готую, вирізаю шматки з готового корпусу та роблю опис механічних властивостей”.

Поруч зі стрижнями стоїть пані Марія. Вона тримає їх у руках, перевіряє.

“Марія – дуже відповідальна, – каже мені пані Олена. – У неї нещодавно онук повернувся з лікування з Литви. Там серйозно лікували руку. Марія каже йому: зможеш грати на гітарі знову. А він їй: ні, бабусю, мені головне, щоб я міг на БПЛА літати. Вона хотіла залишити роботу, а онук каже: ні, ба. Родина має бути представлена на фронті, ти представляй”.

ГАЛИНА
працює, щоб допомагати підрозділу чоловіка
під Авдіївкою

Ми проходимо цех очищення мін і рушаємо до механічного цеху, де їх доводять до повної кондиції.

Міна крутиться в якомусь верстаті з прозорими дверцями. Доводиться до точної форми. А далі в іншому цеху ставлять маркування – номер порядковий, номер плавки, рік, номер підприємства. Деякі етапи очищення робляться вручну.

Заходжу в останній цех виробництва, де сохнуть уже пофарбовані міни, а потім проходять перевірку на гідравліку. Сірі міни, розвішані на стальних шпагатах або розкладені у ящики, на вигляд – чи то як «довгі кабачки», чи то як «ананасики». Очікувана на передовій зброя виглядає дуже привабливо.

Присіла поруч із жінкою років тридцяти, знайомлюся.

“Я вчуся лише, мені нема що розповісти, – зізнається Галина. – Але коли чоловік Олег під Авдіївкою (він у розвідці служить), то я не бачу нічого кращого, аніж працювати тут. Крім того, тут добра зарплатня, а я хочу допомогти його підрозділу – їм машина потрібна”.

Побачила я на заводі й чоловіка – симпатичного хлопця. Він приїхав сюди відпочити з Херсона, а повернутися не зміг. Почалася війна, прийшов на підприємство. І через пару місяців став начальником цеху. Він жартує з жінками, пропонує їм мед з власної пасіки.

А потім відповідає на дзвінок мобільного і кричить: «Братан… твою ж мать. Як ти? А я тобі міни роблю, хер…мо без вихідних».

Жінки обідають і обговорюють останні новини з діпстейта – мобільного додатку смартфона, який показує лінію фронту. В розмовах лунає «а мій (син, онук, брат, чоловік) каже, що…»

Я, слухаючи їх, почуваюся людиною, яка знайшла філософський камінь. Я все життя цікавилася непересічними жінками з різних епох, які змінювали дійсність і йшли попереду свого часу. Переважно це дружини або доньки аристократів, люди вищих щаблів. І нарешті я побачила щось інше. Не побачила. Знайшла. Жінок, які точно не є дружинами чи доньками аристократів. Але вони у мільйон разів кращі…

Вони наче зійшли з картин Дега, одягли комбінезони, опанували складні спеціальності і, не втрачаючи ані крихти своєї жіночості, не забуваючи ані хвилини, що вони – мами, дружини, сестри, виготовляють боєприпаси. Бо саме плоди цієї праці роблять світ кращим...